Загальна характеристика творчості Тараса Шевченка
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 17-01-2013, 14:18
ТВОРЧІСТЬ ШЕВЧЕНКА
Талант Шевченка багатогранний: він був і глибоким ліриком, і творцем безсмертних ліро-епічних та епічних поем, і драматургом, і повістярем, і художником.
Літературна спадщина Шевченка складається з великої збірки віршованих творів, відомої під назвою «Кобзар» (сюди входять, крім українських віршів, поеми російською мовою «Слепая» і «Тризна»), п'єс («Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс), дев'яти російських повістей і щоденника.
РАННЯ ПОЕЗІЯ (1837—1843 pp.)
Перші поетичні спроби Шевченка почались принаймні з 1837 року. Про них він писав в автобіографії: «В светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать... В этом саду и в то же время начал он делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу «Причинна».
Після викупу Шевченка охопило творче піднесення і протягом 1838—1840 років він пише твори: «На вічну пам'ять Котляревському», «Катерина», «Іван Підкова», «Тополя», «Перебендя», «Тарасова ніч», «Думи мої» та ін. В ранні роки були написані також «Гайдамаки», «Гамалія», «Слепая», «Тризна» та ін.
Перша збірка його віршів, «Кобзар» 1840 року, «відкрила немов новий світ поезії»,— як зазначив Франко.
Російська передова преса тепло привітала книжку нового українського поета.
Прогресивний російський журнал «Отечественные записки» відгукнувся на вихід «Кобзаря» прихильною рецензією, автором якої, найімовірніше, був В. Бєлінський. В цій рецензії відзначено, що «Кобзар» «повною мірою заслуговує схвалення критики».- Основною властивістю віршів Шевченка критик вважає їх близькість до народних пісень: «Вони такі безпосередні, що ви їх легко приймете за народні пісні і легенди малоросіян: це одне вже багато говорить на їх користь». Разом з тим він підкреслював їх оригінальність, оцінював їх як голос «сильної, але поетичної душі».
«Литературная газета», з якою тісно був зв'язаний Бєлінський, писала: «Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім любителям малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь пашить у них гаряча любов до батьківщини, його картини вірні натурі і виблискують яскравими живими барвами. Взагалі в автора цих малоросійських віршів видно талант непідробний».
Вже в ранніх творах Шевченко виступав як народний поет, творчість якого відбиває погляди, думки й переживання народних мас і органічно зв'язана з фольклором.
Більшість ранніх творів Шевченка має романтичний характер. В них виводяться виняткові образи, змальовано надзвичайні події.
Романтизм Шевченка революційно спрямований. Поет заперечує тогочасний кріпосницький лад і закликає боротися проти нього. Твори Шевченка відбивають його мрії про вільне, щасливе життя трудящих. Його мрії, як і мрії інших романтиків прогресивного напряму (поетів-декабристів, молодого Пуш-кіна, Міцкевича, Лєрмонтова), випереджали життя, відображали революційні настрої передових людей.
Крім революційних романтиків, були також реакційні письменники-романтики, твори яких відривали читачів від життя, від соціальних суперечностей і цим відводили їх від боротьби, примиряли з експлуататорською дійсністю. Найбільш характерними представниками реакційного романтизму в українській літературі XIX століття були А. Метлинський, П. Куліш.
Ранні твори поета різноманітні щодо жанрів; це ліричні вірші, балади, поеми.'
Лірика петербурзького періоду
Шевченко був глибоким — то палким, то ніжним - ліриком, творцем багатьох дорогоцінних перлин ліричної поезії. Багато його віршів пішло в народ, стало народними піснями.
Уже в перший період своєї поетичної діяльності Шевченко написав багато ліричних віршів, які мають важливе значення для розуміння його геніальної особи і цінні як високохудожні твори. Основні мотиви його лірики петербурзького періоду — туга за рідним краєм, почуття самотності, сирітства, сумні згадки про страждання покріпаченого народу, визначення завдань поезії.
Вірші про завдання поета й поезії
Збірка «Кобзар,» 1840 року відкривається поезією «Думи м о ї», за нею йде «Перебендя». Це — програмні вірші, в яких молодий Шевченко визначає мотиви своєї
збірки і змальовує образ поета.
Свої вірші він називає «думами», вказуючи вже цією назвою на спорідненість їх з народною поезією. «Думи» виражають заповітні помисли й прагнення. Вони «стали на папері сумними рядами». Епітетом «сумними» характеризуються їх емоційне забарвлення. Чому вони так забарвлені? Бо їх породило на світ «лихо», «поливали сльози».
Особистий сум поета має основою й джерелом лихо народне, трудящих мас, знедолених, скривджених панами. Мотиви народного лиха, мотиви сліз звучать далі у віршах збірки і в поемі «Катерина».
Окреслюється у вірші «Думи мої» і мотив боротьби народу за волю, зокрема в згадках про історичне минуле народу, про героїчну боротьбу проти іноземних поневолювачів (татар, турків, польської шляхти). Цей мотив далі розробляється в окремих творах першого «Кобзаря».
Своє поетичне слово автор призначає для трудящих України. «В Україну ідіть, діти!» — звертається він до своїх поезій.
У вірші «Думи мої» Шевченко характеризує своє поетичне слово образом сліз («я тілько вмію плакать»). І образ слово-сльози проходить далі через усю ранню творчість поета.
Своє покликання Шевченко вбачає в тому, щоб бути народним поетом, адже і своїй збірці він дав назву «Кобзар», підкреслюючи цим органічний зв'язок її з народною поезією.
Єднання поезії й фольклору особливо виразно підкреслено в образі Перебенді. Це — образ не тільки народного співця, кобзаря, а й натхненного поета. Як народний співець, Перебендя старий, сліпий, носій народнопоетичних традицій.
Він тісно зв'язаний з масами. Співає дівчатам на вигоні, парубкам у шинку, жонатим на бенкеті, на базарі тощо. Люди люблять його пісні, бо вони розганяють тугу, є виявом народних поглядів на суспільне й родинне життя.
Водночас Перебендя наділений і рисами романтичного поета. Він, як двічі підкреслено в вірші, «химерний», тобто дивний. «Заспіває, засміється, а на сльози зверне»; «Заспіває весільної, а на журбу зверне». Перебендя наділений надзвичайними здібностями, він «все знає», «все чує», його думка намагається проникнути в таємниці всесвіту, вона «край світа на хмарі ґуля»,
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
А в години творчого натхнення він тікає від людей і свої задушевні пісні співає «в степу на могилі, щоб ніхто не бачив», «щоб люди не чули». Шевченко малює таку романтичну картину:
вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже, та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
Послуха, повіє...
У дусі романтичної поезії Шевченко називає ці задушевні пісні «божим словом». Подібний образ бачимо у вірші Пушкіна «Поет».
Но лишь божественный глагол
До слуха чуткого коснётся,
Душа поэта встрепенётся,
Как пробудившийся орёл.
Бежит он, дикий и суровый,
И звуков, и смятенья полн,
На берега пустынных волн,
В широкошумные дубровы.
«Боже слово», «божественный глагол» — це поширений у поетів-романтиків образний вислів, якому багато з них, зокрема Пушкін і Шевченко, не надають релігійного значення. Це образи поетичного натхнення.
Молодий Шевченко виробляв свої погляди на поета і поезію під впливом передової російської, української та польської літератури. Як і інші передові романтики того часу, Шевченко відобразив у «Перебенді» невдоволення митця суспільним оточенням, в якому він почуває себе «одиноким». Не випадково в інших ранніх його творах звучати
мотиви сирітства, самотності серед «ворогів». Це — ті, взаємини з якими в «Перебенді» характеризуються народним прислів'ям: «Скачи, враже, як пан каже».
