Микола Миклухо-Маклай

Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня наро­дження Миколі Миклухо-Маклаю було встановлено пам'ятник у Сіднеї. Що ми знаємо про нього? Майже нічого. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині знають лише з кількох речень шкільного підручника з географії. Росія вва­жає його великим петербуржцем і нащадком шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович - праправнук Та­раса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам ува­жав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці завжди возив «Фауста» і «Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо-Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських   університетів.

Щось надзвичайно сильне, сміливе, енергійне було в усій його постаті. Можливо, саме сила й шляхетність зачарували Марго Обертсон - доньку губернатора південних колоній Вели­кої Британії. Коли вони познайомилися, вона була в жалобі за першим чоловіком і вже дала відкоша кільком шляхетним вельможам. Але перед зашкарублим від тропічного сонця, бородатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.

Відбулося це взимку. У листі, який було написано в Єгип­ті, Микола освідчився в коханні й попросив її руки. Шоковані батьки Маргарет поставили нереальну умову для опального вченого: отримати дозвіл на одруження за протестантським обрядом в самого государя-імператора. І Микола Миколайо­вич виконав цю вимогу, таки вступивши в шлюб з коханою жінкою.

Микола вмів закохати у себе. Про його відчайдушність ши­рилися легенди. Похололі від жаху матроси корабля «Ви­тязь» спостерігали, як нащадок запорожців вийшов без охо­рони на дикий берег Нової Гвінеї і, коли папуаси почали обстрілювати його з луків і кидати списи, байдуже позіхнув, розшнурував черевики й ліг спати просто посеред розлючених людожерів! Дикуни свято вірили, що Маклай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ.

Не маючи змоги утримувати дружину й двох синів в Ав­стралії, Микола Миклухо-Маклай забрав їх до Санкт-Петер­бурга. У трюмі корабля до Росїї науковець і дослідник привіз також і унікальні анатомічні та зоологічні колекції, зібрані за два десятиліття мандрів. Проте на батьківщині титанічна пра­ця Миколи Миколайовича виявилася нікому не потрібною. Останні роки свого життя вчений присвятив поїздкам в укра­їнське селище Малин, родинне помістя на Житомирщині, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888-го року Маклай вирушив у свою останню й вічну подорож у петербурзькій лікарні...

Дружина Маргарита, прагнучи закінчити працю чоловіка, більшість матеріалів і колекцій передала Російському геогра­фічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно спів­працювала з професором Богдановим, який займався публіка­цією робіт Миклухо-Маклая.

Дмитрові Яворницькому, українському дослідникові ко­заччини, Марго подарувала колекцію екзотичної зброї, яку її Микола зібрав під час подорожей усіма континентами. Якось вона навіть приїздила до Малина, де зустрілася зі свекрухою.

Мати Миклухо-Маклая прийняла її як рідну дочку, попри те, що бачила її вперше. Пізніше, від'їжджаючи з України, Мар-гарита запише у своєму щоденнику: «Розлучатися з дорогою матір'ю дуже важко*.

До останнього подиху кожен офіційний папір вона підпису­ватиме «Маргарита де Миклухо-Маклай», бо навіть смерть не змогла розлучити її з чоловіком.