Мотиви громадянської лірики Бориса Грінченка

Щоб визначити важливість внеску Б. Грінченка в українську поезію, варто співвіднести його доробок з тими невідкладними завданнями, які постали перед поезією у період розквіту критичного реалізму. Це — боротьба за подолання «псевдошевченківських шаблонів», орієнтація поетичного слова на пряме «втручання» у суспільне життя, що спонукало до наростання у поезії «енергійної дикції», заснованій на «живій крові і нервах» автора, на його відвертому, беззастережному служінні визвольним прагненням трудящих.

Про характер власної поетичної творчості Борис Грінченко зауважував: «Я ніколи не належав до тих поетів, що увесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва — надія».

Цілий ряд поезій Грінченка побудовано за принципом конфліктно­го протистояння: почуття, вільна творчість —і вимоги розуму, громадянського обов'язку. І дарма, що в конкретних життєвих обставинах Борис Грінченко, напрочуд цілісна особистість, не допускав і найменших вагань щодо відзначеної альтернативи, — у якісь миті щемливі поривання до «вільної творчості» знову й знову озивалися у його віршах, щоразу наштовхуючись на опір практичної розсудливості. Власне, на те вони й з'являлися у віршах, ці чуття, щоб бути безкомпромісно, хоч і не без жалю, відкинутими. Так «розправляється» Б. Грінченко з принадами «природи... кохання... душі раювання» у поезії «Блискучії зорі, небесні світила», де остаточний його вибір не має вагань:

«О зорі, трояндо і мила єдина! Все серце в крові: В неволі ще досі вся наша країна, — Невільниці й ви!» І все ж мотиви лірики Грінченка патріотичні, соціальні. Розвиток літератури письменник неодмінно зівставляв із завданнями соціально­го і національного визволення народу, у досягненні чого покликане було відіграти значну роль — як трибуна, як мобілізуюча сила — і художнє слово. Не може бути, підкреслював Б. Грінченко, вищої та почеснішої мети для письменника, ніж ця, неможливий якийсь інший напрям, на якому його творчість ще повніше виправдала б своє призначення. Українська книжка, доводив поет в одній із статей, лише тоді сповна виконує своє призначення, коли вона «виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує дух, пособляє нашому народові ставали народом мужнім, сміливим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на гідну будущину».

Цим пояснюється те, що, підтримавши новаторські пошуки молодих українських письменників, котрі внесли у рідне письменство на зламі століття свіжий дух оновлення, Б. Грінченко разом з тим різко засудив хворобливо-декадентську тенденційність у літературі. «Я ненавиджу всі ті твори, — підкреслював письменник, — які пригнічують нам дух, псують нам ясність душевного погляду, убивають надію й бажання боротися». Відтворювати «радості й болі, що хвилюють душу сучасної людини», — в цьому вбачає Грінченко першочергове покликання письменника.

Ось так Грінченко визначав роль своєї громадянської лірики та молодої поезії. Грінченка називали поетом-патріотом, палким прихильником української мови та літератури. Кращі здобутки великої поетичної праці Грінченка — невід'ємна частина класичної спадщини українського народу.