Позакласний виховний захід Є в Шевченка народження дата, Дати смерті в Шевченка немає! Святково прибраний актовий зал: портрет Тараса Шевченка, рушники, виставка його творів, ілюстрацій.
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 8-12-2012, 22:55
Позакласний виховний захід Є в Шевченка народження дата, Дати смерті в Шевченка немає!
Святково прибраний актовий зал: портрет Тараса Шевченка, рушники, виставка його творів, ілюстрацій.
Ведуча 1-а.
Не малюйте Шевченка плебеєм, У кріпацькій пошарпаній свиті — Я в нім бачу лице Прометея, У одежі, із сонця відлитій. Не малюйте Шевченка солдатом, Не малюйте — він слухався долі. Мій Шевченко завжди був крилатим, Мій Шевченко завжди був на волі! Не малюйте поета в печалі, Бо він світоч і щастя народу. Став пісок золотим в Кос-Аралі, Де ступав він у роки негоди! І тепер наш Тарас в кожній хаті. З нами словом живим розмовляє, Є в Шевченка народження дата, Дати смерті в Шевченка немає!
Ведуча 2-а.
Я знову повертаюся до нього, Читаю, перечитую «Кобзар». Ні! Україна не була убога — Поклав ти серце на її вівтар! Нове життя ти дав батьківській мові, Ти віщі думи в пісню перелив, Де запеклась душа твоя у слові, Яким страждав, ненавидів і жив, Яким благословляв усі народи
Боротись проти рабства і нужди, Рости у дружбі, діяти у згоді, Позбутися навіки ворожди! В історію відлунюють століття, А сонце сяє, і весна - в мені! Щаслива, я не знала лихоліття, Я народилась літом, по війні. І я — нащадок твій, чоло схиляю, Молюся мудрості і доброті святій, Перед Всевишнім голову схиляю, Що Прометея дав землі моїй!
Ведуча 3-я.
Він не мужик, хоч з мужиків, Вдивляйтеся в автопортрети! Широкий розмах чорних брів, Чоло художника й поета. Інтелігентних скільки рис! Ще молодість у бакенбардах. Його увічнити взялись Минулі і майбутні барди, А він себе залишив нам Таким, як був, до чого прагнув. Це не образа мужикам, Це ще одна про нього правда.
Сходять зі сцени. Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Думи мої».
Слово вчителя.
Я — українка. І мені здається, що для кджного з нас, в Україні, найдорожчим і найсвятішим є Тарас Шевченко. Це наше серце, наша любов, наша совість. Якби мене спитали в мої вісім років: «Хто такий Шевченко?», я б, не вагаючись, відповіла: «Шевченко — це поет».
А тепер на це запитання я відповідаю так: «Шевченко — це ціла історія, революція, гордість українського народу, поет, який являє собою «державу в державі».
Від крові кров, від плоті плоть — народний. Чи то білявий хлопчик у науці в п'яного дяка, чи зухвалий підпасок біля попівських овець, кмітливий козачок на побігеньках у пана чи вільний слухач Петербурзької Академії мистецтв, визнаний нацією співець чи рядовий солдат у казахській пустелі, митець без права писати й малювати, знаний академік з гравюри, — він через каземати, вигнання й тюрми проніс болючу пам'ять народу, історії. Хто ти, звідки ти, якого ти кореня, навіщо ти прийшов на землю людей.
Які ж музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур'янів і козацького реготу.
Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній. Він пишався своїм родом, дідом — гайдамакою, поколінням предків-бунтарів, історією, народом.
Слово «козак» у розумінні Шевченка — то закріпачений селянин чи міський бідняк, який утікав за пороги і ставав там вільною людиною. Із 10116 слів, зареєстрованих у двох томах «Словника мови Шевченка», «козак та похідні від нього «козацтво», «козачий», «козаччина», «козаченько» — вжитий 310 разів, тобто кожним тридцятим словом. Нещадимі «Гайдамаки», громовісні Гамалія, Швачка, Іван Гонта. Чигирин, Умань і Хортиця - все перейнялося в нього затятою ідеєю боротьби за волю, за мрію жити в новій сім'ї. І ця вірність заповітам дідів не якась там романтизація, а кредо, привселюдна заява нащадка про свою нерозторгнену духовну спорідненість із волелюбами - козаками. А що ж доля на те?
