Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Людині притаманно мріяти. Мрія не дає спокою у житті, не дозволяє стояти на місці, кличе вперед...
Мрія і дійсність часто виступають у суперечності. Страждаючи все життя сам, болюче відчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мріяв про світле і радісне майбутнє України. Неоднаково було йому:
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
її окраденою збудять...
(«Мені однаково...»)
Тому і проклинав поет «отих царів, катів людських», панів різних гатунків, усіх, хто несе горе народові, і кликав «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить... хиренну волю». Повинні порватися кайдани, повинна правда прийти на землю:
...бо сонце стане
І оскверненну землю спалить.
(«О люди! Люди небораки!»)
Вірив Тарас у невмирущий дух народу, знав, що не можна знищити його, як не міг Зевс примусити скоритися Прометея; що житиме він(цей дух) і розів'ється, як oтe дерево, на яке моляться «колізаки» (казахи) («У Бога за дверима лежала сокира»). Без волі немає щастя — вважав Шевченко:
...де нема святої волі,
Добра не буде там ніколи.
(«Царі»)
Тому так зворушливо змальовує він мрію-сон нещасної кріпачки («Сон»), якій уявляється, що її син:
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий...
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі...
Тому і славить геніальний поет українського народу синів Кавказу, що відстоюють свою незалежність («Кавказ»):
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
І мріє Кобзар про часи, коли «розкуються незабаром заковані люди» («І мертвим, і живим...»), коли не зостанеться «і сліду панського на Україні» («І виріс я на чужині»). Тоді «у селах, у веселих і люди веселі» житимуть, тоді «спочинуть невольничі утомлені руки і коліна одпочинуть, кайданами куті» («Ісаїя. Глава 35»).
І забудеться срамотна
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.
(«І мертвим, і живим...»)
Вільний народ оживить природу, оживить свою душу, шануватиме своїх героїв, свою історію, свою правду.
Так чи інакше, але не слід чекати, поки «німець» нашу історію нам розкаже. І свою солов'їну мову народ піднесе над світом як прапор свого духовного багатства, бо неприродно ж, коли:
...усі мови слов'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать...
(«І мертвим, і живим...»)
Глибоко ранило поета і духовне гноблення народу. Він вірив у Бога, «великого Бога», вірив у жертовність Христа:
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
(«Кавказ»)
Але бачив Шевченко й інше: церква стала знаряддям гноблення народу. Тому й мріє Кобзар про суспільство, де релігія буде духовно збагачувати людину, де не буде продажної служниці панства, церкви минулого:
...будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати.
(«Світе ясний, світе тихий...»)
Зазнаючи горя і болю, зазнаючи гноблення з боку російського царизму, наш великий Кобзар часом проклинав москалів і польську шляхту, але мріяв про дружбу великих народів. Він писав: .
..Ляше, друже-брате!
подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Возобновим наш тихий рай...
(«Ще як були ми козаками...»)
Він мріяв про сім'ю вольну, нову, де:
...буде син і буде мати,
І будуть люде на землі,
де простеляться шляхи вільні і широкі:
...І пустиню опанують
Веселії села.
(«Ісаїя. Глава 35»)
Мав Тарас і особисті мрії. Хотілося йому з милою дружиною у маленькій хатині над Дніпром дожити віку:
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на маленькій горі...
(«Не молилася за мене»)
Не збулася ця мрія Шевченкова. Та збулася інша: з любов'ю і шаною згадує вільна Україна «незлим тихим словом» свого сина.
Немає неволі в Україні, у повний голос звучить її мова. Горді її сини пишаються своїм героїчним минулим і намагаються впевнено дивитися в майбутнє.
Але щоб посісти почесне місце серед народів світу, треба ще ой як
багато зробити!
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
(«Молитва»)