Оцінку художності «Перебенді» переконливо сформулював І. Франко: «...Ми не вагуємось зачислити «Перебендю» до найкращих творів Шевченка його першої доби. Пізніше творив він речі далеко глибші чуттям, ширші і ясніші поглядом, але мало утворив речей більш гармонійних з огляду на артистичну цілість, більш ясних і прозорих з огляду на композицію і на характеристику деталей. Всі оригінальні прикмети його поезії: сердечна щирість, простота і заразом пластичність вислову, чудово чиста мова, увесь той, так сказати, сок українських пісень народних, з меланхолійною основою і відтінками делікатного юмору, перетворений в кипучу кров самого Шевченка, закрашений сильно його індивідуальністю — все те являється уже в повнім блиску в «Перебенді». Опис степу українського при всій своїй короткості дає широку і розкішну картину...».
Мотиви туги за рідним краєм, сирітства
У ранній ліриці Шевченка часто звучать мотиви туги за рідним краєм і сирітства («Тяжко-важко в світі жити»).
У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» молодий Шевченко звертається до померлого письменника:
Праведная душе! Прийми мою мову,
Не мудру, та щиру — прийми, привітай!
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині...
Згадки про рідний край, вислови любові до нього, туга за ним зустрічаються і в інших віршах цього періоду («Думи мої», «До Основ'яненка» тощо).
Поет писав ці твори в ті часи, коли він, за його словами, «из грязного чердака... на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств».
Перебуваючи в майстерні Брюллова, молодий Шевченко не тільки захоплювався наукою живопису, а й плекав поетичні образи: «Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалася моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести» (з щоденника).
Зрозуміло, що поета охоплювало бажання побувати в рідних місцях, за якими він сумував.
Але головне джерело мотивів суму й самотності в цих творах Шевченка — це важка кріпосницька дійсність. Поета не тільки чарувала краса України. Любов до рідного краю викликала у поета сум з приводу того, що батьківщина
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
(«До Основ'яненка»).
Мотиви суму, сирітства ріднять ранні твори Шевченка з піснями покріпаченого селянства. Ці пісні йому малому співала мати — «свою нудьгу переливала в свою дитину» («Якби ви знали, паничі»). Вони сумні й тужливі тому, на думку поета, що «їх склала воля, а співала важка одинока неволя» («Прогулка с удовольствием и не без морали»). Проте народ співав «свою сумну задушевну пісню в надії на краще існування» (щоденник). І раннім Шевченковим творам також властивий оптимізм, властива віра в краще майбутнє.
Близькі до народної поезії ці вірші також своїм пісен¬ним ладом і мовними засобами. В них зустрічаємо типові фольклорні постійні епітети (чорні брови, карі очі, сад зелений, щира правда, лиха доля і т. п.), образ бідного сироти в протиставленні багатому, червону калину над водою, мо¬гилу в степу, яка «розмовляє з вітром» і згадує минуле, і т. п.
Виступивши в той час, коли в літературі точилася гостра боротьба в питанні народності, Шевченко обстоював прогресивне розуміння цього принципу. Реакційні групи намагалися звести народність літератури лише до змалювання зовнішніх рис людей з народу і використання в художніх творах народних слів та висловів, прислів'їв, приказок тощо. На противагу їм передові письменники вимагали від літератури проникнення в глибини народного життя, відображення народних поглядів і прагнень, боротьби народу за вільне, щасливе життя.
Передові письменники обстоювали глибоке єднання літератури з фольклором, в якому відбилось життя, сподівання й прагнення мас. У цьому єднанні вони вбачали і зміцнення самобутності літератури, і шлях до глибшого розуміння життя народу, і спосіб надати своїм творам доступну народним масам форму.
Балади раннього періоду
Перший відомий твір Шевченка — балада «Причинна». В літературній спадщині поета є кілька зразків цього жанру. Зокрема, в перший період його творчості були написані ще балади «Тополя», «Утоплена», що мають виразне романтичне забарвлення. В основі цих балад Т. Шевченка лежить конфлікт між прагненням людини до щастя і тими перешкодами, які призводять її до трагічного кінця.
В баладі «Тополя» виведено дівчину, милий якої пішов кудись та й загинув. А тим часом мати хоче видати її «за сивого, багатого». Дівчина звертається по допомогу до ворожки і дістає зілля, яке перетворює її в тополю. Стоїть та тополя одна в полі, «одна, як сирота»:
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
«Утоплена» розповідає про те, як зла мати, заздрячи красі своєї дочки, втопила її в ставку і сама загинула ра¬зом з нею. За коханою дівчиною пішов «жити в воду» і «ри-балка кучерявий». З того часу люди минають цей ставок, звуть його заклятим. Він заріс осокою. Сумно вдень кругом нього, а вночі випливають з води дочка й мати (це нагадує легенду про сотникову дочку та її мачуху-відьму з повісті М. Гоголя «Майська ніч, або Утоплена»).
«Причинна»(1837)
Тема балади «Причинна» — кохання дівчини козака, який поїхав на чужину. В бурхливу ніч, коли «реве та стогне Дніпр широкий», блукає в гаю дівчина, «причинна», виглядаючи «козаченька молодого, що торік покинув» і не повертається. Затихла буря. Світить місяць. З Дніпра повиринали русалки, побачили дівчину і залоскотали. А вранці повернувся козак, знайшов під дубом мертвою свою милу і сам покінчив життя самогубством. Такий зміст балади.
Ніби нічого особливого і не розповів нам Т. Шевченко у цій баладі, але він вклав у неї стільки безпосереднього і щирого почуття, що вона й досі зворушує нас своєю людяністю.
Читача привертає ідея вірності козака і дівчини, яка майстерно втілена у баладі. А риторичне запитання:
«За що ж вони розлучили .
Мене із тобою?» —
надає баладі певне соціальне спрямування.
Молодий поет уже в першій своїй баладі виявив високу художню майстерність. Варто звернути увагу на тонке змалювання автором картин природи, що тісно пов'язані з переживанням героїв. Виразні алітерації і асонанси допомагають яскравіше відтворити звукові образи природи.
Балада відзначається мелодійністю, ритмічною різноманітністю вірша. Автор дуже майстерно вводить у ритмічну будову балади і чотиристопний ямб, і народнопісенні розміри.
Вчитуючись у балади Шевченка, не можна не помітити, що вони ближчі до фольклорних джерел, ніж балади таких поетів, як Жуковський, Метлинський та ін. Фольклорний характер має не тільки їх фантастика; з народною поезією та побутом зв'язані і основні мотиви балад: туга за милим дівчини-сироти («Причинна»), протест проти одруження з старим та багатим («Тополя»). Взагалі балади Шевченка близькі до народної поезії. Тим-то й не дивно, що уривки з них («Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля», початок «Тополі») давно ввійшли в скарбницю народної поезії.
«Катерина»
Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає «Катерина», присвячена В. А. Жуковському в пам'ять 22 квітня 1838 року, дня викупу поета з кріпацтва.
«Катерина» — реалістична соціально-побутова поема.
Реалізм — художній метод, в основі якого лежить принцип життєвої правди.
Письменники-реалісти намагаються в своїх творах дати якнайповніше і найвірніше відображення дійсності, правдиво змалювати людей і умови їхнього життя. Здійснюючи це, письменники-реалісти показують людське життя в типо¬вих образах, виводять їх у тих соціальних умовах, в яких зросли й сформувалися певні типи.
Суть реалізму Ф. Енгельс у листі до Маргарет Гаркнес (початок квітня 1888 р.) визначив так: «...реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах» '.
Розвиток реалізму в українській літературі почався до Шевченка, але утвердження його в українській літературі відбулося в творчості Шевченка.
Сюжет і тема поеми
Селянська дівчина Катерина покохала панича-офіцера. Вона ходила в садок на побачення з коханим,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Аж тут затрубили в похід, пішов офіцер із села, а Катерина стала покриткою. Почалося страшне життя не тільки для неї, а й для її батьків. Вона не сміє вдень вийти з хати, тільки ввечері носить сина по садочку, опівночі ходить по воду, «а жіночки лихо дзвонять». Село ставиться до неї неприязно. Батьки Катерини не можуть знести всієї цієї наруги і, перебуваючи в полоні тяжкого старовинного звичаю, виганяють її з дитиною з дому.
Пішла Катерина шукати свого коханого, сподіваючись, що він прийме її з сином.
