Спорудження пам'ятника Богдану Хмельницькому

У Києві на площі перед Софійським собором - гірка із сі­рих гранітних брил. На ній напис: «Богдан Хмельницький. 1888». На вершині гірки - бронзовий кінь, різко й раптово зу­пинений вершником у момент стрімкого руху. Навіть у житті не часто помітиш таку хвилюючу мить - здибленого розпале­ного скакуна. А тут - усе в бронзі до найменших деталей. І так вражаюче правдиво, що, здається, чуєш іржання коня, останній удар копит об камінь, владний окрик вершника.

Цей скульптурний образ, здається, завжди стояв на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й керовані ним козацькі полки після блискучої перемоги під Пилявця-ми. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях, у протиборстві різних сил.

Творець шедевра - видатний скульптор XIX століття, біло­рус за походженням, Михайло Микешин. З радістю прийняв­ши пропозицію вчених - ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й одразу почав працювати над проек­том. Художник ураховував побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Микеши-на з багатьма портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому їздив Хмельницький під час тривалих переходів, у боях: витривалий, маневрений «син степу» - безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. За розпорядженням ко­зачого генерала степових коней приводили для моделювання прямо в майстерню скульптора.

Нарешті проект готовий і схвалений Київським ініціатив­ним комітетом. Був складений кошторис, але уряд відмовив­ся покрити ці витрати, а також виділити з державної казни бронзу на монумент. Та ніщо не могло зупинити Микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи.

Відтоді спорудження пам'ятника Богданові Хмельницько­му стало всенародною справою. У січні 1870 року вся країна почала добровільний   збір   коштів.  Жертвували   переважно найбідніші - селяни, ремісники, солдати, робітники, низько-оплачувані службовці. Однак зібраних коштів було замало.

Щоб зменшити витрати, скульптор відмовляється від су­провідних композицій на постаменті, усю увагу зосереджує на постаті вершника. Бронзу одержує з переробленого брухту ко­льорових металів, який дістається з великими труднощами. Влада постійно ставить перепони: Микешина виселяють з бу­динку, де він працював над пам'ятником, за доносами накла­дають арешт на майно. У таких складних умовах митець про­довжує самовіддано працювати.

Через три роки бронзову постать нарешті відлили. Це був високохудожній мистецький твір. Безумовно, допомогли скульп­тору в таких нелегких умовах не лише його талант, а й наполе­гливість, сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і титу­лів, а з власного переконання в потрібності розпочатої справи.

Лишалося встановити скульптуру. Проте ця справа розтяг­нулася на довгих вісім років. Чиновники робили все, щоб від­тягнути встановлення пам'ятника. Проблеми з його переве­зенням з Петербурга до Києва, збереженням, з пошуком міс­ця встановлення вирішувалися надто повільно.

І все ж настав цей вистражданий, довгоочікуваний день -11 червня 1888 року. На Софійській площі віднині височів пам'ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на від­криття тільки його творця - Михайла Микешина. Так чинов­ники поквиталися зі славетним митцем, який віддано любив Україну.

Майже тринадцятирічна історія спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому стала зразком перемоги таланту художника, народного ентузіазму над бюрократичною тяга­ниною.