Жіночий ідеал Ольги Кобилянської (за повістями «Людина» і «Царівна»)
Ольга Юліанівна Кобилянська називала себе просто і скромно — «робітницею свого народу», але для української літератури вона стала окрасою, бо твори її, пройняті глибоким ліризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнім літературним скарбом.
Кожен такий твір письменниці вражає поетичністю і глибиною зображення характерів, зокрема жіночих. Недарма їх називають енциклопедією жіночої душі. Коли читаєш цю поезію в прозі, починаєш разом з письменницею перейматися внутрішнім життям героїнь: захоплюєшся ними, співчуваєш, сумуєш, радієш... Але ніколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?
Ідеал О. Кобилянської — жінка освічена, інтелігентна, з високими духовними запитами і прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської — любляче і ніжне, здатне на великі почуття.
Саме таких, відважних і прекрасних жінок, які борються за свою гідність і незалежність, змальовує письменниця у повістях «Людина» (1892) і «Царівна» (1895). Коли я читала ці повісті, мені здавалося, що і в Олені Ляуфер, і в Наталці Веркович Ольга Кобилянська відкриває переді мною куточки своєї власної душі, часточку самої себе.
Олена Ляуфер, головна героїня повісті «Людина», — особистість сильна, горда, цільна. У неї тонке розуміння мистецтва, інтереси її різнобічні. її не влаштовує буденне жіноче щастя, і вона прагне стати поряд з чоловіками у суспільному поступі, захоплюючись новими ідеями. Щоб врятувати родину від важких бідувань, дівчина повинна вийти заміж за лісника. Та вона з гідністю ставиться до цього насильства » над собою, зберігаючи внутрішню волю. Оленину душу розривають почуття, які вона ховає за гіркою іронією, їхнє протиборство. Впевнена, що жодного читача образ цієї героїні не залишить байдужим. Недарма Кобилянська змінила першу назву твору «Вона вийшла заміж» на більш влучну — «Людина».
На відміну від Олени Ляуфер, Наталка Веркович з повісті «Царівна» дійсно стала царівною своєї долі. Мене захопив ЇЇ внутрішній світ, що розкривається через роздуми героїні, своїми світлими мріями, романтичністю і чистими сподіваннями: «В моїй душі повно мрій, багато образів, барв...» — зізнається вона. Кривда й упереджене ставлення не в змозі злакати духовну міць Наталки, бо в ній переплелись рішучість з терплячістю, сила розуму з ніжністю серця. І нехай Наталка ще не бачить виразно свого місця на громадській дорозі, але вона прагне знайти собі справу, корисну для людей і батьківщини: «Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня...» — говорить Наталка. «Полуднє» — так вона назвала своє особисте щастя, що настало в житті дівчини, — «воно настане і для нашого народу, правда ж?» — неначе до мене звертається Царівна.
І я не можу не підтримати Наталку, бо разом із нею вірю в це.