КОРОТКИЙ СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ
Анафора (з грец. — піднесення) — єдинопочаток; повторення окремих слів чи словосполучень на початку віршових рядків, строф чи речень.
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі (Леся Українка).
Антитеза (з грец. — протиставлення) — зіставлення протилежних явищ, понять, характерів для посилення враження.
В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості (Леся Українка).
Балада (з латин. — танцюю) — віршований ліро-епічний твір фантастичного, історичного або героїчного змісту. Гострота, часом трагічність сюжету сполучається в ній з яскраво-ліричним забарвленням (балада «Тополя» Т. Шевченка).
Бароко (з італ. — дивний, химерний) — стиль у європейському мистецтві наприкінці XVI — у середині XVIII ст., що становив перехідний етап від мистецтва раннього Відродження (Ренесансу) до класицизму і був дуже поширеним у багатьох країнах. Для бароко характерні підкреслена урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму, прагненням вразити читача ( творчість І. Величковського, Г. Сковороди).
Бурлеск (з італ. — жарт) — 1. Перебільшено комічне зображення в літературі або на сцені. 2. Гумористична поезія, комічний ефект у якій досягається або тим, що героїчний зміст викладається у «зниженому» тоні, або, навпаки, про буденне говориться піднесено. Бурлескна традиція розвивалась в українських великодніх, різдвяних та інших віршах, у народній творчості. Бурлеск є однією з жанрових ознак «Енеїди» І. Котляревсько¬го.
Вільний вірш, верлібр (з фр. — вільний вірш) — система віршових рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній подібності. Рядки вільного вірша мають різну довжину, не поділяються на стопи: у них різна кількість наголосів і розташування їх довільне.
Вечір упав кавуном смугастим,
і мати винесли під хату столика,
поставили вечерю на нього,
і ми із сестричкою сіли вечеряти (В. Голобородько).
Гипербола (з грец. — перебільшення) — один із тропів: велике перебільшення рис людини, предмета чи явища з метою надання зображуваному виняткової виразності, виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.
Ти і я — це вічне, як небо (В. Симоненко).
— Ну, не хвилюйся, тату... Справді прийшов із села дядько Никанор. Це ж гора — не дядько. От він мені подобається. У нього кожне слово — пуд землі (Іван Микитенко).
Гротеск (з фр. — смішний, незвичайний, химерний) — сатиричний художній прийом у мистецтві та літературі, заснований на нарочитому карикатурному спотворенні, порушенні форм і розмірів предметів, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на по¬єднанні різних контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного чи страшного з комічним, смішним. Гротеск — вищий ступінь комічного.
Гумор (з латин. — волога, рідина) — 1. Художні твори різних жанрів, у яких смішне в житті зображається в доброзичливому, жартівливому тоні. Цим гумор відрізняється від сатири — цілковитого заперечення й різкого осміяння зображуваного. 2. Гумор — різновид комічного; відображення смішного в доброзичливому тоні.
Гумор піддає добродушному осміюванню здебільшого часткові недоліки загалом по-зитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини.
Дактиль (з грец. — палець; міра довжини) — у силабо-тонічному віршуванні трискла-дова стопа з наголосом на першому складі.
В райдугу чайка летіла. Хмара спливала на схід. Може б, і ти захотіла
Чайці податися вслід? (Л. Первомайський). Драма (з грец. — дія) — у широкому значенні слова — це один з основних родів художньої літератури, який відрізняється від епосу й лірики тим, що розкриває явища життя і характери героїв через розмови дійових осіб (діалоги та монологи) і призначений для сценічного втілення.
Драма як літературний рід має три основних види: власне драма, трагедія, комедія. Драма у вужчому значенні слова — це один з трьох основних видів (жанрів) драматургії (власне драма).
