Валер'ян Пiдмогильний

 Образ Степана Радченка в романі В. Підмогильного «Місто»

Серед письменників, чиї імена сучасному читачеві стали відомими не так давно, Валерій Підмогильний. Треба віддати дане: спадщину письменника повернуто повністю, і його визнали одним з найколоритніших письменників новітньої української літератури.

У біографії письменника є багато «білих плям», вона чекає свого дослідника. Відомо, що народився він під Катеринославом учився в університеті, займався педагогічною діяльністю, працював у видавництві, секретарем секції художньої пропаганди, писав художні твори. Дату розправи над Валерієм Підмогильним не установлено: одні говорять, що його розстріляли на Соловках у 1937 році під час масового знищення політичних в'язнів, інші — в 1941 році.

Почав писати Підмогильний у 20-ті роки. Головний герой оповідань — інтелігентний міщанин, який відкинув традиції старого побуту, а на новий дивиться з високостей буржуазного індивідуалізму. Ставлення до автора оповідань і його особистості було різне. Більшість літературних критиків вимагали розправитися з ним.

Письменникові робить честь те, що він, незважаючи на шалені атаки, залишився перш за все людиною, думаючим художником слова, якого хвилювали проблеми сучасності, людини, якій завжди співчував. Він схильний до психологізму, і в цьому бачить головне своє завдання. Одним словом, уже в оповіданнях «В епідемічному б арапі», «Собака», «Проблема хліба» В. Підмогильний ствердив себе «письменником із доброю літературною школою».

Найбільш відомий твір автора — роман «Місто», який він у 1928 році друкує в місті Харкові. В основі сюжету — історія людської душі (можливо, з автобіографічними елементами). Хоч сам письменник категорично заперечував ототожнення героя з автором.

Головний герой — Степан Радченко. Виходець із села, він приходить до міста і вступає до вищого навчального закладу. Через певні обставини не закінчує вузу, влаштовується на роботу в журналі і одночасно починає займатись літературною творчістю. У Степана багато друзів. їх об'єднує літературне життя.

На перший погляд, це звичайний тип інтелігента перших пожовтневих років. Та то тільки так здається. В. Підмогильний, майстер психологічного аналізу людської душі, створив образ неоднозначний і, можна сказати, складний. Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. Як говорить сам автор, залишилося в нього щось від дикого звіра. А місто, яке так гостинно зустріло його, він хоче підтоптати, покласти собі під ноги.

У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди, через свою безпринципність герой не може визначити, що ж головніше для нього в цьому двобої.

В. Підмогильний добре володів французькою мовою, переклав багато з французької на українську. Парадоксально звучать про те, що в 30-ті, 50-ті роки переклади письменника друкувалися без автора перекладів.

Літературна критика сьогодні, аналізуючи роман «Місто» и головного героя, приходить до думки, що він, Степан Радченко, нагадує Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана.

Та, читаючи уважно роман, можна зробити й інший висновок. Ні, він не Любий Друг, він — людина-завойовник, яка розбазарює свій талант. Ось один з епізодів роману. Степана запросили на вечірку до інституту, де він читає своє оповідання «Битва». «Успіх, пише автор», — був великий, — «та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».

У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі.

Іноді в голові Степана з'являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об'явився!

З великим задоволенням він згадував, як душив Максима, бив його, «вивертав, колінчив і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти!»

Він любив літературу, вона стала йому близькою й найдорожчою. І літературу він розцінює як першу ознаку культурної людини.

Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися «з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». Життя людей здавалося йому простим і жодної уваги не вартим.

Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут прикрого. Та справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була «жорном невпинним, що лиш разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя».

Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. їх родичі... і так вглиб міста. «Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...» Зосі, яку, здавалось, покохав, Степан доводив перевагу громадського над особистим, читав їй мораль, в яку й сам мало вірив.

Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого «я» йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з'ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.

Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням. Проти Під-могильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він йшов шляхом аналітичного митця. Він був мораліст. У його романі, крім основної проблеми, показані найрізноманітніші нашарування життя. Зі сторінок книги постає ціла галерея образів, анкету кожного з них заповнює автор.