Після довгих блукань їй удалось таки знайти свого Івана, але він тепер грубо відштовхнув її. Хотіла хоч дитину віддати йому, але він утік. Покинувши серед шляху дитину, Катерина втопилася. Хлопчика знайшли лісники і забрали. Він підріс і став водити старців. Одного разу його із старим кобзарем на дорозі до Києва зустрів батько — пан,' що їхав у берлині шестернею і пізнав свого сина, але тільки одвернувся.
Тема зведення паном дівчини-селянки не була новою на той час, коли Шевченко писав свою поему. Вона розробля¬лася, наприклад, в «Бідній Лізі» М. Карамзіна.
Карамзін ставить питання про спокусу паном дівчини-селянки лише в моральному плані. Він засуджує вчинок пана як неморальний. Зведення дівчини-селянки паном змальовано ним як окремий факт.
Інакше підійшов до цієї теми Шевченко, співець трудящих мас. Він змалював трагедію селянки-покритки як трагедію, зумовлену соціальними умовами — таким суспільним ладом, при якому пани могли безкарно знущатися з трудящих, і, таким чином, висвітлив тему в плані класових взаємин того часу.
Поема розпочинається зверненням- застереженням до дівчат не кохати москалів-паничів, бо їхня «любов» зрадлива, легковажна, а з цього велике лихо, бо зведені й покинуті москалями дівчата гинуть, і часто гинуть не лише морально, а й фізично, накладаючи на себе руки. Власне, з боку чужинців це не любов, а знущання над довірливими красунями. Саме так поет і говорить, повторюючи своє застереження: ...москалі — чужі люде, Знущаються вами.
Після ліричного вступу йде розповідь про нещасливе кохання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила саме офіцера-росіянина. Ця розповідь становить сюжетну основу поеми. Зав'язка сюжету — знайомство Катерини з офіцером, його від'їзд і народження у Катрі нешлюбного сина, яке викликало осуд усього села. Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «іншими шляхами»,
не до Катерини, яка жде не діждеться свого Йвана. Вона б ще чекала, а от батьки, зважаючи на поговір» більше чекати не можуть.
Другий розділ починається драматичною сценою. У сільській хаті за столом сидять у тяжкій зажурі батько й мати: він, мов закам'янілий, схилив голову на спрацьовані руки, вона вся в сльозах, і тому їй нелегко говорити. Навпроти них стоїть, схиливши голову, донька. Мати, докоряючи дочці, запитує, де ж її наречений, де дружки, бояри та інші весільні гості. Тут лексика весільна, бо за законами природи та народними звичаями дівчина мала б вийти заміж і створювати сім'ю. У мріях матері Катря теж мала подати весільні рушни¬ки гарному хлопцю та взяти шлюб, дочка ж, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, народила нешлюбне дитя. А це велика ганьба! Тому «весільні» слова в устах матері звучать гіркою іронією. Таку ганьбу знести несила: краще не мати підтримки й опори на старість, ніж щодня на кожному кроці чути глузування односельців. Тому мати й проганяє свою дочку, наказавши не зізнаватися нікому, що є в неї мати, адже навчала вона Катрю бути гордою, стриманою в почуттях. Вражав страшний присуд матері:
Проклятий час-годинонька
Що ти народилась
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Ось до чого доводить нехтування мораллю свого народу: рідна мати проклинає дочку, проклинає навіть саме материнство. Чому у звертанні-проклятті матері до дочки вжито пестливі слова: «доню», «цвіте мій рожевий», «ягідко», «пташечко», «дитя моє любе» тощо? Здавалось би, тут були б доречнішими грубі слова. Та саме пестливі слова значно глибше передають відчай прибитої горем старої матері. А семиразове звертання «доню» тільки підсилює драматизм становища. Любов і розпач, ніжність і гірка іронія сплелися в цьому страшному монолозі в суцільний вузол ображеного материнського почуття: «Доню моя, що ти наробила? Оддячила!» І передати це так майстерно спроможний лише той, хто володіє геніальним умінням драматизації поетичного твору.
Шевченко наголошує на безповоротності рішення Катері: вона наказує дочці не вертатися додому «з далекого краю» ніколи, тобто виганяє її назавжди. Таким великим порушенням моральних норм вважав народ народження дитини до шлюбу. Дальше проживання Катерини в селі було б нестерпним: вона та її син стали б загальним посміховиськом. Тож батьки відцуралися доньки під тиском огуди всього села і непорушних звичаїв того часу. Щоб показати, як нелегко проганяти батькам рідну дочку, автор завершує розпачливий монолог матері голосінням у дусі народних плачів:
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
В цьому голосінні наскрізний мотив самотності підсилюється анафорою (єдинопочаток) хто, повтореною чотири рази. Цей кривавий плач зраненого материнського серця забрав рештки її сил, і вона, ледь поблагословивши дочку, зомліла, впала на долівку. Який діапазон почуттів в одному епізоді: докір і ніжність, гнів і любов, сподівання безнадія!
Цікаво, що протягом усієї сцени батько мовчить. Але не тільки тому, що він небагатослівний, а й тому, що повністю поділяє рішення дружини, яка говорить від імені обох: «Іди ж од нас...» Про це свідчить також його перша фраза: «Чого ждеш, небого?» Та ця коротка фраза для Катерини страшніша за всі дорікання і навіть прокльони матері, бо то був невблаганний вирок, який забирав у неї рештки надії, яка ще жевріла: останнє ж слово було за батьком. Тільки після цих елів Катерина зрозуміла глибокий зміст докору матері: «Що ти наробила?» — і, кинувшись у ноги батькові, повторює ці слова, як власні: «Що я наробила!» Катря називає тата «батечком», «голубом», «соколом милим», сподіваючись на прощення, але він невблаганний. Друга й остання фраза батька: «Молись Богу та йди собі — мені легше буде»,— підвела її з колін, вивела з хати і погнала на чужину.
Поведінка Катерини в цій сцені повністю відповідає її вдачі. Зведена дівчина весь час мовчить, не виправдовується і навіть не ділить своєї вини з москалем, бо добре знає, що її не раз попереджувано. Катря повністю (на жаль, аж тільки тепер) усвідомила свою вину і готова покірно знести будь-яке покарання. Тільки не вигнання з дому. Це підкосило бідолашну. Що за сила відриває її від рідного села, домівки, від сім'ї? Цього вона так і не збагнула, хоча підкорилася волі батьків.
«Кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють...» Таким спокійним пейзажем розпочинається третій розділ поеми. На підставі цього опису можна було б сказати: в природі повна благодать. А в людському суспільстві? Де ж вигнана з дому покритка з дитинчам: «Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою сина забавляє, чи в діброві з-під колоди вовка виглядає?» Автор з тривогою простежує долю Катрі, яка прямує шляхом на схід. Розвиток дії поеми стає ще напруженішим від опису зустрічі Катерини з чумаками, які по-людяному до неї поставилися, а також від розповіді про сумні мандри нещасної покритки, яка всё шукає та ніяк не може зустріти батька свого сина, про її турботи, як прогодувати себе й дитя. Незабаром «зустрінеться зима люта», а Катря все ходить:
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала...
А не раз люди і лаяли, в хату не пускали. «А за віщо? — запитує поет.— Що зробила вона людям?» У цих риторичних запитаннях — виправдання Катерини, про¬щення її.
Та це тільки початок страждань Катерини. Зима застала її, легко зодягнуту і майже босу, на шляху в Московщину, куди вона поспішала з усіх сил. І нараз покритка зустріла «москаликів», та на ввічливе запитання «Чи немає мого Йвана чорнявого?» вона почула грубий, образливий жарт. Катрині страждання підсилює суворий зимовий пейзаж:
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Як і кожна любляча мати, Катерина думає не про себе, а про те, що буде з сином, як станеться лихо, оплакує долю свого хлопчини-безбатченка. У ліричному відступі поет з гіркотою, яка крає серце, пише-плаче, що доля «сироти-собаки», котрого б'ють, лають і навіть заковують у кайдани, значно краща за долю Катриного сина-безбатченка, бо сироту «ніхто про матір на сміх не спита», а байстрюка спитають — і це ранитиме його вразливу дитячу душу. Ось що турбує великого гуманіста.
