«...Наша честь — вона найголовніша у селі!» (духовні орієнтири в повісті Ольги Кобилянської «Земля»)
1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повістю, яку назвала влучно — «Земля», що стала вершиною творчості письменниці. У ній гармонійно переплелося суспільне й особисте, вічні проблеми любові й страждання, добра і зла. Відчуваєш, з якою емоційністю і теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає і сподівається. Думаю, що саме тому в читачів виникає глибока довіра до всього, що з хвилюванням змальовано у творі.
Повість «Земля» розкриває для нас, сьогоднішніх читачів, складний і суперечливий образ українського села з його одвічними проблемами, морально-етичними принципами, добрими і трагічними подіями. Саме показом життя малоземельного і безземельного селянина Буковини кінця XIX — початку XX століття досягає Кобилянська розкриття теми влади землі над людиною. Та ми бачимо село не на тлі соціального протистояння. Рівень духовності, морально-етичні стосунки — ось що, на мій погляд, є основним у повісті.
Сталася родинна трагедія: брат убив брата за землю. Жахливий випадок вражає, змушує замислитись над причинами трагедії, над сутністю людини і, що є найважливішим, — озирнутися на власне «я», зрозуміти, що витоки всіх наших вчинків — у душах. Мабуть, недарма саме село з його моральними засадами взяла письменниця для показу боротьби добра і зла, що повертаються до людини, як бумеранг. Село для України — прамати. Кожен з нас, навіть міських жителів, несе в собі щось від села, від землі. У селі формувалася наша культура, мораль, звичаї і традиції — ті неписані закони, на яких зросла українська нація.
Найсвятішим для селянина завжди була земля. її ретельно доглядали, нею клялися, купку рідної землі брали з собою, збираючись у чужий край. Коли читаєш повість Кобилянської, весь час відчуваєш, що для мешканців села земля — жива і рідна істота. Вона заполонила їхні думки, мрії, почуття. І це зрозуміло, бо тільки земля робить селянина хліборобом, повноцінною людиною і дає сенс його життю. На мій погляд, і образи повісті показані через призму духовності землі, а проблема моральності тісно пов'язана з питанням про землю. Все це і є тією цілісністю, що є основою твору.
За багато століть українське село виробило свої неписані принципи співжиття, які є нашим безцінним спадком і дотепер. Ніхто з односельців не похвалить зажерливого, скупого, злого й нечесного навіть тоді, коли він добре хазяйнує. І навпаки, порядність та доброта завжди нагороджувалася повагою людей і схваленням. Віками батьки вчили дітей зважати на думку громади: коли що робиш, то думай, що про тебе скажуть люди!
...Сьогодні свідомість українців знову звикає до слів «власник», «моє», а не «колективне». Земля колгоспна знов повернулася до селянина, їй потрібні, як ніколи, працьовиті, чесні, мудрі й дбайливі господарі. Наша земля прагне людської доброти, бо тільки з неї проростає зерно, зацвітає сад, знаходить щастя душа.
...Книгу прочитано, але ще довго будуть жити в моїй душі постаті її героїв, їхні смутки й радощі, надії на краще. І закарбується в серці життєва наука: чесна людська душа гидує злом і жорстокістю, милується всім гарним, добрим і щирим.