«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» — ВЕЛИЧНА ПАМ’ЯТКА ЛІТЕРАТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Здоров’я князеві й дружині,

Що борються за народ християнський

Із військами поганими!

«Слово…»

«Слово о полку Ігоревім» — найвидатніша пам’ятка культури східних слов’ян, живе джерело трьох братніх літератур — української, російської, білоруської.

Із «Слова…» ми дізнаємося про життя наших предків, про їхню ве­личну боротьбу з різними нападниками. Боронити Руську землю від по­ловців було найголовнішим завданням князів руських XI—XII століть.

В основу сюжету «Слова…» покладено розповідь про невдало заверше­ний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в союзіз його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Свято­славом на степових кочівників-половців.

Похід відбувся навесні 1185 року. Після першої вдалої битви Ігор за­знав поразки і разом із союзниками потрапив у полон до половців. «Сло­во…» написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 року.

Про похід Ігоря на половців розповідається і в літописах — Лаврентіївському (стисло) та Іпатіївському (більш докладно). Розповідь у «Слові…» починається в похмурих, тривожних тонах, у передчутті не­минучої біди і ведеться далі скорботно і схвильовано. Але закінчується оповіданням про втечу Ігоря з полону, повернення на Руську землю, де його радісно зустрічають співвітчизники.

Князь Ігор Святославич кілька разів перемагав половців. Перша пе­ремога — 1174 року, потім він двічі перемагає їх у 1183 році. У березні 1185 року він бажає допомогти київському князеві Святославу в поході на по­ловців, але йому не вдалося здійснити свій намір.

Десь через 2 місяці після цього Ігор вирушив на половців, не пого­дивши своїх дій із Святославом.

Своєкорислива політика князів і бояр, загострення міжусобної бороть­би на Русі, роздроблення Київської держави, ослаблення Києва і влади київського князя — все це давало половцям можливість безперешкодно нападати на Руську землю, розоряти і грабувати її. Руські князі не змог­ли завдати остаточного удару половцям не тому, що між ними не було злагоди, і це зводило нанівець успіх попередніх перемог. У таких умовах і виступав Ігор у похід.

«Слово…» з граничною стислістю і великою художньою виразністю малює картину другої трагічної битви Ігоря з половцями:

Чорна земля під копитами, Кістьми засіяна, Кров’ю полита,— Тугою зійшли тії кості На Руській землі!

Автор «Слова…» — палкий патріот, якому дорогі честь і благополуч­чя Русі. Він закликає князів об’єднатися в боротьбі проти спільного лиха — половців і стати «за землю Русскую, за раны Игоревы, буего Свя-тославлича!» Поет-громадянин активно втручається в події, які могли стати трагічними для Руської землі. Він засуджує згубні прояви князі­вської ворожнечі, високо підносить авторитет київського князя Свято­слава як виразника і захисника інтересів усієї Руської землі.

Автор «Слова…» не тільки великий художник, але й визначний пуб­ліцист, прекрасно розуміє політичну обстановку тогочасної Русі. Пораз­ку Ігоря він розуміє не тільки в плані поведінки Ігоря, а й у плані по­літичної долі Русі.

Публіцистичний талант митця найяскравіше виявився в його заклику до князів відкинути чвари і постояти за Руську землю. Докладний опис походу говорить про те, що автор сам був учасником битви. Йому близькі й зрозумілі не тільки ратні подвиги дружинників, а й братні почуття жалю до втомленого боєм воїна, і горе матері, що оплакує свого юного сина Ро­стислава, і віддана любов Ярославни, він лагідно й співчутливо говорить про близьких його серцю людей. Вірогідно, що автор «Слова…» був не просто дружинником, а людиною вищого стану, бо виявити такі глибокі знання історії, книжної літератури могла саме така особа.

У заспіві поеми він скромно вирішує розпочати її за оповіданнями того часу, а не по «замислу» Бояновому. Боян був обдарований буйною поетичною фантазією, «розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами».

На ділі ж автор «Слова…» виявляє величезну силу поетичного таланту.