Пекуча арифметика поетової долі: 24 роки кріпаччини і 10 заслання. Понад ЗО із 47 прожитих літ — за межами України... І тільки Три з половиною роки життя вільною людиною на батьківщині, з гірким усвідомленням, що вся рідня животіє із принизливим тавром: кріпак.
Може й тому муза Шевченка в кріпацькій одежі, волаючи до людського сумління, ввела в літературу отих безмірно покривджених людей, вдів, сиріт, таврованих варнаків.
Оце і є один із найвизначніших уроків Шевченка — урок любові і жалісливості до людини, милосердя, яке не принижує, а закликає берегти, особливо жінку, матір, дитину.
Дерево його поезії виростало з національного ґрунту, але віттям своїм сягає воно усіх континентів, бо творчість поетова за глибинним змістом гуманістична, інтернаціональна, вселюдська. Тому й перекладені його поезії майже на 100 мов світу, тому й поставили вдячні народи землі близько 400 пам'ятників Великому Кобзареві.
Йдуть на Тарасову гору люди, мільйони людей. Йдуть і несуть йому свою любов, шану, тепло своїх сердець.
Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Шевченка. До неї підходить хлопчик.
Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда.
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик. Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила.
Мати. Старайся, мій хлопчику.
Виконується інсценівка за твором Іванни Блажкевич «Тарас у дяка» або інсценівка за уривком із повісті


Тарас у дяка
Сценічна картина в 2 діях, із життя Тараса Шевченка.
Дійові особи:
Тарас Шевченко 10 літ.
Іван, літ 12 школярі.
Петро, літ 12.
Катерина — сестра Тараса.
Дяк Губський.
Гурток хлопців.
Діється в селі Кирилівці на Україні.
Між першою і другою дією минає два роки.
Дія перша
Сцена представляє сільську кімнату. Звичайна обстановка селянської хати. Одні двері виходять до сіней, другі до пекарні. На стіні під іконами висить нагайка.
Ява 1 Тарас (розглядається несміло по кімнаті).
Привіз мене батько грамоти навчити. Щоб мені на світі було легше жити. Щоби я тут вивчив титли і глаголи І вийшов мудрішим з дяківської школи.
По хвилі
Жалко мені було домашніх кидати. Недавно померла моя добра мати... Лишились: Катруся, Марійка, Ірина, Осип і Микита. Як наша родина зосталась без мене, там в батьківській хаті, в нужді і нестатках. Одним лиш багаті
ми були: любов'ю, яка нас в'язала.
Кохайтесь! Любіться! — ненька нас навчала.
Сестра Катерина, ділиться зі мною
Кожним куском хліба, кожною їдою.
Вона рідну матір мені заступала
Як я де зблукаюся, то вона шукала
за мною так довго, шукала без впину
аж поки не найде малого хлопчину.
І в хату приведе.
Накормить, обмиє...
І подертий одяг випере...обшиє.
Ява 2
Іван і Петро (входять, оглядають Тараса).
Іван (по хвилі). Тебе в науку дяк прийняв?
Петро (цікаво). А чуба вже тобі намняв?
Іван (до Петра). Таж він заледве що прийшов
Тарас (здивовано). За що ж бо мені мняти чуба?
Петро. Бо чарочка дякові люба.
Іван (до Тараса). Він ще на гречці каже клячати...
Петро. Або будеш ти в бочці тачатись.
Іван. Або як всипле з берези каші!...
Петро. Ось які бачиш гаразди наші.
Тарас (несміло). Ну - а наука?
Петро. Це чиста мука!... Читаєш «Аз» — дяк по чолі тряс! Дійдеш до «буки», Він різку в руки...
Петро. А при «глаголі» вже чуєш болі.
Іван. Читаєш: «Добро» дяк: пітурк в ребро. Іже «земля», «зело» також не весело.
Петро. «Како», р-ци «слово» вже вибив здоров'я.
Іван. Ять «пори» «йорі» в хаті плачів хор.
Петро. Часом при «живім» вже плачуть всі діти. А на сам конець бере регент ремінець!
Тарас (слухав спершу недовірливо відтак зі страхом, врешті завзято). Е-е! Тим мене не зламаєш.