Кульмінація сюжету поеми — зустріч Катерини з офіцером-спокусником. Про це докладно буде сказано при характеристиці образу Катрі. Тут лише зазначимо, що цей епізод до кінця розкрив моральну сутність і покритки, і офіцера. У цьому ж розділі розв'язка сюжету — трагічна смерть Катерини. Завершується четвертий розділ ліричним відступом-роздумом про гірку долю байстрят.
Останній, п'ятий розділ — найкоротший. Він виконує в поемі роль епілогу, в якому зустрічаємо Катриного сина вже підлітком — поводирем сліпого кобзаря. Завершує поему коротка, але велемовна сцена зустрічі Івася з батьком, тепер уже великим паном, що відцурався своєї дитини.
Образ Катерини
Центральний образ поеми — Катерина, що засвідчує сама назва твору. Зовні це вродлива селянська дівчина. У неї чорні брови, карі оченята, біле личко, дівчина— «як квітка на полі». Цей портрет, змальований з використанням постійних епітетів і порівнянь, витриманий у фольклорних традиціях, зокрема нагадує народну пісню «Ой у лузі та ще й при березі». Пестливі слова (оченята, рученьки, личко) в змалюванні портрета свідчать про те, що автор симпатизує героїні.
За вдачею Катерина щира, довірлива. її серце відкрите до людей, як квітка до сонця. Тому Катря «полюбила москалика, як знало серденько»: щиро, глибоко і вірно. Катерина весела, ніжна, чуйна. Кохання ще повніше розкриває її благородну натуру. Дівчина — чесна і вважає таким обранця свого серця, вірить йому, Батьки передбачали, що може статися, і своєчасно попереджували дочку, навчали її, але Катерина злегковажила порадами батьків і була покарана: залишилась зневаженою та обдуреною, а материнство з великого Щастя стало для неї тяжким горем.
Та це згодом. А поки що Катерина «і гадки не мав», навіть не журиться, що стала покриткою, виглядає милого з походу. Обіцяв же повернутись — значить, повернеться. Так, вона вірить, бо не розуміє, як можна дати слово і не дотримати його. У поемі в характерна деталь: Катерина виглядає офіцера у вікно в «новенькій хустиночці». У новенькій, бо хоче йому сподобатись. У новенькій, бо сподівається на його повернення кожної миті. Та дарма. Москаль, звичайно, обдурив і ніколи не повернеться. А Катерина народжує нешлюбну дитину — байстря. Драматизм становища полягає в тому, що Катря вже покритка, але внутрішній світ її такий ясний, • що до неї страшна суть цієї драми ще не дійшла: покинута, вона все ще вважає себе нареченою, бо очікує повернення милого. Але ж автор знає, що її чекає попереду, і з батьківською тривогою вигукує:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітав
Без милого в світі?
В цьому ліричному відступі — весь Шевченко з його ставленням до недолі народу. Цей та інші ліричні відступи дали підставу Корнієві Чуковському назвати Шевченка найніжнішим і найлюдянішим з усіх поетів світу.
Катерина вперше збагнула свою провину, коли її ненька «як мертва, на діл повалилась». В нестямному вигуку «Що я наробила!» — і розпач, і каяття, бо вона не лише зганьбила дівочу честь, а й знеславила своїх батьків, завдала їм тяжкої образи. Осиротілі батьки фактично з її вини передчасно сходять в могилу, бо такої ганьби вони не могли пережити. З якою гіркотою вимовила мати: «Оддячила!» — як страшно слухати прокляття рідної матері!
Багато важить для характеристики образу Катерини її прощання з рідним селом. Приголомшена жорстоким присудом, що відривав її від усього рідного, кидаючи в обійми чужини і безнадії, вона поклонилася батькам, хаті, з-під вишні крихітку рідної землі взяла та, бережно загорнувши її в хустинку, помістила на грудях навпроти серця. Цей вчинок, а також виголошений при ньому монолог — свідчення високих почуттів цієї, мабуть, неписьменної селянки. Катрі так тяжко покидати рідних і свій край, що до неї вперше приходить думка про смерть («заховаюсь — під водою»). Від тягара страшних душевних мук вона знесилилась і здатна тільки гірко плакати, голосити, цілувати й пригортати до себе свого сина.
Зважаючи на тяжкий душевний стан Катерини (не може й слова вимовити), автор кількома деталями малює її зовнішній і внутрішній портрет настільки виразно й яскраво, що вона постає перед нами як жива:
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце Мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі...
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.
Тут кожне слово вагоме і має глибокий підтекст. Наприклад, слово «хустиночка» — єдине, що стосується одягу,— говорить нам, що в далекі світи вибралася Катря легко вдягнутою, тому що не про одяг думалося. Портрет, поданий у сцені зустрічі з чумаками, підтверджує наш здогад: латана свитина, личаки, торба і палка від собак — усе її спорядження. Зупинимося ще на фразі «Як тополя, стала в полі...» У ній передано і зовнішність героїні (струнка, як тополя), і психологічний стан (самотня, як тополя). Або візьмімо слова «Покивала головою»,— який промовистий зміст у цьому простому рухові! Так через зовнішні ознаки автор розкриває нам найтонші порухи душі героїні.
Вимушені мандри Катерини, зустрічі з різними людьми до кінця розкривають її характер. Ось зустрілася вона з чумаками. Закривши дитинча (соромно ж!), Катря шанобливо звертається до них і просить милостині, хоч не відразу зважується на це, а тільки після гострої внутрішньої боротьби: «Бере шага, аж труситься», їй, дорослій і фізично здоровій жінці, соромно простягати руку. І вона б ніколи на це не пішла, якби не обов'язок матері годувати сина. Так у маленькому епізоді розкрилася благородна натура Катерини. При зустрічі з бездушними солдатами, які з неї глузують, вона кинула тільки одну репліку: «І ви, бачу, люди». А сказано нею чимало: у ній і влучна характеристика, і осуд моральної розбещеності вояків; у цій фразі і здоровий глузд, і гіркий життєвий досвід.
Найглибше розкрито моральну велич жінки-селянки в сцені зустрічі Катерини з кривдником. Сцені передує зимовий пейзаж: «надворі реве, свище завірюха», що «не видно й світа», такий лютий мороз і пронизливий вітер, що навіть карбівничий ' у теплому одязі не відважується показати носа з хати. І от у таку скажену негоду Катерина, почувши, що йдуть військові, як була в хаті боса й роздягнута, так і полетіла на шлях:
Через пеньки, заметами Летять, ледве дише.
Боса стала серед шляху...
Само собою виникає запитання: яка сила виштовхнула роздягнуту жінку на шлях, мов стрілу з лука? Ця сила — любов і надія. Надія на щасливе подружнє життя, на яке мала особливе право, бо вистраждала його в тяжких муках. І доля — здалося на мить — всміхнулася Катерині, бо на цей раз вона таки зустріла того, кому віддала все. В ту щасливу, як їй здалося, мить жінка була на такій вершині духовного піднесення, і не завважила навіть, що боса стоїть на лютому морозі. А не помітила тому, що бачила тільки його, єдиного. І голублячи офіцера очима, Катря забула про всі страждання й муки, яких зазнала через нього. Забула і, наче нічого злого не сталося, звернулася ніжно:
Любий мій Іване!
Серце мов коханеє!
Де ти так барився?
Хіба в цих словах є хоч тінь докору? Ні, лише кохання. І яке кохання. Здається, що говорить не зганьблена й підло покинута покритка посеред шляху зимою в люту заметіль, а наречена чи дружина, що довго очікувала з дороги милого, а оце зараз в теплій господі випромінює на нього всю силу й жагу свого нерозтраченого почуття. Та з вершин кохання й надії дійсність жбурнула нещасну Катерину в безодню ще не звіданої муки: офіцер, пізнавши свою жертву. намагався втекти, вдаючи, що не впізнав її.
