«Караюсь, мучусь, але не каюсь» — життєве кредо Тараса Шевченка, поета, людини, революціонера-демократа
«Караюсь, мучусь, але не каюсь» — під цими словами може підписатися кожна мужня людина альтруїстичних переконань, яка здатна на боротьбу і муки в ім'я щастя для всіх.
І така стійкість, мужність, принциповість не дається людині з народженням. Все це виховується і гартується протягом життя. Яскравим прикладом формування такого життєвого кредо є доля і життя Т. Г. Шевченка. Жорстоко знущалася над ним мачуха, але малий Тарас не став покірною овечкою. Садизм дяка-вчителя не відбив у нього охоти до навчання: У того ж таки дяка гарненько вкраду п'ятака... ...Куплю паперу аркуш, і зроблю маленьку книжечку; листками та візерунками з квітками кругом листочки обведу і списую Сковороду. Інший дяк, хіромант, глянувши на ліву долоню хлопця, заявив, що художника з нього ніколи не буде. Гірко було Тарасові це чути, але не відступився — шукав іншого вчителя. Тяжко карався (і стусанів зазнав, і різок) козачок пана Енґельґардта за те, що змальовував картини, які висіли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся. Потім потрапив Тарас у науку до Ширяева. І тут — виснажлива робота, брутальність господаря. Не кається молодий художник — білими ночами змальовує статуї у Літньому саду.
І в особистому житті не щ?,стило юнакові: загинула, занапащена паном-офіцером, його подруга дитячих років, його перша любов Оксаночка, відібрали у нього іншу дівчину, до якої відчув тепло в душі, покоївку Гликеру. Але і тут не каявся.
Отож протягом всього життя гартувалася у ньому оця здатність каратись, мучитись, але не каятися, не відступати, не йти на компроміси. Таким він був як людина, таким став і як письменник, художник, революціонер-демократ.
1844 року у поемі «Сон» Шевченко дошкульно висміяв царів і царизм.
Цариця у цьому творі «Мов опеньок засушений, тонка, довгонога», цар — опухлий від похмілля, «аж посинів», як ведмідь, що виповзає з барлогу і починає мордобій тощо. До речі, на мордобої тримається, на його думку, увесь царизм. Через рік Шевченко пише другу велику са-тиричну поему — «Кавказ», де Росія постає «тюрмою народів», а Прометей — філософським образом, що закликав народ до активної дії і до віри у перемогу над самодержавством.
Все сильніше і відвертіше звучить у його творах протест проти існуючого ладу. Але одна лише творчість не задовільняє Шевченкову потребу у боротьбі проти ненависного устрою, він все активніше долучається до політичної революційної діяльності. 1846 року Шевченко вступає до таємного Кирило-Мефодієвського товариства.
За це поет був засланий в Оренбурзькі степи, у каторжну солдатчину, але і тут він мріє «потримати в руках святопомазану чуприну» і проголошує:
Бодай кати їх постинали
Отих царів — катів людських!»
(Поема «Царі»)
Саме у засланні Шевченко обирає за гасло ці слова — «караюсь, мучусь, але не каюсь».
Ще 1845 року в «Заповіті» Шевченко закликав кайдани порвати і «вражою злою кров'ю волю окропити», а 1859 року одразу після повернення із заслання він пише:
...громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить
Хиренну волю.
(«Я не нездужаю...»)
Тоді ж він пише «Ісаія. Глава 35», сповнену оптимізму поезію, де докладно змальовуються мрії поета про те, якою має стати Україна, за яку саме її долю треба боротися — за країну, в якій не буде ні поневолення, ні національного гноблення, ні знущання над людьми. Хіба така мрія була не вартою жертв?
Отже, щойно звільнений, хворий і зовсім старий у свої 43 роки поет і борець Шевченко не каявся, не корився, не зламався, бо карався і мучився, щоб здобути ліпшу долю для інших — не лише для себе — і не розкаявся в цьому до останнього подиху. Тому і безсмертний він. Таких людей не забувають.