ПРОБЛЕМА БАТЬКІВ І ДІТЕЙ У П’ЄСІ О. КОЛОМІЙЦЯ «ДИКИЙ АНГЕЛ»

Мабуть, проблема батьків і дітей почала існувати ще тоді, відколи ви­никло саме людство.

У п’єсі талановитого драматурга О. Коломійця «Дикий Ангел» чітко просліджується насамперед батьківська позиція: батьки повинні відпо­відати за своїх дітей, за честь роду. Головний герой твору Платон Мики­тович говорить своєму старшому синові: «З віку сина мого не вийдеш ніколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! І Платон за тебе, за твої діла відповідає. І совість роду свого не дам плямити!»

ПлатонАнгел не покладає відповідальності за виховання дітей на шко­лу, міліцію, як це робить його сусід Крячко. Він каже синові: «У державі вас мільйон — за всіма і не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити і за кожним наглядати! Споконвіків так велено батькам! Інакше не­мислимо».

Батько родини Платон Микитович показаний автором як людина су­ворих переконань. Найперша його заповідь — праця. Він вважає, що мо­лоді люди повинні «з шістнадцяти років — їсти свій хліб!» Злиднями хва­литися, як Крячко, соромно. Крім того, «більше ми робимо — краще державі. Більше труда — міцніша держава».

За те, що Павлик не порадився, одружився, не маючи твердого ґрун­ту під ногами (студент, отримує лише стипендію), батько виганяє його з дому. При цьому сам страждає, мучиться, чи правильно вчинив. Та ба­гатий життєвий досвід йому підказує, що саме так слід було зробити: «Бува, батьки купують любов своїх дітей. Поки малі — за іграшку, за мо­розиво, потім — п’ять, десять копійок, двадцять, карбованець, троячка. Потім дитя вже саме лізе до них у кишеню! А потім жінку приведе — го­дуйте! …«Прогнав сина»! Нехай його життя поколесить, поморозить, по­пече! Життя — не батько, не мати — подарунків не робитиме».

Отже, Платон Микитович вважає, що дітям у першу чергу потрібно дати не матеріальне забезпечення, а вміння працювати, жити самостійно.

Що ж діти? І Павлик, і Федір, і Петро спочатку ображаються на бать­ка, не розуміють його. Та час показує, наскільки правдива батьківська на­ука. Павлик повертається з роботи на Півночі цілком самостійною лю­диною, з почуттям власної гідності. Тепер він здатен прогодувати себе й дружину.

Чи щасливими були б Федір із Клавою, криючись зі своєю любов’ю? Напевне, ні. І цю проблему допоміг розв’язати батько.

Найстарший син Петро хоче бути схожим на свого батька, наслідує навіть у дрібницях. Його дача — точна копія батьківської оселі, свого ма­ленького сина він називає Платончиком і залучає до роботи в майстерні.

Але коли справа доходить до вирішення принципового й життєво важ­ливого питання — визнати свою помилку чи ні — Петро спочатку катего­рично не погоджується з батьком: «Послухати вас, за кожну дрібницю — суд?» Платон Микитович іншої думки: «Труд людський цінувати треба, як свій! Людину цінувати й себе!»

Петро під тиском батькових аргументів розуміє, що немає іншого ви­ходу, як визнати свою помилку й прийняти покарання, щоб не мучила потім совість усе життя.

Отже, у родині Ангелів перемогла батьківська мудрість. Але ми бачи­мо в п’єсі ще одну сім’ю — сусіда Крячка. Цей свого сина жалів, працюва­ти не вчив, тому хлопець став навіть «батька за петельки» хапати, пити, бешкетувати. Тепер потрапив до міліції. І коли Крячко запитав у Плато­на Ангела, що йому робити, коли син на виду в усіх вулицю підмітатиме, той відповів: «Дістань і собі мітлу, станьте вдвох поруч і підмітайте»,— вважаючи, що батьки повністю відповідають за виховання дітей. А ще Платон Микитович сказав сусідові, що лікувати можна лише трудом: «Здорову руку прив’яжи, щоб вона не рухалася місяців зо два, а потім відв’яжи — склянки води до рота не донесеш нею. А коли твій син не два місяці, а двадцять років нічого не робить, то ясно — калікою став… Їсти, пити хоче, а робити ні. Каліка з калік». І не дивно, що Іван Крячко потра­пив до виправної колонії. Батько його, хоч і покладає провину на держа­ву, погану компанію, все ж відчуває і свій недогляд, тяжко цим карається.

Проблема батьків і дітей, очевидно, існуватиме вічно. Адже батьки, добре знаючи свої обов’язки, не завжди намагаються зрозуміти дітей, їхні романтичні пориви, прагнення до самоутвердження. Крім того, старшо­му поколінню важче пристосуватися до нових умов життя, ніж молоді. А молодим теж не завжди легко прислухатися до порад мудрих.