Катря ще й зараз не припускає думки, що той, хто клявся вічно кохати, може відцуратися від неї, поглумитися над її почуттям. Вона наївно гадає, що офіцер справді не впізнав її, а тому далі продовжує ласкаво нагадувати йому про себе: «Я Катруся твоя люба», очевидно, повторюючи його колишні слова; називає його серцем, голубом. Гадаючи, що сльози радості Іван прийняв за сльози докору, Катря тут же гамує їх: «Дивись — я не плачу». Але коли у відповідь на цю ласку й відданість жінка почула брутальний окрик, образливий наклеп і дивовижно жорстокий наказ забрать її геть, вона нарешті зрозуміла, що її підло зраджено. З глибини серця нещасної виривається стогін-монолог (від слів: «Кого? Мене взяти?»), в якому Катерина-жінка принижується задля Катерини-матері, погоджується стати офіцерові наймичкою, дозволяючи йому на її очах кохатися з «цілим світом», аби тільки батько не кидав сина. Провідний мотив монологу виражено вигуком «І за що я гину!». Та даремно Катерина зверталася до батьківських почуттів, називаючи спокусника батечком, братиком, серцем своїм. Коли мати винесла батькові сина — того й сліду не стало. Це вже витримати Катерині було несила. У ній щось надломилося, і на грані божевілля, не контролюючи своїх дій, жінка-страдниця покинула серед шляху дитину, а сама втопилася в ставку. Так закінчилася трагічна історія її життя. А які причини самогубства героїні поеми? Частково про це ми висе говорили, підсумки зробіть самі.
Катерина — класичний трагічний образ. Де основи цього трагізму? Тодішні суспільні умови, соціальні й національні, за своєю суттю були ворожими трудя¬щим, і в таких ненормальних умовах все чисте, благо¬родне не може розквітати. Катерина — це образ-жертва, образ-страждання. Не випадково слова «плакати» і «сльози» зустрічаються в поемі так часто. Разом з Ка¬териною оплакує долю покриток і поет. Водночас він обурюється суспільством, у якому «того в'яжуть, того ріжуть, той сам себе губить». Дещо засуджує поет і в са¬мій Катерині. Які саме риси характеру, на вашу думку? А що автор утверджує образом Катерини? Безпосередність і глибину почуттів, чесність і благородство, гармонійність між вчинками і характером.
Образ Катерини має глибинний підтекст національного змісту. Це трагедія виродження України, загибель її старосвітської духовності й споконвічної моралі. Взагалі Катерина — своєрідний символ України. Це не лише особиста трагедія сільської дівчини, а трагедія всієї України, зрадженої Москвою і нею зневаженої. І цей символ прочитується тут досить прозоро. Можна говорити навіть про символ імені: Катерина з грецької — чиста, непорочна, свята, у святцях — мучениця, якою і стала Україна в московській неволі. Зрештою, Катерина — улюблене жіноче ім'я в Україні, про що свідчать її різновиди — Катря, Катруся, Катрусенька тощо.
Інші образи поеми
Про батьків Катерини мова вже йшла під часу аналізу 2-го розділу. Відшукайте це місце в підручнику і ще раз перечитайте. До сказаного додамо, що старих батьків змальовує Шевченко дуже скупо: це ж другорядні персонажі твору. Але навіть з тієї короткої сцени вигнання доньки з дому, єдиної сцени, в якій вони діють, тато й ненька Катерини постають перед нами наче вирізьблені: батько — суворий, небагатослівний, несхитний щодо вирішеного ним; старенька мати — ніжна, говірка, емоційна.
Уже зі взаємин Катерини з офіцером можна збагнути його мерзенну суть: підступність, моральну розбещеність, брутальність. Офіцер «обіцявся вернутися» і одружитися з тією, що довірилася йому, але, мабуть, не вперше він дає таку пусту обіцянку довірливим сільським дівчатам. Тільки його в селі й бачили! Катерина, правда, знайшла його, але ліпше було їй не зустрі¬чатися з ним, бо замість ніжних освідчень у коханні й глибокого каяття почула страшне, як удар довбнею по голові: «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» Таке скаже лише той, хто повністю втратив честь і совість. У іншого до тварини, що попала в біду, більше співчуття, ніж у цього москаля до жінки, яка покохала його. Це вже не людина, а жахлива потвора. Ще один доказ цього — ганебна поведінка його в останній сцені, коли, впізнавши сина, батько вдруге відвернувся від нього. Але ж у ставленні до жінок і дітей зі свого оточення він, мабуть, поводився по-іншому?
Жанр, тема, композиція, ідея
«Катерина» — ліро-епічна соці ально-побутова поема з народного життя. Темою її є правдива, схвильована розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків в експлуататорському суспільстві та зображення розбещеності царського офіцерства. Розкриває цю тему Шевченко по-новому; в його розповіді наголошується не на коханні, а на стражданнях героїні. Композиція поеми гранично дохідлива: вступ-звернення до дівчат-селянок, любовний епізод і народження нешлюбного сина (зав'язка сюжету), вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині й випадкова зустріч з Іваном (кульмінація поеми). Розв'язка сюжету — самогубство героїні. Особливістю сюжету поеми є підбір надзви¬чайно гострих, вкрай драматичних ситуацій (інколи умовних), завдяки чому стисло і в той час глибоко розкриваються характери героїв. Ідею поеми визначте самі, відповідаючи на запитання: що із зображеного в поемі автор осуджує, викриває, а що схвалює, підносить?
Велику роль у «Катерині» відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи епічну, часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінки автора, його особисте ставлення до зображуваних явищ і вчинків, завдяки чому громадянська схвильованість поета мимоволі передається читачам. Наприклад, задумавшись над майбутнім сина Катерини, автор розмірковує:
На кого собаки на вулиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята... Одна його доля — чорні бровенята, Та й тих люди заздрі не дають носить.
Трагедія незаконнонародженої дитини приковує увагу читача до злободенних суспільних питань, примушує задуматися над ними. В інших відступах автор покритку ніжно називає Катрусею, небогою, голубонькою, серцем — і це показує його ставлення до таких, як вона.
Пейзаж у поемі підкреслює певні психологічні стани героїв. Одинока калина, під якою зведена й покинута дівчина виспівує пісню про зрадливе кохання «Ой не ходи, Грицю...», підкреслює самотність Катерини. А тужливий плач (уособлення) підказує нам, який жалісний цей спів. Покидає покритка село надвечір, коли заходить сонце і стає темно. Сутінки чіткіше розкривають нам безпросвітне майбутнє цієї знедоленої жінки. Сіло сонце за обрій: зайшло останнє сонце її душі — любов батьків. Зима, «стогне хуртовина» — тяжко й Катрі, плаче вона; «утомилась завірюха» — втомилась від сліз і людина. Так увесь час зміни настрою безталанної героїні супроводжують відповідні пейзажі, явища природи. Такий прийом називається художнім паралелізмом.
Місце поеми у тогочасній літературі. Джерела
У літературі кінця XVIII і першої чверті XIX ст. на тему зведення дівчини з народу паном-спокусником відомо чимало творів: «Сердешна Оксана» Джерела Г. Квітки-Основ'яненка, «Бідна Ліза» М. Карамзіна, «Еда» Є. Баратинського, «Емілія» В. Суходольського тощо. Шевченко, розвиваючи тему, пішов далі, бо трактував зведення дівчини паном переважно не в моральному, а в соціальному і в національному планах: дворяни зводять дівчат не тому, що погано виховані, а тому, що вони з іншого, панівного класу. Трагедія цих дівчат зумовлена нелюдськими суспільними умовами: оскільки аристократ є паном-власником кріпачки, яка в суспільстві вважається нижчою істотою, то поводитися з нею можна як завгодно. Тому автор не моралізує, як його попередники, а гнівно таврує вчинки панів. В трагедії серця однієї дівчини Шевченко на відміну від своїх попередників зумів побачити й показати трагедію всього народу. У підтексті поеми весь час відчувається, що занапащення селянських дівчат — це лише одна з багатьох кривд, що їх зазнає народ від панів. Отже, Шевченко, не цураючись літературних джерел, взяв матеріал із самого життя, яке він добре знав. Про подібні факти занапащання селянської дівчини паном майбутній поет чув не раз. Є й статистичні дані — за 1837 р, лише в Київській губернії було 37 самогубств зганьблених дівчат.