Петро. Не такого ще зазнаєш! Тарас. Все ж не кину я науки! Петро. Тож готовий будь на муки!
Ява З
Дяк (входить підпитий. Глядить грізно на хлопців). Петро. Іван (присмирніли).
Дяк (з криком). Що? На раді ви тут знов?! Нема води ані дров, А вам то все байдуже?... Петро (хоче втікати). Дяк (схопив Петра за обшивку).
Зачекай-но, мій друже!
Не спішися так дуже.
Хто ж картопель наструже?
(до Івана) А хата вже метена?
Дармоїди прокляті!
Лиш мені работати?
Готову миску, ложку
під носи вам подати?
Я тут до вас візьмуся!
(до Тараса)
А ти що там думаєш?
Теж роботи не маєш?
Чекаєш, що матуся
кулешику наладить?
По голівці погладить;?
О! Це пиши: пропало!
Хіба б мене не стало,
Щоб ти мав дармувати!...
— Внеси води до хати!...
Петро (сідає біля коша з картоплею, обирає картоплю).
Іван (бере віник, замітає хату). Тарас (бере коновку і виходить).
Ява 4
Дяк (набиває люльку і запалює). Господній отеє до-пуст з людськими бахурами, Нема хвильки спокою! Все йде горі ногами.
Іван і Петро (порозуміваються німотно).
Дяк (до Петра люто). Уже знов щось промишляєш?
Готовиш нову істоту? Адже ти добре знаєш цей лік мій на пустоту?! (здіймає зі стіни нагайку).
Іван і Петро (втихають).
Ява 5
Тарас (входить з коновками).
Дяк. Повернувся нарешті! (заглядає в коновки) А то чому так мало? Може, скажеш в криниці більше води не стало?!
Тарас (виправдовуючись). Не маю я ще сили...
Дяк (з криком). То тебе, мій роззяво, балакати лиш вчили? Думаєш, що задурно будеш в мене хліб їсти? Може, схочеш на пічці згорнувши руки сісти? (грозить) Тільки мене не слухайсь! (до Івана) Ану ти! Швидше рухайсь! (до Петра) Занеси ту картоплю дячисі до пекарні. І... Візьмемося до книжки. Мої младенци гарні!
Петро (виходить з картоплею).
Ява 6
Дяк (до Тараса). Як тебе звуть, неробо?
Тарас (оглядається, до кого ця мова).
Дяк (люто термосить Тарасом). Чи чуєш дармоїде?
Тарас (крізь сльози до себе). Не видержу я цього, як так ще дальше піде.
Дяк. Своє ім'я речи твердо!
Тарас. Тарасом кличуть дома.
Дяк (втирає піт з чола). Ось яка з отроками тяженька мені втома!
Ява 7
Петро (входить з пекарні).
Хлопці (входять із двору).
Дяк. До стола засідайте! Чтеніє начинайте!
Хлопці (засідають за стілк розкладають псалтирі, букварі. Хвилину слебізують). Буки, «єсть», речи «єсть живіте іже, слово, віде, іже ук, мисліте.
Тарас (приглядається збоку).
За сценою квичать свині.
Дяк (виглянувши у вікно).
А то судьба проклята! (до хлопців)
Ей, Я, вам за те дам!
Надворі поросята!
Ба! Вийшов і кабан! (до Тараса)
Рушай-но, бабин сину
Зажени в хлів безрогих
А то сперіщу спину, Що не станеш на ноги!
Ударяє Тараса нагайкою.
Тарас (крізь сльози). За що ж мені нагай? Петро (від стола). Мовчи і не питай! Дяк (звертається з нагайкою до хлопців).
Опускається завіса.
Дія друга
Обстановка сцени як в першій дії.
Ява 1 Тарас (входить з книжкою під пахою). Дивно воно на світі. Як то звикнеш до всього. Спершу то лячно було вночі коло мерлого, як мав псалтир читати.
Не раз хтів я втікати, так волосся йшло вгору. А тепер то байдуже... (по хвилі) Не знати, Щ° то нині наш речит мені вструже?
Досить копійок йому заробив я сьогодні.
Читав «савтиру» ревно від вечора аж до дня.
(витягає з-за холяви зошит).
Ех! щоб так від дяка дістати коли п'ятака...
