«Енеїда» Івана Котляревського — енциклопедія українознавства
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 31-01-2014, 22:15

«Енеїда» Івана Котляревського енциклопедія українознавства

І. П. Котляревський — основоположник нової української літератури. Він першим заговорив справді народною українською мовою про народ і прекрасно змальовував характер українців, їх погляди на життя та їх побут як в лірико-драматичних творах, так і в гумористично-сатиричних («Наталка Полавка», «Москаль-чарівник», «Енеїда»).

Поема «Енеїда» — травестійно-бурлескна. Травестійними називаються твори, у яких на підґрунті відомого сюжету письменники створюють власні образи. Котляревський, розповідаючи про пригоди тро­янців, відтворює характери, побут, звичаї українців з такою детальністю, що поему цілком можна назвати енциклопедією українознавства.

З опису пекла і раю ми дізнаємося про типовий склад тогочасного українського суспільства:

Були невірні й християни, Були пани і мужики, Була тут шляхта і міщани, ...Були і штатські, і воєнні, Були і панські, і казенні, Були миряни і попи. Зі згадуваних у тексті поеми подій легко довідатися про окремі моменти з історії України. Так, Сивілла говорить, що «при Шведчині я дівовала», а «татарва як набігала, то я вже замужем була».

Зі скульптурно-живописною виразністю відображує І. Котляревський зовнішність, характер, мораль українців. Перед нами запорозькі козаки постають такими, якими вони були як за внутрішніми особливостями характеру — самовідданими, героїчними, здатними віддавати життя за рідну землю, але часом і п'яницями та бешкетниками, — так і за зовнішністю:

Щоб голови всі обголяли, Чуприни довгі оставляли, А ус в півлікоть би торчав... Згадує автор подробиці організації і вигляду козацького війська: Так славнії полки козацькі, Лубненський, Гадяцький, Полтавський, В шапках, було, як мак, цвітуть. Пошили сині всім жупани, Наспід же білії каптани, — Щоб був козак, а не мугир. Говорить письменник і про народну мораль, про віру у справедливість, у неминучість кари за зло та винагороди за добро (у пеклі — несправедливі пани, здирники).

Створюючи образ народу України, автор перелічує, наприклад, найхарактерніші для тих часів імена (24 імені!).

Не могла пройти повз увагу автора і народна творчість. Троянці: згадав — це не плащ, а свита, яку я бачив у краєзнавчому музеї), незвична торба за плечима, лямка через плече... щось таке знайоме, десь я вже бачив цього чоловіка.

...І очам своїм не повірив: та це ж Сковорода! Сам Сковорода! Як? Чому? Я нічого не розумів. Та він уже звернувся до мене:

— Придивляєшся, щоб упізнати? Ну, то як? Упізнав?

— Григорію Савичу! — вигукнув я і з захопленням, і з дивуванням,
і ще щось таке було, що важко описати.

— Ну, і звідки ж ти мене знаєш? На портреті бачив?

— Ну, як же? — гарячково почав я. — Ваші портрети, ваш музей... Хто ж не знає ваше «Всякому городу нрав і права»? А ідея «сродної» праці? Ваші байки... Ми ж усе це в школі вивчаємо.

— І що ж це дало вам? Що взяли для себе з моєї науки?

— Ну хоча б ось це: «Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе власною нашою мірою. А коли нашої всередині себе мірки не знайдемо, то чим мірятимемо? А не змірявши себе спочатку, яка користь знати міру в інших живих істотах? Та й
чи можна? Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке є міра?»

— А чому саме на це ти звернув увагу? Чому це тобі запам'яталося?

— Я звернув увагу на слова щодо виміру самого себе. Зрозумів ці слова так, що спершу треба заглянути собі в душу, спитати, хто ти є, де твоя міра ставлення до себе, а потім уже до навколишнього світу, бо як же можна мати уявлення про інших, про навколишній світ, коли ти не
знаєш, як ти сам до цього світу ставишся? Або ще ось таке: ваші міркування про три світи...

—Так, я колись виклав думку про ці світи: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два — часткові і малі світи. Перший — мікрокосмос, тобто світик, малий світ, або Людина. Другий світ — символічний, тобто Біблія.» Тільки дуже шкода, що ви не хочете глибоко проникати в суть речей, а сприймаєте все поверхово, не заглиблюючись.

—Може, ви й праві, бо у нас виникла дискусія щодо символічного світу, тобто Біблії. Я вважаю, що Біблія — це символічна назва віри людини, а не просто книги. Або ще сперечалися про дві сутності...

—«...Всі три світи складаються з двох сутностей... Видима сторона є тварь, а невидима сторона — Бог».

—Знаєте, Григорію Савичу, мені дуже подобається те, що ви як ніхто інший приділили увагу сутності людини. Я не знаю нікого іншого, хто б так гаряче відстоював і закликав до самопізнання. Адже у центрі вашої філософії —Людина. Наше покоління тільки «проходить» вас у школі, ми не чуємо більше на уроках про пізнання істини, про те, що є істина. Ото хіба що про «ідею сродної праці».

— Не сумуй. Це вже добре, що ти над цим замислився. Пам'ятаєш: «Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце»? Тож, хлопче, не треба всіх намагатися зробити філософами, бо тоді було б нецікаво. А так я радий, що мене пам'ятають не лише у святкові дні мого народження, а ось з'являються хоч інколи такі, як ти. Це означає, що рано чи пізно, не зараз, так наступні покоління повернуться до моїх думок, до моєї філософії.

І раптом його образ почав тьмяніти, а я заворожено дивився на те місце, де він щойно стояв і не міг прийти до тями.

— Дякую вам, Григорію Савичу, за цю фантастичну зустріч (а може, мою вигадку), бо питання самопізнання —це питання виховання майбутнього покоління: через самопізнання — до прогресу, до людської досконалості, до утвердження таких цінностей, які забезпечать нам мир і спокій на землі.

 

Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів