«Батько українського театру»
(історична драматургія Михайла Старицького)
«Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії.
В історію літератури він увійшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творів російських та західноєвропейських класиків, але найяскравіше його талант проявився в українському театрі, де М. Стариць-кий виступав і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп.
Його перу належать п'єси, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: «Не судилось» (1881), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1885—1887), «У темряві» (1892), «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893).
Ще на початку літературної творчості й особливо в останні роки життя увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький — автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан Хмельницький» (1887—1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Остання ніч» (1899), у яких реалістично зображено минуле українського наро¬ду, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти.
«Богдан Хмельницький» — одна з кращих п'єс української класичної драматургії, вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. П'єса охоплює у часі кілька років боротьби українського народу за своє національне визволення з-під гніту польської шляхти і завершується символічною картиною — «Переяславська рада». У ній поряд із соціальними подано виразні особисті мотиви: драма Ганни, яка таємно й безнадійно закоха¬на в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка забавляється то з його сином Тимком, то з Чаплінським. Художня сила драми полягає в тому, що в ній головні герої й інші персонажі — носії патріотичної ідеї визвольної боротьби наділені рисами не тільки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. З усіх героїв п'єси мене, звичайно, захопив образ Богдана Хмельницького. При всій складності і суперечливості постаті гетьмана як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальо¬ваний Старицьким правдиво, з любов'ю і щирою симпатією.
До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма Старицького «Маруся Богуславка» (1897), в якій автор змалював низку правдивих картин з історії українського народу, пов'язаних з його боротьбою проти турецьких загарбників. Перед нами постають наші співвітчизники, полонені турецьким пашою та його підручними, що жорстоко з ними поводилися. їхню непокору в неволі й оспівав Старицький у своїй знаменитій п'єсі. Та головна його увага — Маруся Богуславка, яка, ставши дружиною Гірея, заспокоюється на деякий час. Але ми згодом пересвідчуємося, що душа її все ж належить Україні, бо жінка без вагань звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися на Україну. Розриваючись між материнськими почуттями і тугою за рідною землею, вона помирає на руках у матері та Сахрона. У трагічній розв'язці твору висловлена думка: той, хто зрадить батьківщину, зречеться заради особистого, мусить загинути.
Драма «Оборона Бунші» (1899) змальовує один із трагічних моментів боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбників уже після Переяславської ради. П'єса наснажена могутнім пафосом справжнього народного патріотизму, любові до своєї вітчизни, бо сам народ бере найактивнішу участь у подіях: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але ніхто не вагається, бо треба допомогти з'єднатися силам Хмельницького і Богуна. Звертаючись до складних і драматичних періодів історії українського народу, показуючи героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси, Старицький виявив віру в краще майбутнє України.