У «Слові…» все живе, рухливе, мінливе, природа жива, одухотворена, діяльна, невіддільна від світу людини. Вона віщує поразку затемненням сонця, никне трава від жалощів, неспокійно поводяться птахи, звірі. При­рода допомагає Ігореві під час втечі з полону:

Опівночі море заграло, Мла іде стовпами — вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську.

Ярославназвертається до сил природи, вимолюючи життя і свободу своєму любому ладові-князю:

О вітре, вітрило! Чому, господарю, силою вієш? — плаче-тужить Ярославна. Вона вірить у чудодійну силу ріки Каяли, вода якої може зцілити рани Ігоря.

Як до людини звертаються герої до сил природи, і ті їм допомагають.

Цей чудовий патріотичний твір закликає руських князів припинити чвари, об’єднатися перед лицем загрози нападу. У цьому основний смисл «Слова», який не втратив актуальності і в наші часи.

Найкращі моральні якості героїв поеми — мужність, любов до батьківщи­ни, взаємодопомога, вболівання за простого воїна, вірність присязі не втрати­ли своєї ваги для сучасності, вони надихали воїнів у Великій Вітчизняній війні. Непогано було б нашим державним діячам прислухатися до «Слова…».

Нещасливою була доля рукопису «Слова…». Наприкінці XVIII ст. російський збирач старовини Мусін-Пушкін придбав для своєї колекції рукописний збірник, у якому було і «Слово…». У 1800 році воно вийшло друком, але у 1812 році бібліотека Мусіна-Пушкіна згоріла під час наполеонівського нападу на Москву. Залишилися тільки друковане ви­дання і рукописна копія для Катерини ІІ.

«Слово…» не тільки найвизначніша й історична пам’ятка часів Київ­ської Русі. Воно стало тією спадщиною, до якої неодноразово зверталися митці різних часів.

З початку XIX ст. в російській літературі виникають перекази «Сло­ва…». Кращим вважаються роботи В. Жуковського і А. Майкова.

Перший переклад «Слова…» українською мовою належить М. Шаш-кевичу, який передав ритмічною прозою «Плач Ярославни». Слідом за цим іде низка інших перекладів і переспівів: І. Вагилевича (прозою), М. Максимовича, Т. Г. Шевченка (уривки), С. Руданського, Ю. Федько-вича, І. Франка, Панаса Мирного (у стилі українських дум). Цікаво, що дослідники дум вважають, що «Слово» теж є не що інше, як літературно опрацьована дума XII—XIII століть. На думку вченого В. Ягича, художні засоби, стиль «Слова…» і дум мають багато спільного. А найважливіше — «епічна поезія не так-то легко зникає там, де її таємне джерело лежить в народнім дусі».

Найкращим перекладом «Слова» вважається переклад непереверше-ного майстра пера М. Т. Рильського. Поема знайшла відгук в оригінальній творчості письменників XIX—XX ст. У своїх творах вислови із «Слова…» використовували І. Я. Франко, П. Г. Тичина, М. П. Бажан, А. С. Малиш­ко. Недарма М. Т. Рильський назвав свою поему-ораторію «Словом про рідну матір», у якій неодноразово зустрічаються мотиви «Слова…». За сюжетом «Слова…» створено О. Бородіним чудову оперу «Князь Ігор», слід згадати музичну композицію «Плач Ярославни» М. Лисенка, карти­ну В. Васнецова «Після побоїща».

Твір, віддалений від нас більш як на вісім століть, і тепер захоплює патріотичним піднесенням, величчю образів, майстерністю викладу. Пе­рекладений на інші мови світу, цей твір набув світової слави. Серед па­м’яток середньовічної культури, з якими його порівнюють («Витязь у ти­гровій шкурі» Шота Руставелі, старофранцузька «Пісня про Ролланда»), йому належить найпочесніше місце. У «Слові…» значно сильніше, ніж у інших пам’ятках, висловлено ідею патріотизму.

«Слово о полку Ігоревім» — найвеличніше досягнення художньої літе­ратури Київської Русі.