Коли ж заходить мова про достовірність описаного в поемі, то найчастіше запитують: «А хіба могло таке бути, щоб батько вигнав рідну та ще й єдину дочку з дому?» Могло і було. Сучасник Шевченка Г. Попов свідчить, що сам поет підтверджував існування такого факту. Проте справа тут передусім у художній правді. Поет хоче висловити принципову думку: справжня любов не лише та, що прощав, а й та, що карає. Це художня правда, яка не лише не суперечить життєвій правді, а ще й підсилює її.
В поемі відчувається вплив народної поезії, зокрема пісні. З багатої скарбниці фольклору запозичив Шевченко і прислів'я. Але ці прислів'я наведені не дослівно, а видозмінено. Наприклад: Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє. Сиротині сонце світить, світить, та не гріє. Від фольклору йдуть також такі звороти, як серце в'яне, милий-чорнобривий, як тополя, стала в полі та інші.
Понад 150 років минуло з часу написання «Катерини», а популярність її все зростає. Секрет довголіття поеми — в художній досконалості форми, в народності змісту, ідейного спрямування. Цей твір примушує людей задумуватися над своїм життям.
«Катерина» одержала музично-сценічне продовження свого «життя». Ще в 1858 році існувала романтична опера «Катерина Шевченкова», та, на жаль, вона не дійшла до нас. Микола Аркас написав однойменну оперу, яка була поставлена вперше у 1899 р. театром Кропивницького і мала надзвичайний успіх. В наш час опера йде в новій редакції композитора Г. Таранова.
В образотворчому мистецтві образ Катерини втілили художники І. їжакевич, М. Дерегус, О. Сластьон, О. Но-ваківський, В. Василенко і скульптори М. Манізер та Г. Петрашевич. Ще в 1842 році картину «Катерина» створив сам Шевченко.
«ГАМАЛІЯ»
Зажурилась Україна, бо нічим прожити.
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
Ці сумні слова давньої пісні про велике лихоліття нашого народу переносять нас уявою в часи кривавих і спустошливих нападів татар і турків на Україну в XVI ст. Скажімо, в 1537 році лише на Волині було забрано в полон понад 15 тисяч людей. Недаремно один торговець, що постійно сидів біля брами в Кафі, спостерігаючи, як щоразу орда приганяла полонених українців, дивувався, звідки їх стільки береться і чи взагалі є ще люди в Україні.
Проте народ наш не корився загарбникам. Селянин у ті часи не виходив на поле без зброї, був насторожі кожну мить. День і ніч на високих могилах в степу чатували козаки, які, вздрівши на небокраї ворога, миттю запалювали заздалегідь готові багаття. Побачивши палаюче вогнище попереду себе, вартовий, що чергував біля наступної могили, запалював свою ватру і т. д., а за якусь годину весь край знав: ідуть татари!
Першим бастіоном, який приймав на себе найміцніші удари хижих орд, була Запорозька Січ. Відважні козаки-запорожці мужньо захищали рідний край, відганяли орду на південь, а деколи й самі вирушали до ворога «в гості»: на своїх невеликих човнах сміливо перепли¬вали Чорне море і, помстившись туркам за наругу над трудовим людом, визволяли побратимів з неволі. Історія України знає немало таких відчайдушних морських походів козаків у Варну, Ізмаїл, Кілію, Кафу, Синоп, Трапезунд і навіть Стамбул. Турки страх як боялися цих походів і, щоб перешкодити запорожцям, пере¬городжували гирло Дніпра залізними ланцюгами, але хоробрі лицарі долали, й ці перепони і змушували турецького султана панічно покидати свою столицю. Перевагами запорожців були нечувана хоробрість і раптовість нападу.
Один з таких походів і зобразив Шевченко у поемі «Гамалія». Джерело поеми — збірник «Запорожская старина», де І. Срезневський писав, цитуючи Боплана — французького інженера, автора записок про Україну: «Козаки... майже щороку на човнах своїх розгулюють по Чорному морі з метою завдати поразки туркам; не раз нападали вони на володіння кримського хана, спустошували Анатолію, руйнували Трапезунд, допливали до Босфору... Та хіба козаки боялися битися врукопаш із турками? Козаки були завзятими вояками і влучно стріляли з пищалів та вправно рубались на шаблях».
З історичних праць Шевченко читав «Историю Малой России» Бантиша-Каменського, в котрій розповідалось про походи козака Гамалії. Відомий історик Д. Яворницький писав, що Шевченків Гамалія — «це тип запорожця, кошового отамана, як Тарас Бульба в Гоголя, тип козацького вожака. До типу Гамалії ніхто так не підходить, як гетьман-кошовий Петро Конашевич-Сагайдачний, славетний і непереможний герой у боротьбі проти бусурманів», а про Сагайдачного Шевченко знав немало. У тій же «Истории Малой России» про нього написано: «Кожного роду пробивався він то в Крим, то в Туреччину, то до південних берегів Чорного моря. Під його прапором козаки, впевнені в успіху, майже ніколи не були переможені...»
Зрештою, ще одне основне джерело «Гамалії» — українські народні думи: «Невольники на каторзі», «Олексій Попович», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова» та інші. Що Шевченко добре знав усі ці думи, свідчить хоча б те місце у повісті «Путешествие с удовольствием и не без морали», де стверджується, що у Гомера нема нічого схожого на наші історичні думи-епопеї, такі, наприклад, як велично-прості «Сава Чалий», «Іван Коновченко», «Олексій, попович пирятинський», «Втеча трьох братів з Азова», або «Самійло Кішка».
І от 13 листопада 1842 року поет повідомляє Корольова: «позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчику. Пливучи в Стокгольм, я скомпонував «Гамалію», невеличку поему...»
На цьому факті наголошуємо, бо він давав змогу проникнути в творчу лабораторію митця. Хоч поема була задумана раніше, але написав її Шевченко на морі, на кораблі, коли бурхливі хвилі суворої Балтики створювали в його уяві картини чорноморського походу козаків.
Поема розпочинається піснею невільників-українців, що страждають у турецькому ярмі. Пісня ця — в стилі народних голосінь, характер її — героїко-патріотичний. У ній, як і в народних думах, вимальовується світлий образ України, за якою невільники тужать. Тільки пісня може висушити їх сльози і заглушити дзвін кайданів. Невільники страждають через відсутність звісток з рідної землі, але вірять, що товариші їх не забули, і звертаються до вітру, до моря, щоб сприяли походові запорожців. Прагнення невільників таке сильне, так розбурхує уяву, що вони ніби вже бачать, як «байдаками... пливуть козаки, тільки мріють шапки».
Плач-пісня закінчена, а далі, як і годиться в романтичному творі, сили природи допомагають скривдженим. Босфор, який «зроду не чув козацького плачу», «затрясся», «застогнав», стрепенувся весь і, ревучи, послав ту пісню-плач на ребрах хвиль до Дніпра. Персоніфікований Дніпро, «дід наш дужий», почувши тую журбу-мову, так зареготався, що «аж піна з уса потекла» і передав звістку-прохання братові «Великому Лугу і сестрі Хортиці». Так плач невільників через море долинув до рідної землі, і
...Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки.
Такий майстерний перехід до другої пісні. Тепер це вже не плач сердег-невільників, а бойовий клич січового козацтва, своєрідна морська маршова пісня:
У туркені на тім боці
Хата на помості,
Гай, гай. Море, гай,
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості...
Братів визволяти.
Основна думка цієї звитяжної пісні, близької за характером до народних історичних пісень, прозора: козаки не розбійники, їдуть не грабувати, а визволяти братів. Романтичний морський пейзаж гармонує з відчайдушністю січовиків: «море вітер чує», вітер шалений, море немов сказилося. У козаків аж серце мліє, човен вкрили височенні хвилі, та запорожців ніщо не лякає, бо почесна визвольна місія додає їм сил і робить безстрашними. Наступний уривок переносить нас на турецьку землю, в передмістя Стамбула, де на світанку в гаремі дрімає турецький султан. «Скажений» Босфор клекотом своїх хвиль і виттям вітру хоче розбудити Стамбул, попередити, що козаки під його стінами. Чорне море любить козаків і тому грізно застерігає:
— Не буди, Босфоре, буде тобі горе;
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю!.— реве синє море! —
Хіба ти не знаєш, яких я несу
Гостей до султана?..
