«Неокласики»

Неокласики” – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких пробільшовицьких структурувань ( “Плуг”, “Гарт” та ін.). Їх об’єднувала система світосприйняття, позначена рисами “аристократизму духу” і творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, до високої культури мислення та поетичного мовлення. На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.
Своїми творами “неокласики” спростовували закиди вульгарної критики (Б. Коваленко, Д. Загул, Я. Савченко та ін.) у ніби то їхній відстороненості від дійсності, яку вони не сприймали у заангажованій інтерпретації, не дозволяли собі фальшувати перед великою Правдою трагічного національного відродження. Свідчення цьому – навіть елітарні поезії М. Зерова (“Обри”, “Київ з лівого берега” та ін.), а такий його сонет як “Pro domo”, мав початкову назву “Молода Україна” і містив у собі естетичну програму ренесансної України.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Київські “неокласики”, незважаючи на відсутність власної літературно-мистецької школи (чи течії), здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості. Деякі критики (зокрема, Ю. Шерех) вважали, що “неокласики” як поетичне явище “виродилася” у 20-ті. Однак літературна діяльність довела невичерпні можливості цього стильового явища. В період МУРу В. Державін (як теоретик) та поети Ю. Клен і М. Орест дотримувалися платформи “неокласиків”. Ця традиція продовжувалася пізніше на Американському континенті (Михайло Орест, Б. Кравців, С. Гординський, Б. Олександрів та ін.). Найпослідовніше запроваджував принципи “неокласицизму” І. Качуровський (зб. “В далекій гавані”, 1956; “Пісня про білий парус”, 1971; “Свічадо вічності”, 1990), поєднуючи технічну досконалість та версифікаційну витонченність з гострим чуттям історичного процесу.