Трагедія закоханого серця в ліричній драмі Івана Франка «Зів'яле листя» (І варіант)
Любов до Вітчизни своєї
У ньому, як радісна даль,
І огнена мука Мойсея,
Й «Зів'ялого листя» печаль.
В. Сосюра
«Зів'яле листя», — так говорить М. Мочульський про ліричну збірку Франка, і згадує слова Платона про людські душї: що Бог розкидав їх половинки по всьому світу, і ці половинки шукають одна одну під чарівну мелодію скрипки. Коли роз'єднані половинки зустрічаються, скрипка змовкає, але коли вони не можуть знову об'єднатися, зустрівшись, тоді починають лунати сумні журливі мелодії.
Це сталося і з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душі трагічні вірші збірки «Зів'яле листя». Тричі він кохав, і тричі не знаходив відповіді й розуміння. «Тричі мені являлася любов», — пише поет.
«Одна несміла, як лілея біла», — пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.
Друга — гордая княгиня,
Бліда, як місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня...
Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою ліричною героїнею стає Целіна Зигмунтовська:
Явилась третя — женщина чи звір?
Але ці три кохання, можливо, є пошуком одного ідеала жінки, чи Кохання з великої літери. І тому, мабуть, вірші збірки «Зів'яле листя» попри автобіографічність — це відображення почуттів одразу багатьох людей, що зазнали нещасливого кохання.
Ми звикли сприймати І. Франка насамперед як борця, Каменяра — трагедія закоханого серця збірка «Зів'яле листя» виявилась несподіванкою.
Складається вона з трьох частин — трьох «жмутків», об'єднаних як тематично, так і ліричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто відсотків ототожнювати з самим І. Франком, він і сам був проти такого ототожнення) — сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних душевних страждань. Цей герой майже у відчаї, він хоче втекти (та не в могилу), але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.
А чень утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
(«Безмежнеє поле...»)
Це рядки з першого «жмутка», найтрагічнішого, написаного у 1886—93 роках, до якого ввійшли такі поетичні перлини, як «Так, ти одна моя правдива любов...», «Безмежнеє поле в сніжному завою...» та «Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі...» — останній вірш і дав назву збірці.
Поет страждає, і його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:
Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, —
Отак, красавице і я тебе люблю.
Заметіль, завивання вітру з іншого вірша («Безмежнеє поле в сніжному завою...») співзвучні стану змученої душі. Не випадково цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.
Другу частину-«жмуток» було написано 1895 року. Тут вже біль трохи приглушено часом, значна частина віршів написана під впливом народної поезії («Ой, жалю мій жалю...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші).
Найбільш характерним з них є вірш «Червона калина, чого в лузі гнешся...», дуже близький до народної пісні. Його настрій сумний, але безнадійності вже немає. Ніби тиха печать приходить на зміну гострому болю.
І, нарешті, у третьому «жмутку» (1896 рік) ми чуємо прощання і з радістю і з болем кохання. Повертається мотив з кінця першого «жмутка», але зі зміненим трохи настроєм:
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання
, Незгоєні рани, невтішені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Дуже виразно він звучить і у віршах «Пісне моя, ти підстрелена пташко...» та «І ти прощай...».
Усе закінчується, все вкрилося снігом, у душу надходить спокій, і все ніби завмирає: думки, почуття... Але не життя, бо це — лише перепочинок, і все ще може початися знову.
А для нас Франкове «Зів'яле листя» залишилося зразком прекрасної лірики, взірцем кохання, невідривного від натхнення творчості. Тому Соуюра і вірив:
І оживе твоє зів'яле листя
У світлім шумі нашої весни.