А то ж трохи не голе, таке убоге!
То куплю знов паперу аркуш
І зроблю маленьку книжечку,
І візерунками з квітками
Так, як отсю, обведу (показує зошит)
Тай списувати в ній буду недолю всю свою (пише). Дяк (входить, тре рукою ніс) Свербить носа кінець. Буде свіжий мертвець.
Тарас (ховає зошит). Щоб хоч не було бійки!
Дяк (протирає окуляри, а побачивши Тараса - поквапно). Віддавай все і до копійки!
Тарас (витягає гроші з-за пазухи і дає дякові).
Дяк (однією рукою бере гроші, а другою тягне Тараса за чуб). Віддай решту!
Тарас. Більш не маю!
Дяк. Чекай! Ще поспитаю!
Бере нагайку, але побачивши пляшку, кидає нагайку, хапає пляшку. Виходить, дивлячись на гроші.
От... Щойно язик замочу.
Ява З
Тарас (сам). Ледве ноги вже волочу. Та ж не спав я вже три ночі. В голові шум — печуть очі... Як мені тяжко... Як гірко жити!..-
На те, щоб дякові в руки чарку дати? Сідає коло стола, по хвилі.
Тяжко мені сиротині на тім світі жити. Свої люди як чужії, ні з ким говорити. «Тяжко важко в світі жити сироті без роду, нема куди прихилитись,-хоч з гори та в воду».
Витягає зошит з халяви
Сиротині сонце світить, світить, та не гріє, люди сонце заступили б, якби мали силу. Щоб сироті не світило, сльози не сушило.
Хилить голову в задумі.
Ява 4
Катерина (Входить. Хвильку вдивляється в Тараса). Ти сам в хаті? Чуєш, брате?
Тарас (Не бачить Катерини).
«Є на світі воля, Та хто її знає? Є на світі доля... Та хто її має?
Катерина (Глядить Тараса по голові). Моя кохана! Бідна дитино!
Тарас (схаменувся). Де ти, сестричко? Ах! Катерино! Як мені тяжко... Як гірко жити! Скільки прийшлося вже сліз пролити...
Катерина. Що ж я пораджу? Терпи, дитино!
Тарас. Ні, я не в силі! Я його кину! Не дам знущатись так над собою!
Катерина. Братчику милий! Господь з тобою! Де ж ти дінешся?
Тарас. Піду світами... Нема вже в мене батька, ні мами. А світ широкий...
Катерина.
Не роби цього!
Не кривав, брате, серденька мого.
Краще, Тарасе, ось тут останься Я тебе прошу! На мене зглянься.
Розв'язує вузлик.
Я тут принесла тобі немного. Кусничок масла й хліба смачного.
Подає Тарасові вузлик і збирається відходити.
Хотіла б довше в тебе сидіти, Але за мною плачуть десь діти. Будь здоров, брате!
Цілує Тараса в голову, виходить.

Ява 5
Тарас (сам). ... і пішла з хати... (сердечно) Моя сестричка Катерина. Моя розрада — потіха єдина. (Задумується. По хвилі).
«Доле моя, доле! Де тебе шукати?
Ховає зошит за халяву.
Ні! Я не в силі вже терпіти довше побої і наругу!
Чей же й знайду службу другу.
Може не всюди так б'ють діти?
Не допускають їх до освіти... (рішуче).
Втечу світами від дяка!
Не хочу того п'ятака.
Катеринин вузлик візьму я з собою, (оглядає вузлик), щоб перекусити було що в дорозі.
Виходить до пекарні. За сценою чути голос п'яного дяка:
Возвеселися, душе моя! Ось я вже на дорозі.
Ява 6
Дяк входить п'яний. За ним Петро, Іван і кілька хлопців.
Дяк (солодко). Прийдіте, чада, ко мні. Приближається царствіє ваше. Петро, Іван, хлопці ^приступають до дяка).
Дяк (обдаровує їх бубликами). Будьте тихі наче голуби, хитрі наче змії.
Всі (їдять бублики та глузують німотно з п'яного дяка).
Дяк. Розслабленеє тіло моє от безумія моего. По страдах і слякостях. До коша весь день ісітуя хождах. (Хоче сідати).
Петро (Вихоплює з-під дяка стілець).