Драма (власне драма) — такий драматичний твір, в основу якого покладено хоч і гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання героїв, але розв'язка не має трагічного характеру, відсутнє сатиричне змалювання подій і персонажів. Розрізняють такі різновиди (підвиди, піджанри) драми: історична, героїчна, побутова, психологічна та інші («Назар Стодоля» Т. Шевченка; «Наймичка» І. Карпенка-Карого; «Наталка Полтавка» І. Котляревського).
Думи — вид українського народного героїчного епосу; це великі пісенно-розповідні твори про важливі історичні події (починаючи з XV ст.) і героїв цих подій. Виконуються народними співцями-кобзарями і лірниками переважно сольним співом і речитативом (співом-декламацією) у супроводі кобзи, бандури, ліри («Дума про козака Голоту», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка»).
Елегія (з грец. — журлива пісня) — один із жанрів лірики: вірш, у якому виражені нас¬трої смутку, журби, задуми, туги.
Епілог (з грец. — висновок, післямова, міркування) — заключна частина твору, у якій розповідається про долю головних героїв після того, коли основні протиріччя, проблеми вирішилися. Епілог безпосередньо не відноситься до розвитку конфлікту твору, але робить характеристику персонажів повнішою.
Епіфора (з грец. — повторення, перенесення) — явище, протилежне анафорі (єдинопо-чатку): стилістичний прийом, який полягає в повторенні однакових виразів, строф з метою посилення виразності й музичності поетичної мови.
Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, славим день. Ми співаєм, дзвоном зустрічаєм: день! День.
Павло Тичина
Епос (з грец. — слово, розповідь) — 1. Сукупність народних героїчних пісень, оповідей, поем. 2. Один із трьох основних родів художньої літератури (поряд з лірикою і драмою). Епічні твори — розповідні. У них життя змальовується у формі авторської розповіді про людей і події. В епічних творах широко і багатогранно відтворюються життєві явища, події подаються в минулому часі, як такі, що відбулися.
Сучасний епос не відгороджений якоюсь стіною від лірики й драми. Тут є ліричні відступи, драматичні епізоди з монологами й діалогами.
Основні епічні жанри: роман, повість, оповідання, казка, новела, нарис та ін.
Імпресіонізм (з фр. — враження) — течія в мистецтві й літературі другої половини XIX — початку XX ст.
Психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни в настроях, схопити миттєві враження, особливий лаконізм прози, її ритмічність, збільшена увага до кольорів і звуків, до яскравих деталей і водночас відмова від великих соціальних проблем характеризували письменників-імпресіоністів («Intermezzo» M. Коцюбин¬ського).
Інвектива (з латин. — лайлива промова) — твір, найчастіше вірш, гостро спрямований проти певних соціальних сил, осіб чи явищ, сповнений різко висловлених звинувачень, одвертого осуду.
Інверсія (з латин. — перевертання, перестановка) — одна з фігур поетичної мови: зміна узвичаєного порядку слів у реченні з метою виділення тих чи інших його членів, посилення художньої виразності (підмет стоїть перед присудком, означення після означуваного слова, обставина перед присудком).
Ріки манила прохолода синя,
Забута пісня аж у саме серце,
І матіола п'янко попросила
Зібрати щастя в золоте відерце (В. Беля).
Іронія (з грец. — удавання, глузування) — вид тропа, де зовнішня форма вислову суперечить змістові, це прихована насмішка, коли про якесь явище чи особу говориться в позитивному плані чи навіть захопленому тоні, а мається на увазі зовсім інше.
Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! (Т. Шевченко).
(Благоденствувати — жити в благополуччі, щасливо).
Класицизм (з латин. — зразковий) — напрям у європейській літературі та мистецтві XVII— XVIII ст. Для класицизму характерна орієнтація на художню літературу античності (див. Класична література), яка проголошувалася ідеальною, класичною (зразковою), гідною для наслідування.
Для класицизму характерний також раціоналізм, прагнення побудувати мистецтво на засадах розуму, порвати з релігійною схоластикою; нормативність, сувора регламентація літератури й мистецтва, прагнення встановити для них непорушні закони і правила.
