Показ суперечливих сторін дійсності через самоаналіз головного героя новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo»
Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності — життя на лоні природи, взаємини людини з природою і соціальні обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу і складні, нерозв'язані соціальні проблеми у час революції 1905—1907 років.
Свій авторський задум письменник реалізує через глибокий самоаналіз центральної постаті твору — образ головного оповідача. Це — інтелігент, громадсько-політичний діяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розуміє красу й велич природи — сонця, землі, неба, поля. Своїми почуттями від спілкування з природою він щедро ділиться з нами, але подає їх через філософські роздуми, і тим самим примушує і нас замислитися над дійсністю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собі незабутнє враження.
Уже з перших рядків твору ми стаємо свідками складного самоаналізу героя, що скаржиться на свою втому, на гнітюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самітнім: «Я утомився», «Мене втомили люди», «Я не можу бути самотнім».
Цими висловлюваннями автор підкреслює залежність людини від суспільства. Далі психологічний самоаналіз поглиблюється: опинившись в одній із десяти чорних кімнат, герой не може позбутись химерного відчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Він не може заснути, його переслідують згадки про трагічні події, що сталися після революційних виступів у час реакції: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато...»
Це розстріляні, повішені, трупи яких потім кинуть у ледь прикриті ями. Ми розумієм», що оповідач був не лише свідком, а й діяльним учасником революційних подій, враження від яких гнітять його душу. ...Та на ранок сонячне проміння знищує нічні марення, оповідач з піднесеним настроям оглядає сільське довкілля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені.» І вже тепер у філософський зміст новели вплітаються чотири пейзажі: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, наділеного рисами живдї4стоти, яке возвеличує оповідач-філософ; земля, яку герой вважає близьким собі створінням («Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі»); і картина літнього поля, його симфонія. Так постає перед нами один з персонажів твору — жива природа і її взаємини з людиною. Це — одна сторона діяльності.
Друга — людське горе, соціальні обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усіма його бідами. Розмова з ним переконала оповідача, що він не має права шукати самотності, тиші й спокою, стати вільним від суспільства. Тому так переконливо звучать слова героя у кінці твору: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає.»
І от вже й ми, читачі, перехоплюємося оптимізмом і віримо у сили героя, розуміючи і розділяючи з ним щире прагнення служити своєму народові, своїй землі.