Дяк (мало не впав). Остави м'я сила моя.
Заточується, падає на лаву, кладеться і засинає.
Петро. От і вже спить п'яний дяк! А я йому тепер так. (Тягне дяка за чуба).
Іван. І я також реєнт вам за своє тепер віддам! (тягне дяка за ніс). Бам! Вам! Бам-балам!
Всі (сміються голосно).
Ява 7
Тарас (входить. Хвилю дивиться з обуренням на хлопців-пустунів ).
Схаменіться! Будьте люди! «Бо лихо вам буде!» Чи годиться знущатися оттак над безсилим?
Петро. О! Бачите як раптово дяк став йому милим... Тарас.
Ні! Чимало гарячого влив мені за шкуру. І я не раз його радо припер би до муру. Але запита людина неначе худобина.
А над старим знущатися —
Гидота та й годі.
Тож ви також спокій дайте тій своїй роботі.
Це ж не совісно-нечесно...
І... серцю противно...
Іван.
Цей наш Тарас все говорить
Так якось... аж... дивно.
Петро Його правда! Лишім дяка!
Ходім дальше гратись... (виходить)
Ява 8
Тарас. Йдіть щасливої А я буду в дорогу збиратись. Не багато в мене статків: шапка і свитина та ще книжка з малюнками.
Дяк (ворушиться на лаві). Болить мене спина.
Тарас (поправляє дяка на лаві. Кладе йому під голову подушку з постелі, дивиться хвилю на нього з відразою).
Скінчився час твого знущання глуму і наруги наді мною. Я піду в світ, ще цього рання, Але тебе лишу в спокою.
Моя наука не піднесеться щоби тобі пімсту нанести, бо моя душа, ум і серце надто далекі є від месті.
Все-таки хочу відплатити за всі побої, сварку, лайку і тому мушу поломити отсю твою кляту нагайку.
Ламає нагайку на куски і кидає в піч. Бере вузлик під паху і стає на порозі хати
Тепер широкими шляхами піду я босими ногами людей шукати на Україні. Які не били б, а мене вчили, як в світі жити, людей любити і Україну, мою небогу. Пора мені вже йти в дорогу! (Виходить).
Опускається завіса. Кінець.
Оксана Іваненко Минають убогі села
У Києві на Подолі, на Приорці, між невеличкими хатками, що тонули в зеленій гущавині садків, стояла бідненька звичайна хатинка. Може, вона відрізнялась тільки тим, що завжди навколо неї на подвір'ї метушилось багато дітей. Хоч їх було багато в одній сім'ї, і матері, хазяйці, напевне, ніколи було вгору глянути, хатка виглядала чепурненькою, подвір'я було виметене, і на подвір'ї весело маяли на вітрі, на протягнутій мотузці, чисто випрані, дбайливо залатані дитячі сорочечки, штанці, спіднички.
— Мамо, мамо! — гукнула дівчинка.— Вас якийсь дядько питає, такий вусатий.
— Страшний? — засміялась мати.
— Ні, хороший такий, добрий.
— О, вже й добрий. Звідки ж ти знаєш?
— А так,— знизала дівчинка плечима.— Знаю, хіба
я не бачу?
— Ну гаразд, вийду до того дядька.
Дядько справді був дивний. Вдягнений не по-панському і не по-простому — в літнє біле парусинове пальто, дуже стоптані чоботи, тримав невеличкий чемоданчик у руках. Він дивився привітно, наче на знайому; сірими, добрими-добрими очима.
— Здрастуйте, паніматко! — мовив він.— Чи не візьмете мене на кілька днів на квартиру і на харчі? Тільки вже в борг повірте. Як одержу, тоді заплачу.
Хазяйка здивовано глянула і раптом сказала:
— Гаразд.— Потім схаменулась.— Тільки ж у нас і місця немає, бачите, скільки дітей.
— Тому ж я до вас і зайшов, що стільки дітей! — засміявся незнайомий.— А місця мені небагато треба. Десь примощуся.
Отак і залишився.
І почалось дитяче свято. Не тільки для дітей з цієї хатки, а й для дітей з усієї вулиці.
Хазяї дізнались — звуть цього дивного чоловіка Тарас Григорович Шевченко,— вони раніше про нього не чули, — він художник. Та такий сердечний, добрий, хай перебуде.