Для класицизму характерне прагнення до аристократизму. Щоб догодити смакам панівних класів, треба було підняти літературу над буденністю, утілювати в ній «високий»,ідеально прекрасний зміст. А це часто призводило до штучності й високопарності, до відгороджений від життя, побуту й мови народу, від фольклору. Основними жанрами літератури класицизму були трагедія, ода, епічна поема.
Комедія (з грец. — весела процесія з музикою і піснями) — один із трьох видів драми. У комедії висміюються негативні риси й властивості людей, явищ соціального й побутового життя. Особливістю комедії є те, що в ній відображається драматична боротьба, яка викликає сміх, заперечне ставлення до характерів, прагнень осіб або до їхніх прийомів боротьби. За основу комічного взято суперечність між новим і старим, народжуваним і тим, що відмирає («Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Мина Мазайло» М. Куліша).
Лейтмотив (з нім. — основна тема, думка, провідний мотив) — основна думка, тема, що проходить через художній твір чи наукову працю і підкреслює головну ідею.
Лірика (з грец. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого в Старо¬давній Греції виконували пісні й вірші) — один з основних літературних родів (разом з епо¬сом і драмою), у якому життя відображається через передачу почуттів, думок, переживань людини в певних обставинах, під впливом певних подій. Специфікою лірики є те, що в ній з особливою виразністю виявляється емоційне ставлення автора або ліричного героя до об'єкта зображення. Жанри лірики: пісня, елегія, посилання, медитація, гімн, ідилія, мадригал, епіталама, сатира, ліричний портрет, етюд, ода, епіграма та ін.
За основним змістом ліричні вірші групують так: громадянська, або політична, лірика, пейзажна, філософська, інтимна, або особиста, та ін.
Ліричний герой — особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці, друге ліричне Я поета (ліричний герой не ототожнюється з поетом, він живе своїм життям у новій художній дійсності).
Ліро-епічний твір — такий віршований художній твір, у якому розповідається про вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом із тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків, до героїв твору (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма та ліризм.
Основні ліро-епічні жанри: поема, віршований роман, байка, балада, легенда, співомовка.
Літота (з грец. — простота) — один із засобів підсилення виразності мови; троп, протилежний гіперболі, побудований на применшенні тієї чи іншої ознаки описуваного предмета, явища, дії. Наприклад, ноги тонісінькі, як олівці; старенька, маленька, ледве од землі видно; до села рукою подати.
Медитація (з латин. — роздуми) — форма філософської лірики, у якій поет висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті тощо.
Метафора (з грец. — перенесення) — один з основних тропів: слово чи словосполучення, яке розкриває сутність і особливості одного явища чи предмета через перенесення на них ознак іншого явища чи предмета.
Вечір упав кавуном смугастим,
і мати винесла під хату столика (В. Голобородько).
Метонімія (з грец. — перейменування) — один із тропів: поетичний вислів, у якому одна назва замінюється іншою, що перебуває з нею у якомусь зв'язку (читаю Шевченка — твори Шевченка; ходити в шовках — в одязі з шовку; Київ вітав переможців — люди Києва; до мене усміхнулись карі оченята — дівчина з карими очима).
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достигли^овоч у Грінченка й Даля (М. Рильський).
Мотив (з італ. — привід, спонукання) — у літературознавстві мотивом називають тему ліричного твору. Кажуть: основні мотиви лірики Лесі Українки (а не теми). В епічних і драматичних творах іноді мотивами називають ті другорядні теми, які доповнюють і пог¬либлюють основну тему.
Новела (з латин. — новий) — різновид оповідання, що набув особливого поширення в укра¬їнській літературі наприкінці XIX ст. Це невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням («Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника).
Оксиморон, або оксюморон (з грец. — дотепний, гострий і безглуздий) — літератур¬но-поетичний прийом; поєднання протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення {дзвінка тиша, гарячий сніг).
