«Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» (за повістю Івана Франка «Перехресні стежки»)
Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича: «...Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками...»
Чи не тому, коли читаєш цю повість, весь час відчуваєш за молодим юристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням до культурного, політичного і соціального звільнення народу? В його уста письменник часто вкладає власне розуміння багатьох речей: «Політика — то не балаканина на празниках та соборчинах! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники.»
Євгеній Рафалович, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сгіого народу», вважає, що інтелігенція повинна допомогти народові звільнитися від нужди, піднятися з колін. Таку ж ідею ми вже зустрічали у «Хмарах» І. Є. Нечуя-Левицького, захоплюючись образами молодих українських інтелігентів.
В образі Рафаловича І. Франко змальовує нові, сповнені чистими прагненнями, сили України, яка почала новий етап суспільного роз¬витку. Ми бачимо, як молодий юрист, що мав національну гідність, веде всю документацію лише українською мовою, цією ж мовою свого народу він виступає у суді, і хоча багатьом це не подобається, він діє спокійно, впевнено, без зайвого галасу.
Хай не всього в поставленій меті Євгеній досягає, але принаймі йому вдається збурити мертві води суспільної рутини. Він сколихнув приспані в селянських масах сили, а найбільший його успіх — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині. Не дивно, що самі селяни не відразу вірять у щирість Рафаловича: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Це ускладнює його шлях до мети, він ображається, дорікає селянам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але духом не занепадає. «Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа», — доходить він до висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж «життєвої освіти», яку не замінить «книжкова освіта».
Так поступово вирішується центральний конфлікт твору — соціальний, що полягає у боротьбі двох сил: між темним, затурканим селянством, що не вміє себе захистити, і чиновниками, які постійно ошукують простий народ. Тому я вбачаю в образі Рафаловича певний символ — обов'язок, що мусить нести задля щастя свого народу український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.
...Перехресні стежки бувають різними: реальними, символічними. У житті перехрещуються долі, думки, інтереси. Буває так, що людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ, коли людина до останку віддає себе служінню народові.
На мою думку, повість «Перехресні стежки» є дуже актуальною для нашого часу, коли партійні лідери сучасної України красномовно гово¬рять про любов до рідного народу і держави, яка під їхні урочисті промови і обіцянки непомітно стала однією з країн у світі з низьким рівнем життєзабезпечення.