«Сонячні кларнети» П. Тичини - поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...», «О панно Інно...», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» (цикл віршів) та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії.

Тихою зажурою віє від поезії «Ой не крийся, природо...» (1915). Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає, однак, розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то, навпаки, світлий і прозорий, наче барви золотої осені. В метафоричному образі «сміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача, — у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

У поезії «Арфами, арфами...» (1914) Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої». Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозове напруження: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя. Основний настрій вірша — життєво-ствердний, оптимістичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край. Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її «золотими, голосними самодзвонними арфами», які звучать у гаях з ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне — такі образи розкривають порухи душі людини:

 

Десь надходила весна... Я сказав їй: ти весна!

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі.

(«Десь надходила весна...»)

 

У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним:

 

Подивилась ясно — заспівали скрипки!

Обняла востаннє, — у моїй душі! —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

(«Подивилась ясно...»)

 

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інно...» Це щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яскравою образністю:

 

О панно Інно, панно Інно!

Я сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

 

У полині вияву почуттів героя природно з'являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття:

 

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

 

Цей вірш, за словами Тельнюка, «мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».

Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо, коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить?» належить до жанру пейзажної лірики. Це пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні твори, де картини природи пов'язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи. Ось і в цій поезії відчутна єдність пейзажного образу і ліричного настрою. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи і людські почуття чергуються:

 

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди, збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

 

Вірш позначений щирістю почуттів і мистецькою довершеністю.

Друга група віршів збірки «Сонячні кларнети» — вірші про народне горе, спричинене Першою світовою війною. «Хтось гладив ниви...», «Іще пташки...» У них відчувається нова експресивно виражена емоційна тональність. Поет майстерно передає найтонші настрої, почуття:

 

І враз — роздерлась пополам завіса! Тиша...

Мертва... Метнувсь огонь; розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жими,

А трави плакати не сміють, Ідуть потужні сили! Морок. Жах...

(«Іще пташки»)

 

Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Тут, як і в попередніх творах, Павло Тичина передовсім гуманіст, який, глибоко вболіваючи за трагічну долю свого народу, показує революцію в її страшній суті:

 

Одчинились Двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ...

(«Одчиняйте двері...»)

 

У поезію цих років вплітаються образи чорного ворона, що кряче на лихо, смерть, вороного вітру, громових хмар:

 

Глянь, сонце, як дитя,

А в селі голод!

Ходять матері, як тіні —

Вороний вітер...

На чужині десь ген-ген

Без хреста; ворон...

Будьте прокляті з війною! —

Вороний вітер...

(«По блакитному степу...»)

 

Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові.

Другу й третю групу поезій можна об'єднати за провідними мотивами — вболіванням за Україну. Значну частину творів написано між двома революціями (Лютневою і Жовтневою). У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій:

 

Із долин до неба

Простяглися руки:

О, позичте, грози,

Зливної блакиті!

Враз Вниз Впали краплі крові! Впали краплі крові...

Смерть шумить косою! Смерть шумить косою...

(«На стрімчастих скелях...»)

 

На жаль, гіркі передбачення справдилися. Україна після каральних походів на неї військ Муравйова і масових полтавських розстрілів (1918), голоду (1921), жахливих акцій приборкання непокірних селян стоятиме вже по коліна в крові.

Як митець-новатор Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Тут відчутний вплив кількох художніх стилів: символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує в ній глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.

По-своєму розуміє ліричний герой Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням:

 

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух —

Лиш Сонячні кларнети.

 

Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи», чує «музичну ріку», плину у Всесвіті.

«Сонячні кларнети» Павла Тичини — це божественний пафос, у якому серце поета б'ється в унісон із Всесвітом. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, розмаїттям барв, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів. Ця збірка стала етапною в українській поезії і одним із наймузикальніших творінь поезії світової.