В день такий на землі розквітає весна І тремтить од солодкої муки (.6. Сосюра).
Грає кобзар, виспівує,
Аж лихо сміється (Т. Шевченко).
Оповідання — невеликий за розміром розповідний художній твір здебільшого про одну або кілька подій у житті людини (іноді декількох людей). Характери персонажів в оповіданні зображено у сформованому вигляді, широка мотивація подій відсутня, описів мало, і вони стислі. Розповідь часто ведеться від особи оповідача.
Паралелізм (з грец. — той, що йде поряд) — фігура поетичної мови: паралельне зобра-ження явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.
Розвивайся й ти, сухий дубе, —
Завтра мороз буде;
Убирайся, молодий козаче, —
Завтра поход буде (Нар. пісня «Ой у лузі та і при березі»).
Перехресне римування — римування в чотиривірші, коли перший рядок римується з третім, а другий — із четвертим (формула: абаб), при цьому найчастіше чергуються чоловіча й жіноча рими.
Діти сплять, і тиша, як струна,
Лагідно видзвонює над ними.
На екрані синього вікна
Ніч цвіте зірками золотими (М Луків).
Персоніфікація (з латин. — особа і робити) ~ вид метафори, образний вислів, у якому ознаки істоти, людини переносяться на неживий предмет, явище. По-іншому — уособлення.
Стара черемха заздро поглядала
На першу вишню, визрілу несміло,
А літо, мов на крилах, колихало
Надій людських гармонію стосилу (В. Веля).
Повість — один із видів епосу, розповідний художній твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи кількох героїв протягом досить тривалого або важливого за подіями часу.
Поема (з грец. — твір, творіння) — великий, здебільшого ліро-епічний віршований твір, у якому зображаються важливі події, яскраві, сильні людські характери, зображення подій супроводжується авторськими відступами.
Поемі властиве глибоке розкриття почуттів персонажів, психологізм, великий ліризм, навіть патетичність мови. Важливу роль у ліро-епічній поемі відіграє ліричний герой. Характери персонажів зображуються в розвиткові, але головна увага приділяється провідним рисам характеру та найбільш гострим зіткненням і переживанням.
Порівняння — художній вислів, у якому один предмет чи явище зіставляється з ін¬шим, чимось на нього схожим.
Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки {О. Іваненко).
Притча — старовинна назва повчальних алегоричних оповідань з чітко висловленою мораллю.
Пролог (з грец. — перед і слово) — вступ до літературних творів різних жанрів. Здебіль-шого такий окремий розділ художнього твору, де автор ознайомлює читачів з фактами, що мали місце задовго до початку подій, покладених в основу сюжету, подає якусь історичну паралель, створює загальний настрій, готує до розуміння того, про що йтиме мова далі.
Реалізм (з латин. — суттєвий, дійсний) — художній метод, що полягає в правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні дійсності засобами, властивими тому чи іншому виду мистецтва. Мета реалізму — пізнання світу і його художнє відображення. Основним принципом реалістичного мистецтва є типізація — художнє узагальнення життєвих явищ і людських характерів. Для реалізму є характерним конкретно-історичний підхід до явищ життя — історизм. Образ людини митець-реаліст подає як явище соціальне, що розвивається залежно від змін суспільного життя.
Речитатив (з латин. — читати вголос, декламувати) — поєднання співу й декламації, наспівна декламація, протяжне проказування, засноване на емоційно забарвлених мовних інтонаціях, підвищеннях і пониженнях голосу, паузах тощо. Українські народні думи виконують речитативом у супроводі бандури чи ліри.
Рима (з грец. — ритм, такт) — співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало! {Леся Українка). Риторичне звертання — одна з поетичних фігур: таке звертання, яким письменник привертає увагу до якогось явища, висловлює до нього своє ставлення, досягає сильнішого забарвлення мови. Риторичні звертання можуть бути спрямовані до відсутніх людей, персонажів твору, різних предметів і явищ.