Ця розмова моря з протокою створює напруження перед кривавою битвою, поглиблює романтизм морського пейзажу та образів запорожців, отих «завзятих усатих слов'ян». Автор з усіх можливих епітетів і означень вибирає всього два, але вони визначальні: означення усаті передає характерну деталь зовнішності запорожців, а епітет завзяті — провідну рису їх вдачі. Так само лаконічно схарактеризовано інші персонажі: султан — ледачий, Босфор — скажений. Стислість і в той же час глибина, вичерпність образі — одна з геніальних властивостей Шевченка.
У другій пісні невольників висловлені погляди козацтва на полон як найбільшу ганьбу для людини. Це підкреслює визвольний характер походу козаків. Пісня передує великій батальній картині, яка до кінця розкриває характер запорозьких козаків і є кульмінацією поеми. Опис бою виразно романтичний: Скутара, «мов пекло те, палає», «ніч стрепенулась, видно мов удень, бо «до самої хмари» горять щогли турецьких кораблів. Скрегочуть зубами, стріляють з гармат, «ревуть, лютують» гвардійці султана — яничари, але ніщо не допоможе катам. Відважне козацтво «преться без ваги», нарешті від їхніх шаблюк «покотились яничари». Одна динамічна картина змінює іншу. Сам Гамалія розбив хурдигу, поламав кайдани, випустив братів-сердегів, «стрепенулись соколята» — і розпочався «бенкет козачий», «свято чимале». Гнів козаків на розорителів української землі такий страшний, що вони зруйнували навіть мури турецької фортеці, від кари не втік жоден ворог, запорожці вирізали всіх, так що вся Візантія «на ножах в крові німіє».
Такою була розплата за сотні спалених сіл, за тисячі вбитих і загнаних у полон, за кров і муки братів у неволі. Це «не злодії з Гамалією» пробралися «трусити таляри», а захисники народу мстять за хижацькі напади. Козаки не ходять по місту, а літають; їх і вогонь не бере, в цьому пеклі вони «буцім гуляють». Для них ця битва — «робота», після якої вони «зійшлись, люльки з пожару запалили» і попливли додому. Цей буденний спокій запорожців після кривавої битви ще більше підкреслює їхню відчайдушність. Звичайно, романтичний твір насичений гіперболами, що передають сильні почуття героїв, створюють яскраві зорові та слухові образи. Це зауважив ще Іван Франко: «Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкращих своїх поем — у «Гамалії», що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги, енергії». Досягає цього Шевченко і вдало підібраними дієсловами та алітерацією звуків, наприклад:
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги.
Закінчується поема третьою піснею козаків, де оспівано Гамалію. А яким постає отаман у поемі, простежте самі, також спробуйте визначити тему та ідею твору. Принагідно поміркуйте, навіщо у поемі згадуються Іван Підкова та Петро Конашевич-Сагайдачний.
Який віршовий розмір поеми? Шевченко застосовує у творі не один розмір, змінюючи їх залежно від настрою персонажів. Невольнича пісня — в ритмі народних голосінь — влучно передана амфібрахієм, рокотання Дніпра — ямбом тощо.
Героїко-романтичний характер «Гамалії» привабив багатьох митців. Композитор М. Копко на мотиви поеми створив у 1894 році кантату. У драмі М. Кропивницького «Невольник» є картина турецької неволі та визволення з неї, що нагадує поему «Гамалія», а народна пісня «Ревуть-стогнуть гори-хвилі» й «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського перегукуються з піснями з «Гамалії». Ще в 1842 р. невідомий художник, а пізніше О. Сластьон ілюстрували поему. Плач невільників з «Гамалії» надихнув скульптора М. Манізера на створення образу «Запорожця на тортурах за свій народ», який став частиною ансамблю пам'ятника Шевченкові У Харкові.
Чимало суспільних і моральних проблем порушують балади.
Балада — це невеликий віршований ліро-епічний драматично напружений твір з казково-фантастичним чи історико-легендарним сюжетом, побутовим чи героїчним змістом. До Шевченка в Україні балади писали Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський та інші. Великий Кобзар — автор оригінальних балад «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Руеалка», «Лілея» тощо. Для них характерне поєднання ліричного струменя з епічною розповіддю. Йде це, напевно, від народної поезії. Прочитайте хоч одну з балад, скажі¬мо, «Тополю» або «Причинну», після цього послухайте романс В. Заремби «Така її доля» і хор «По діброві зітер виє», написані на слова цих балад,— задумайтеся над тим, що ж штовхнуло сільську дівчину переселитися у світ русалок, а другу — стати тополею.
Отже, Шевченко-поет починається з балад. Хоча це його перші літературні спроби, з початкових рядків відчуваємо руку великого майстра. У давній жанр балади Шевченко ввів людину з низів народу, яка прагне бути щасливою і навіть бореться за щастя. Приреченості в баладах Шевченка немає. У цих романтичних творах від¬чувається потужний струмінь реалізму і чиста народна мораль: вірність у дружбі, осуд зради, чесність.
Усвідомлення ролі народного поета
Якщо «Кобзар» так припав до серця народові, то виникає питання, як Шевченко розумів свою роль у суспільному житті. Розмірковує про це поет у вірші «Думи мої, думи мої». Шевченкові думи, перелиті в поетичні рядки,— це квіти його душі, рідні діти. Тяжкі, тривожні думи про болі рідної землі, про страждання українського народу ятрять і так скривавлене Тарасове серце, не дають впокою ні вдень, ні вночі, змушують поета «нудити світом». Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?..
Наступні звертання — запитання «Чом вас вітер не розвіяв?», «Чом вас лихо не приспало?», «сльози... чом не затопили, не винесли в море, не розмили в полі..» звичайно ж, риторичні. Хіба може бути радісним або спокійним поет, коли стогне, волає від болю понівечена Україна? Саме туди, в рідний край, посилає Шевченко свої вистраждані рядки-думи, вірячи, що саме в Україні знайдуть вони «щире серце», «слово ласкаве», «щиру правду, а ще, може, й славу...»
Про роль поета в житті народу йдеться також і в інших ранніх творах Кобзаря: «Перебендя», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гайдамаки».
До цієї теми у своїй творчості Шевченко повертався не раз: в «Тризні» й «Трьох літах», в поезіях періоду заслання, в «Царях» та «Неофітах», в інших творах, провідним мотивом яких є благородний намір поета, висловлений в загальновідомих рядках:
...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
А це слово поет безперервно увиразнював, збагачував, прагнув писати так,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило...
«ГАЙДАМАКИ»
Історична основа
«Гайдамаки» — найбільша за обсягом поема Тараса Шевченка. Назвав він твір іменем учасників Коліївщини — народного антишляхетського повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народ повстав, тому що життя стало нестерпним під чотирикратним гнітом: політичним (кріпак вважався нижчою порівняно з поміщиком істотою, «бидлом», не мав жодних прав), економічним (селянин мусив працювати на пана без оплати кілька днів на тиждень та ще й платив усякі податки), національним (українці всіляко принижувалися), релігійним (на відміну від католиків, православні вважалися поріддям диявола; церкви були віддані в оренду жидам-корчмарям).
