ВТІЛЕННЯ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ МОРАЛЬНОЇ КРАСИ

І ТАЛАНТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ Л. КОСТЕНКО

Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї по­вноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і за­кінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася.

Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Кос­тенко — Маруся Чурай.

За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та ду­ховної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України.

Не випадково про Марусю кажуть:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа. У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от:

—На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.

—Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса?

А трохи далі:

— А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця,— а так би й зняв би шапку. На смерть іде,— а так би й поклонивсь. Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, зма­льовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ ук­раїнської дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гри­ця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження.

Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчан­ка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі. Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою! Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною герої­нею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію Ук­раїни, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звер­нулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нероз­ривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Кос­тенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літе­ратуру — незнищенну, невмирущу, високу поезію.