Ой пий, коню, цюю воду, — Вода ключовая.
«Ой на горі сухий дубок» «Про що, пташко, нам співаєш Пісню голосну?» — «Я співаю всьому світу Пісню про весну...» {Олександр Олесь). Риторичний оклик — окличне речення, яке служить для образного вираження якогось сильного почуття — радості, захоплення, гніву, відчаю тощо.
Люблю весну, та хто її не любить
На цій чудесній, радісній землі! {В. Сосюра).
Сарказм (з грец. — розриваю м'ясо) — їдке, викривальне, іноді гірке глузування, особливо дошкульна викривальна насмішка. Сарказм близький до іронії, але не має переносного (прихованого) значення, виражається більш відверто. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й дуже шкідливі. Багато сарказму, наприклад, у поемі Т. Шевченка «Кавказ»:
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам — царям
Слава!
Сатира (з латин. — суміш, усяка всячина) — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в різкому осміюванні негативного. У вузькому розумінні сатира — вірші викривального характеру.
Сентименталізм (з фр. — почуття, чутливість) — напрям у європейській літературі другої половини XVIII ст., що розвивався як заперечення класицизму з його аристократизмом, орієнтацією на античність, суворою регламентацією тощо. Сентименталісти надавали великої ваги почуттям і пристрастям простої людини, ставили своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі персонажів, іноді надто перебільшували почуття і доходили до слізливості.
Символ (з грец. — знак, натяк) — один із поетичних тропів: умовне означення якогось явища чи поняття іншим на основі подібності, щоб стисло і яскраво передати якусь ідею. (Образ Прометея в сатирі Т. Шевченка «Кавказ» — символ нескореності, безсмертя народу, його незламного прагнення до волі. У І. Франка символічні образи каменярів, беркута, змія-полоза. Собор — символ духовності в О. Гончара).
Синекдоха (з грец. — разом і переймання) — один із тропів: художній вислів, заснований на заміні множини одниною або назви цілого предмета назвою його частини (білий парус — парусний човен).
Сюжет (з фр. — предмет, тема) — подія чи система подій, у яких розкриваються характери і розв'язуються суперечності між ними.
У сюжеті визначають п'ять основних елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.
Експозиція (з латин. — виклад, опис) — та частина твору, де повідомляється про час, місце подій, про дійових осіб, взаємини між ними тощо.
Зав'язка — перше зіткнення героїв, виявлення суперечностей між ними.
Розвиток дії — одна або декілька подій, у розгортанні яких виявляються характери ді¬йових осіб, розвивається суперечність між ними.
Кульмінація (з латин. — вершина) — найбільше загострення суперечностей, у яких найширше розкриваються характери.
Розв'язка — те місце у творі, де суперечність розв'язується, розвиток дії завершується.
Травестія (з італ. — переодягати) — один із різновидів гумористичної поезії, коли твір із серйозним чи навіть героїчним змістом і відповідною йому формою переробляється, «перелицьовується» у твір з комічними персонажами і жартівливим характером розпо¬віді («Енеїда» І. Котляревського).
Трагедія (з грец. — козел і пісня) — драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиренний конфлікт, зіткнення протилежних суспільних явищ, різних світоглядів, принципів і поглядів на певні життєві явища, відхід героя від поглядів і устрем¬лінь народу («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого).
Троп (з грец. — зворот) — слова чи вислови, ужиті в переносному, образному значен¬ні (метафора, гіпербола, літота тощо): «спить-дрімае земля», «плачуть голі дерева, пла¬чуть солом'яні стріхи...» (М. Коцюбинський).
Хорей (з грец. — танцювальний, від choros — хор) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі.
Вийшов травень з лісу, лугові вклонився. Од вітрів і сонця
Луг заколосився {Микола Сингаївський).
Ямб (з грец. — назва музичного інструмента) — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала {Леся Українка).