Місця не переспить, а де восьмеро їдять, там і дев'ятий якось проживе. А до того ж, людина проста, не примхлива: даси каші — дякує, даси борщу — хвалить не нахвалиться. Вранці візьме цибулину з окрайцем паляниці і щось малює у садку чи десь над яром. А найбільше з дітьми вовтузиться. Скільки вже їм розповів, скільки пісень переспівав і навіть бігав з ними та гуляв і в квача, і в «панаса».
Якось попросив хазяйку:
— Дайте своїй наймичці Оришці білизну мою попрати, я їй потім заплачу, та позичте мені, коли ваша ласка,карбованців десять.
Хазяйка про гроші вже й не думала і чоловікові своєму нічого не казала. Вирішила — як буде, так і буде, не збідніє. Віддала прати білизну і десять карбованців позичила.
Раптом приходить до нього.
— Тарасе Григоровичу, ви ж казали — у вас грошей нема, а Оришка в хусточках два вузлики намацала, і от дивіться — в одному двадцять п'ять карбованців, а в другому три.
— От дурна Оришка, і не притаїла,— засміявся Тарас і зрадів: не грошам, ні, а що чесна, хороша дівчина.
— Та, мабуть, Тарасе Григоровичу, у вас ще десь завалялись гроші,— докірливо запитала хазяйка. Давайте
подивимось удвох.
Оглянули чемоданчик, книжки і, звичайно, знайшли ще п'ятнадцять карбованців.
— От бачите, тепер ви багатій, Тарасе Григоровичу, не треба й грошей чекати. Вам на все цих вистачить.
— Е, ні,— заперечив Тарас,- це дурні гроші, коли я про них зовсім забув. А дурному дурна й дорога.
На ці «дурні» гроші він вирішив влаштувати дітям свято— накупив усяких ласощів, накосив трави на подвір'ї, скликав дітей «своїх» і сусідських. Гамору, сміху було на всю околицю.
— Це ще не все,— хитро підморгнув Тарас.
— Тарасе Григоровичу, та схаменіться, вони й так усе тут витолочуть. Що це ви ще вигадали?
— Ну, гаразд, коли ви вже просите, буде друга дія на вигоні. Ходімте, паніматко, дивіться, он віз до нас суне.
Справді, по вулиці сунув віз. Перекупка, найпишніша перекупка з Житнього базару, з якою він домовився вранці, гордовито сиділа на возі. А на тому возі чого тільки не було! Яблука, груші, пряники, бублики височіли
казковою купою.
— Ану, дітлашня, мерщій на вигін! — скомандував Таурас.— Та ставайте в коло, та не юрбіться, не штовхайте одне одного і малих наперед пустіть, щоб їх не придушили. Бачте, усім вистачить досхочу. Отож весело ласуйте вкупі і не кривдіть одне одного!
Він сам найменшеньким давав, а старші бачили і собі не хапали, чекали, поки до них черга дійде. Адже всім було досхочу.
Крамар з подільської крамнички сказав:
— Може, він божевільний? Хіба таке в світі роблять?Скільки грошей чужим дітям викинув...
Хазяйка з сльозами на очах мовила:
— Що ви кажете, він справжня людина. Коли б усітакі були...
А перекупка аж накинулась на того крамаря:
— Та щоб дня не діждати такі слова вимовляти, та я зроду-віку такої людини не бачила. Хай йому шляхи гладенькі стеляться, хай його всяке лихо минає.
Щасливі полягали діти спати того вечора. А Тарас довго сидів на подвір'ї.
— Лягайте, Тарасе Григоровичу! —гукали хазяї.— Ви ж не менше дітей натомились.
— Ще зорі мене не пускають,— сказав тихо.— Бачите, скільки їх?
І ще ходив, ходив по місячній стежці і думав, думав.
Незабаром якийсь хлопець приніс йому гроші, на які він чекав. Тарас покликав хазяйку, сам усе згадав, що вона йому робила, розплатився до копійки. Дав Оришці — «Хоч і дурна — не вміла гроші притаїти, та й добре, що в неї більше серця, ніж розуму».— Накупив востаннє дітям ласощів, перецілував їх і пішов.
І стало так тихо та сумно без нього на Приорці.
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів