Соціальні й моральні проблеми «смутного» часу (за оповіданням Володимира Винниченка «Суд»)
Додав: maria
Коментарів: 0
Додано: 3-03-2014, 15:49
Соціальні й моральні проблеми «смутного» часу (за оповіданням Володимира Винниченка «Суд»)
Володимир Винниченко увійшов в історію України як активний політичний діяч і письменник світового рівня, що силою художнього слова відбив соціальні струси початку XX століття. Стихія бунтів і зворушень, зіткнення влади з народом давали йому надзвичайно цікавий і багатогранний матеріал для написання яскравих творів. За висловом І. Франка, Винниченко вміє ловити життя на «гарячім вчинку» і зобразити його в цікавій, хвилюючій, гостросюжетній і драматичній формі.
Одним а таких «гарячих вчинків» став епізод із життя українського села передреволюційної доби невдовзі після «грабіжок» на Полтавщині 1902 року. Наростання селянського невдоволення, коли ось-ось може «закипіти» й село, в якому верховодить земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, зримо і переконливо змальоване в оповіданні «Суд» (1903). На мою думку, вже в саму назву твору Винниченко вклав гостру іронію й сарказм, бо ніякого правового дійства в ньому немає. Більш того: Самоцвітів «суд» — це тріумф розлюченого куркуля! Тому з такою ж колючою іронією звучить і прізвище цього українського унтерпришибєєва Самоцвіта. Носій такого «благородного» прізвища, яке викликає поетичні асоціації, виявляється брутальним самодуром.
Коли я читав це оповідання, то весь час відчував, що автор приму¬шує уважно вчитуватися у сюжет, самостійно його аналізувати, складати власне враження і ставлення до подій. Сам же письменник ніби усувається від коментування подій і образів, передаючи свої «повноваження» Самоцвітові, для якого селяни — всього лиш слухняне бидло: «Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужиць¬ких морд розбив... Знаю я вже їх, як свої п'ять пальців...» Але, стривожений вибухом бунтів, Самоцвіт зазначає: «Тепер не той час. Тепер мужика не обдуриш... Тепер він уже й сам більше тебе знає... Одно, чим можна здержать мужика, то бить його треба». Саме такий самосуд над селянином, що виявив «непослушаніє», працюючи за мізерну плату в господарстві Самоцвіта, і зображено в оповіданні: «В морду! От і все роз'яснєніє... Р-раз, два... Третій раз у вухо — і марш... І весь суд...» І стає жахливо на душі від такого «суду» — знущання, і хочеться відшукати, запросити порятунку у односельців скривдженого. А що ж село? Суміш настроїв, ненависть і страх охопила людей: «усім стає страшно, але всі стоять мовчки, мов подубіли», коли на їхніх очах земський начальник розправляється з Крутоноженком, що обурюється панським розбоєм. Здається, що гору врешті-решт бере Самоцвіт: непокірному Никифору Крутоноженку зв'язують руки і відвозять у місто, де його чекає вже «настоящий суд». І вже в самому фіналі оповідання: «З обох боків дороги стоять селяни й похмуро дивляться їм вслід». Але через страх, що здається, увійшов у кров і плоть людську, пробивається дещо нове в настроях селян. Уже сказано слово наперекір начальнику, вже побачили селяни в його очах переляк, вже відчули вагу власної сили. Тут Винниченко дуже майстерно змалював вагання і завмирання у непевності «смутного» часу: люди ще бояться Самоцвіта, Самоцвіт уже боїться селян.
І дочитуючи оповідання, я відчув у душі піднесене хвилювання через надію, яку подає остання сцена: «Дуринді здається, що «засмикана конячина», яка сумно хитає головою, мовби говорить йому тим похитуванням: «Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человек!» Чи не є це Винниченковим провіщенням для гнилого і недовговічного суспільного ладу, представленого самоцвітами?
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали