Образи ватажків гайдамацького руху в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки»
Поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» змальовує картину селянського повстання 1768 року, відомого в історії під назвою Коліївщина, приводом до якого були знущання конфедератів над населенням Правобережної України. Почавшись у районі Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Київщину і частково на Поділля й докотилося до Умані. На його чолі спочатку стояв запорожець Максим Залізняк, але потім до нього приєднався уманський сотник Іван Гонта. Таким є історичне підґрунтя шевченківської поеми.
Але не слід забувати, що письменник зображує історичні події інакше, ніж це роблять історики. Замість фактів на перший план виходять художні узагальнення, те саме стосується й образів ватажків — героїв поеми. Завдання поета не в тому, щоб якнайдостовірніше відтворити портрети реальних історичних осіб, а в тому, щоб з їх допомогою висловити власні думки з приводу історичної події, хоча відомо, що образи Залізняка і Ґонти надихали Шевченка змалку, з тих часів, коли він слухав пісні кобзарів, у тому числі присвячені Коліївщині. Зрозуміло, чому вони постають у поемі зромантизованими та у дечому зреалізованими.
Літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Ґуля Максим, ґуля батько
Степами, лісами.
І образ, і стиль зображення Шевченко запозичує у народної пісні, підкреслюючи народність Залізняка, який:
І воює, і гарцює
З усієї сили.
Залізняк змальовується як цілісна особистість, що живе лише однією метою, проте це не заважає йому співчувати простим людям (наприклад Яремі) і взагалі бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Він вміє не лише битися, а й вчасно підбадьорити гайдамаків, підтримати їхній бойовий дух. Його образ — образ улюбленця народу, «громади в сіряках». Ярема, виведений в поемі саме як представник цього народу, символічно стає Залізнякові за сина:
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч нерідний син Ярема,
А щира дитина.
Та й інші повстанці кажуть про Залізняка: «У нас один старший — батько Максим».
Дещо іншими фарбами змальовується образ другого народного ватажка — Івана Ґонти. Він суворіший і трагічніший, основна риса, що підкреслюється в ньому — майже фанатична вірність присязі та справі помсти. Узявши в руки «священого ножа», щоб різати ворогів, Гонта вже ні перед чим не зупиняється. Він сам, власними руками, вбиває навіть своїх дітей.
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга.
- каже Гонта. Але, хоча його рука й не здригнулася, це вбивство він переживає дуже тяжко і повертається потім, щоб поховати своїх дітей.
Історичні джерела, до речі, цього факту не підтверджують: цим епізодом Шевченко підкреслює глибину ненависті українського народу до загарбників та його готовність піти на будь-які жертви в ім'я визвольної боротьби.
Кроком від романтизації до реалізму є подання образів Залізняка і Ґонти саме як «отаманів... кривавого діла». Шевченко не зупиняється перед зображенням різанини та кривавих розправ. У цьому проявляється його вірність відтворенню духу епохи. Але поет зовсім не засуджує своїх героїв за жорстокість — в його зображенні вона була єдино можливою і справедливою відповіддю не менш жорстоким поневолювачам. Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.
Ці два рядки вичерпно характеризують думку Шевченка стосовно зображуваної епохи.
А особисте ставлення поета до ватажків народного повстання, що розкривається дуже короткими, але найголовнішими для шевченківського розуміння їхніх образів характеристиками, можна побачити у ліричному відступі («Гомоніла Україна...'»): Гонта для нього насамперед «мученик праведний», тоді як Залізняк — «душа щира».
Саме такими полюбив ці образи автор, і саме такими вони постають перед читачами. Народ не повинен забувати своїх героїв, як забув, де знаходяться їхні могили. Без пам'яті про минуле годі й сподіватись, що майбутнє буде світлішим за те, що є.