Гайдамаччина почалась на Правобережжі ще на початку XVIII ст. Гайдамацький рух був продовженням селянських козааьких заворушень XVI—XVII ст., найбільш відомі з них є повстання, очолені Самусем, Іскрою і Абазином. Цей рух був національно-визвольним, антикріпосницьким. Значна роль у цьому русі Запорозької Січі, яка розпочинала і об'єднувала всі селянсько-козацькі повстання. У ЗО—60 pp. XVIII ст. також не раз вибухали великі народні повстання — під керівництвом Верлана, Сухого, Теслі, Медведя, Моторного і були вони значними, грізними: наприклад, загони Верлана визволили з-під шляхетського гніту Брацлавщину, Поділля, ряд міст Галичини, дійшли до Львова. Це було повстання відчаю, яке не мало чіткої єдності ні в ідеї, ні в діях, про що писали Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко та інші українські історики. Гайдамаки бли переважно селяни, бідніша частина запорозького козацтва, наймити, міщани-ремісники. Ватажками гай¬дамаків найчастіше були козаки-запорожці. Діючи здебільшого невеликими загонами, гайдамаки руйнували костьоли спалювали маєтки штяхтичів, корчмарів, знищували панські документи на пограбовані маєтки.
Коліївщина — -вершина національно-визвольної бо¬ротьби українського народу. Безпосереднім поштовхом до повстання було нечуване знущання з українських трудящих, яке чинили конфедерати — озброєні загони польських шляхтичів. Зустріч із конфедератом була страшнішою від зустрічі з диким звіром. З Черкащини повстання поширилося на Смілянщину, Корсунь, Канів, Чигирин. З Київщини гайдамацький рух переки¬нувся на Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину і навіть на Закарпаття. Коліївщина була настільки грізною, що змусила зосередити на кордонах з Польщею війська Туреччини, Пруссії, Угорщини і Росії.
Коліївщину очолив спочатку запорожець Максим Залізняк, за походженням — наймит, що з чотирнадцяти років виховувався на Запорожжі. Другим отаманом повстання був син селянина, сотник Іван Гонта, якому Потоцький подарував два села, щоб мати з нього вірного слугу. Але козака це не спокусило: він став не катом свого народу, а його вірним сином. У розпал Коліївщини Катерина II завдала гайдамакам удару в спину: царські офіцери підступно заарештували хоробрих керманичів повстання Залізняка та Ґонту. Першого було тавровано й заслано на каторгу в Сибір. А з Гонтою нечувано люто розправилася шляхта: за легендою, його голого посадили на розпечені штаби заліза, з живого зідрали 12 пасів шкіри, поступово відрубували руки, вуха, язик, викололи очі. Насправді, катували Ґонту три дні й таки здирали паси, далі знущались над трупом ще 14 днів. Наприкінці хороброго сотника четвертували і окремі частини тіла поприбивали на перехресних шляхах. Не менш жорстокою була розправа над іншими гайдамаками: лише в Кодні сконало їх у жахливих муках біля 3000. Решту розвозили по містах і містечках України групами по 5—7 чоловік і страчували для залякування місцевого населення.
Історія написання. Літературна критика про поему
Таке могутнє повстання, природно, не могло не залишити сліду в художній літературі, але деякі письменники викривлено зображували гайдамаччину:мужніх народних месників трактували як кровожерних розбійників, «злодюг», «пятно в нашей истории». Такий наклеп на національних героїв України обурив Шевченка, і в поезії «Холодний Яр» він дав цим писакам гнівну відповідь:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце
За свою країну.
Щоб дати землякам приклад громадянської мужності та одночасно спростувати наклепи на Коліївщину, Шевченко й написав поему «Гайдамаки», над якою працював у 1839—1841 роках. Допоміг молодому авторові Євген Гребінка, який вмістив розділ «Галайда» в своєму альманаху «Ластівка» і цим підтримав молодого автора, сприяв його популяризації. Потім рукопис поеми читав Григорій Квітка-Основ'яненко. Познайоми¬вшись із твором, він зразу ж написав авторові, що «Гайдамаки» — добра річ, яка подобається всім, кому він читав, і якою він порадував усіх любителів рідного слова та історії. Після виходу в світ поема дуже швидко стала популярною, її залюбки переписували, завчали напам'ять, виголошували на вечорах. За популярністю й народною любов'ю поема «Гайдамаки» стала поряд з «Катериною».
Тогочасна критика відзначала «прекрасне поетичне обдарування», «непідробне натхнення» і «палку фантазію» автора. «Поема «Гайдамаки»,— писав один із рецензентів,— вилилася просто з душі поета. Це не в'язка мертвих віршів, складених розумом і написаних холод¬ним гусячим пером; це глибока внутрішня пісня душі, втілена в живі звуки, що долітають до глибини вашого серця. Багато сторінок я, власне, не читав, а співав, читаючи вголос, зовсім не бувши співаком... Прочитавши уважно поему, ви скажете: «Так, це справді Кобзар! Так і видно запорозький дух». Найвищу оцінку і, головне, найглибший аналіз поеми дали Іван Франко та Микола Добролюбов. Останній писав, що в «Шевченка ми бачимо всі елементи української народної пісні. її історична доля навіяла йому цілу поему «Гайдамаки», напрочуд різноманітну, живу, сповнену сили, цілком вірну народному характерові. Поет цілком проймається настроєм епохи, і тільки в ліричних відступах видно сучасного оповідача, в усій поемі збережено повну єдність і цілковиту вірність характерові козацьких повстань на ляхів».
«Гайдамаки» стали подією не лише в українській, айв усій європейській літературі: уже в 1843 р. в Німеччині З'ЯВЛЯЄТЕСЯ схвальна рецензія на поему.
Джерела
Головне джерело поеми — народні перекази й пісні. «Розказую так, як чув од старих людей»,— свідчить Шевченко в передмові до поеми і, звичайно, найперше має на увазі свого діда Івана.
Бувало, в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла.
Сусіди од страху, од жалю німіли.
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
На народні перекази автор «Гайдамаків» посилається раз у раз і в «Приписах» до поеми. Багато важило й те, що Тарас виростав на Звенигородщині, котра якраз була одним із центрів Коліївщини. Ще малим він не один раз був у Мотронинському монастирі, де, за переказами, учасники Коліївщини «освятили» ножі, а поряд, на цвинтарі, він читав написи на могилах гайдамаків, бачив того червінця, що гайдамаці-підлітку подарував сам Залізняк, оглядав зруйновані льохи в урочищі Гупалівщина. Таке не могло забутися. А скільки легенд, переказів і пісень чув він, мандруючи «без свити, без хліба по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв!». Пізніше поет згадає, як він ще козачком не раз «наспівував гайдамацької пісні». Очевидно, це були загальновідомі пісні про Залізняка, Ґонту, Швачку. Уривки з тих самих, може, пісень взяті епіграфами до розділів поеми. Використано в поемі думи, героїчні, побутові, ліричні та жартівливі пісні. А прислів'я — ті перлини народи; ї мудрості — скільки їх розкидано щедрою рукою автора!
Образи
Характеристику образів розпочнемо з визначення їхньої системи. З-посеред дійових осіб запам'ятовуються Ярема, його кохана Оксана, керівники повстання Гонта й Залізняк, титар, Океании батько, гайдамаки, корчмар Лейба. Перші чотири — головні, вони найдокладніше описані. Корчмар, конфедерати, кобзар, черниця з Лебе-динського монастиря — другорядні. Є в поемі епізодичні образи: титар, підліток-гайдамака, ксьондз, Ґонтині діти. Отже, принцип групування образів — національно-соціальний.
Центральний образ поеми — повсталий народ, власне образ повсталої України, образ волі й духовної могутності народу. Уже в першому вступі Шевченко говорить, що могутні колись держави, наприклад Вавилон, пішли в небуття, а народ лишився, бо не полководці, не царі й султани, а трудящі визначають спрямування історії. Про те, що Великий Кобзар вважав народ вирішальною силою суспільного життя, свідчить і те, що ко¬ли у перших розділах поеми на першому плані Ярема, то в наступних він відходить на другий план, його місце займає «громада в сіряках», тобто «найнижчі» й найчисленніші верстви народу. Саме вони поряд із запорожцями були головною силою в лавах повстанців. Правда, між «сіромою» і козацькою старшиною існують певні протиріччя: старшина — це «пани», вони беруть участь в Коліївщині, щоб відстояти свої інтереси, але в цей тривожний для України час «убогий, багатий поєднались». Цей національно-визвольний рух був усенародним:
...осталися
Діти та собаки,—
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки. Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; (...Против ночі Маковія, Як ножі святили).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали