Літературне угрупування «Харківська школа романтиків»
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 9-01-2013, 20:14
На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з'являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити українську культуру. Він одержав назву "Харківської школи романтиків", складався переважно з людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті.
Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830-1840 років. Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів А. Шамрай. До його складу увійшли Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, Я. І. Щоголів та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до "Харківської школи романтиків" тяжіла більшість російських і українських письменників. Вони виявляли великий інтерес до історії України, національних традицій, фольклору.
Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».
Одним з найактивніших членів "Школи" був Микола Костомаров, історик, політичний діяч, письменник, поет. Це його перу належить "Книга буття українського народу" - найважливіший програмний твір Кирило-Мефодіївського братства. Перший друкований твір Костомарова - трагедія "Сава Чалий" (1838), написана на матеріалі історичної думи. Пізніше він видає "Українські балади" (1839), збірник українських поезій "Вітка" (1840) і останню публікацію харківського періоду - трагедію "Переяславська ніч", надруковану в альманасі "Сніп" 1841 року.
Амвросій Метлинський, професор "русского языка и словесности", у своїх творах, які він підписував псевдонімом "А. Могила", оспівував улюблені образи: козака, гайдамаку, чумака, "стару бабусеньку", яка "мне кохала, піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила". Тугою за славним минулим рідного краю були сповнені його "Думки і пісні та ще дещо", видані у 1839 році. Як у цій першій збірці Метлинського, так і в інших символами славних часів минувшини виступають старець, гетьман, могили, списи рушниці, бандури, степ, вітер та інше.
Найстарішим з гуртка "харківських романтиків" був Ізмаїл Срезневський, який разом з І. В. Розновщенком видав у 1831 році "Український альманах". Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ шість збірників "Запорожской старины". Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки українського епосу. Крім того, літературний матеріал "Запорожской старины" став безцінним джерелом у дослідженнях української старовини.
Левко Боровиковський відомий нам як автор поеми "Маруся", яку він написав, скориставшись із сюжетів балад Г. А. Бюргера "Леонора" (1773) і Жуковського "Светлана" (1808-1812). Український поет-ро-мантик Боровиковський заново переказує баладу, насичуючи її мотивами національного фольклору.
До уславлених "харківських романтиків" належить і поет Яків Щоголів. Як Г. Квітці-Основ'яненку, нашому знаменитому землякові, здавалося, що нема народу красивішого, аніж у харківських слободах, так і для Щоголева рідні краєвиди були найчарівнішими у світі. У дубових гаях над Ворсклою він ладен був бачити "ліси з тропічного світу", а своїм першим збіркам він дав назви, продиктовані любов'ю до рідної землі, - "Ворскло" (1883), "Слобожанщина" (1888).
Передавши романтичні ідеали наступному поколінню поетів, самі учасники гуртка згодом відійшли від творчої праці. Гурток "харківських романтиків" розпався, але він дав поштовх утворенню цілої літературної школи і назавжди уславив історію літературного Харкова.
Неабиякий вплив на формування цiєї фольклорно-iсторичної течiї в українському письменствi справила преромантична «Iсторiя русiв», збiрка «Малоросiйських пiсень», видана 1827 М. Максимовичем тощо. Харкiвська школа романтикiв складалася з двох гурткiв студентської молодi, яка гуртувалася довкола I. Срезневського. Перший, що дiяв на межi 20-30-х рокiв, здiйснивши видання «Українського альманаха» (1831), ще не переймався достатньо власне українськими проблемами. Його представникiв цiкавили передовсiм загальноестетичнi та фiлософськi аспекти романтизму. Другий – припадає на перiод видання «Запорожской старины» (1833-36; всього з’явилося шiсть випускiв). Саме в цей час поглибився iнтерес до етногенетичних прикорнiв, формувалися основи нацiональної самосвiдомостi; осягнення сутностi українського менталiтету, вiдбитого у думах, iсторичних пiснях та переказах, у народнiй лiрицi, повiр’ях, звичаях i т. п., розпочалося збирання та вивчення фольклорних перлин. I хоч дехто, зокрема I. Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад iз Дж. Макферсона («Пiснi Оссiана») чи авторiв «Краледвiрського лiтопису», вдавався до пiдробок окремих дум та iстричних пiсень (про Свiрговського, Серпягу, Баторiя та iн.), Харкiвська школа романтикiв стала помiтним явищем вiтчизняного письменства. У тогочаснiй лiризованiй лiтературi вiдбувся рух вiд iмперсональних мотивiв до особистiсно-психологiчних, вiд переробок та «полiпшень» народної пiснi до оригiнального пiснетворення («За Немань iду» С. Писаревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Гуде вiтер вельми в полi» В. Забiли та нi.), до формування iсторiософської концепцiї козаччини (А. Метлинський), до прагнення «європеiзацiї» нацiонального мистецтва слова («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова) i т. д. Харкiвська школа романтикiв справила неабиякий вплив на Т. Шевченка, П. Кулiша та iн., вийшла за межi українського середовища, зумовила появу «української школи» польських поетiв (А. Мальчевський, С. Гощинський, Ю.-Б. Залєський, Л. Семеновський). Припинила своє iснування на початку 40-х рокiв (не без брутального втручання В. Бєлiнського), так i не розкривши повнiстю своїх можливостей. Її традицiї вiдбивалися у творчостi П. Кулiша, О. Стороженка, Ю. Федьковича, Лесi Українки, В. Еллана (Блакитного), Ю. Яновського, О. Влизька, Олени Телiги, О. Довженка та iн. письменникiв романтичного типу свiтобачення.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали