Психологічна роль образу селянина у розкритті головної ідеї новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo»
Новела «Intermezzo» була написана М. Коцюбинським відразу після революції 1905—1907 років, коли в Україні панував час ідейних хитань і нерозв'язаних соціальних проблем. Його особливості позначилися і на свідомості, і й на всьому житті людей, особливо — діяльних учасників революційних подій.
Одного з них М. Коцюбинський робить головним героєм своєї новели. Письменник був видатним майстром психологічної характеристики персонажів. Саме через показ внутрішнього стану героя новели, через його самоаналіз досягає письменник найбільшого висвітлення, розкриття ідейного змісту «Intermezzo». Ми бачимо надломлену, стомлену життям людину у кризовий час, коли його песимізм примусив покинути місто, щоб усамітнитися: «Я утомився», «Мене втомили люди». Але й на самоті його переслідують жертви терору: розстріляні, повішені...
Та наступного ранку, після цієї жахливої ночі видінь й спогадів, герой поринув у світ природи, яка оновлює його душу. На мою думку, опис зміни стану героя під впливом краси навколишніх краєвидів, сонця, землі, поля Коцюбинський використовує не випадково. Так, я згоден: природа дійсно здатна оновити людину. Та мені здається, що природа з її життєдайною силою є в новелі передвісником зустрічі героя з чимось таким же могутнім і прекрасним у своєму єстві, як і вона сама. І така зустріч відбувається! Перед нами постає другий персонаж, який своєю розповіддю примушує міського інтелігента-демократа, що втомився від людей, змінити свою позицію: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Хто ж він, цей простий селянин, що відіграв таку важливу роль у переломі психологічного стану головного героя? Це він, образно кажучи, покликав нашого героя, що гнітився тягарем спогадів трагічних подій часу революції, до нової діяльності. Це він, на мою думку, і є уособленням тієї народної сили, що надихала передових синів України на боротьбу за кращу її долю.
Із коротких свідчень селянина видно, що цей простий чоловік досить політично розвинений. Він уже усвідомив, що голими руками землю взяти не можна. За участь у спробі здобути землю він відбув рік у тюрмі і тепер ще знаходиться під суворим наглядом станового. Його щиро обурює те, що між своїми людьми немає єдності, скрізь панують ворожнеча, зрада й продажність: «Найближча людина готова продати», «Між людьми, як між вовками». І от уже головний персонаж-інтелігент переймається гнівом селянина, бо його душа, раніше скам'яніла від розпачу і втоми, вже прокинулась, розбуджена зустріччю з природою, трепетно розкрилась назустріч сонцю. Він вибухає піднесеним, поетичним закликом: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...» Ідейний пафос усього твору виражається через символічні образи заклику: блискавка, грім, сонце. Цей пафос ми вбачаємо у вольовому прагненні громадсько-політичного діяча здійснити корінні зміни в суспільному житті.
Отже, образ селянина має у новелі надзвичайно важливе і велике психологічне навантаження, бо в ньому, на мій погляд, сконцентровано образ простого українського народу заради якого, власне, і присвячували революційній діяльності своє життя передові інтелігенти-демократи.