Сатиричне зображення царської імперії
у поемах Тараса Шевченка «Сон» і «Кавказ»
Усе має свій початок. І хоча сьогодні неможливо сказати, хто першим почав складати пісні, проте ми знаємо автора першого в українській літературі сатирично-політичного твору — це Тарас Григорович Шевченко, а сам твір, відповідно — поема «Сон», написана 1844 року. Через рік великий Кобзар знову повернеться до знайденого прийому сатиричного зображення дійсності у поемі «Кавказ». Ці дві поеми близькі не лише за часом написання та стилістично, їх об'єднує спільна тема — протест проти суспільного ладу, заснованого на гнобленні людини людиною, вищим проявом якого була тогочасна царська влада, образу якої протиставляються образи героїв-борців: декабристів («Сон») та Прометея («Кавказ»).
Шевченко назвав «Сон» комедією. Для розкриття своєї ідеї він використовує найрізноманітніші сатиричні засоби: гнівну іронію, сарказм, гротеск та карикатуру. Образи царя, цариці, чиновників та державного апарату монархії змальовуються загостреними сатиричними засобами. Вже навіть портрети царя і цариці подані в карикатурно-зневажливому тоні. Цар «цвенькає», «неначе ведмідь», з похмілля він «одутий, аж посинів». Цариця «мов опеньок засушений», «мов та чапля». Придворні:
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!
Чиновників поет іронично порівнює з политими чорнилом квітами, їх характеризує насамперед хабарництво і здирство, вони готові «драти і з батька і з брата».
Такою постає верхівка державної машини в зображенні поета. А от головний принцип роботи механізму самодержавства змальовується за допомогою гротескової картини, яку І. Франко назвав потім «генеральним мордобитієм».
...цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межі плечі; той — меншого,
А менший — малого,
А той — дрібних...
Уся влада, на думку Шевченка, тримається саме на такому «мордобитії», а ще — на багнетах та муштрі. Немає нічого дивного, що за такої системи простим людям залишається лише страждати. Тому сміх над апаратом царського управління не просто сміх — «Сміх і сльози!» Ці самі сатиричні засоби посилюють контраст між зображенням верхівки та простих людей або революціонерів, яких Шевченко описує із щирим співчуттям.
Якщо в поемі «Сон» головна увага автора приділяється змальовуванню самодержавної Росії під п'ятою царя, то в поемі «Кавказ» Російська імперія зображується як тюрми поневолених народів.
Од молдаваніна до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує, —
пише Шевченко. Слово «благоденствує» навмисне взято з лицемірних заяв представників уряду, у ньому ховається гірка іронія автора. З царських указів узято й слова «милостивії ми».
Із сатиричним пафосом проголошує Шевченко таку «славу»:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
Це — гнівний докір царизму, тому «батюшки-царі» згадуються поруч з псарями, гончими та хортами. З гострим сарказмом у поемі «Кавказ» розповідається також про роль освіти, священнослужителів, лицемірних панів-лібералів, що клялися у любові до народу, обдираючи та грабуючи його. За ступенем сатиричного узагальнення у поемі «Кавказ» Шевченко зробив крок уперед порівняно з поемою «Сон».
Сатира «Кавказ» є дуже цінною, бо в цій поемі Шевченко з величезною художньою силою підніс ідею братерства поневолених народів і дав гостре викриття колоніальної політики (вислів «тюрма народів» став крилатим).
Остання тема лишається актуальною й досі. Це — додатковий доказ талановитості Шевченка: мистецтво не мусить обмежуватись одноденними темами, хоча політична сатира, зазвичай звертається найчастіше саме до них. Цей твір та деякі інші пам'ятатимуть і перечитуватимуть доки існуватиме колоніальна політика як ганебне явище, незалежно від того хто її проводить — Росія чи якась інша країна. Явища живуть довше за держави, не кажучи вже про державних діячів чи то просто окремих людей. Життя коротке, а мистецтво — вічне.