Т. Ю. Головань
«Ти себе Українкою звала»
Літературний вечір
На сцені портрет Лесі Українки і напис:
«Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень».
1-ий учень.
Ти себе Українкою звала, І чи краще знайти ім'я Тій, що радістю в муках сіяла, Як Вітчизна велика твоя.
2-ий учень.
Йти назустріч бурям і зливам,
Буть одній — як великая рать.
Жить в нещасті життям щасливим,
Муку творчістю перемагать.
3-ій учень.
Хвора дівчинко, бідна Лесю! Де ще хворі такі були, Щоб літати у піднебесся, Що його не сягнуть орли!
4-ий учень.
Тобі сьогодні й хліб, й калину Твоя малеча рідна принесла. Ти все життя з недугою боролась Та творчістю ти смерть перемогла!
Звучить музика.
Ведуча. Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?
Леся. Я до людей...
Ведуча. А як твоє імення?
Леся. Леся.
Ведуча. А де зросла ти, дівчино вродлива?
Леся.
Мене весна при лузі породила, Заквітчана у проліски... Водила Вона мене за руку на лани, На луки дальні, до верби старої, Розщепленої громом весняним, Водицею з криниці степової Щоранку напувала... ...Була я вільна і щаслива.
Та якось вдень, коли скінчилась злива, Я на отаві дудочку знайшла, обвітрену, стару, робітникову.
Заграла я й почула дивну мову — То мова муки людської була... Так вперше я відчула муку пісні, Яка співцеві сну не принесе, Яка його будитиме й вестиме, І сіятиме слово молоде, Аж поки сам він хащами густими Пробуджених від сну не поведе... І я тепер на шлях ступити мушу. Я поспішаю... Я до них іду.
1-а учениця. Леся Українка — Лариса Петрівна Косач — народилася 25 лютого 1871 року. Батько Лесі, Петро Антонович Косач, був відомим громадським діячем. Мати, Ольга Петрівна Косач — письменниця, відома як Олена Пчілка, справжня берегиня роду.
2-а учениця.
Як сяде сонце в комиші, Дітей гойдають на перині Матусі, вічні берегині, Колиски нашої душі.
Ласкаві мамині казки Під колискове засинання — То символ нашого єднання Передається у віки.
Колискова
Тихо, не плач, моє дитя, Бо сон втече без вороття, Там, за віконцем, холодно, Нічка морозна, зоряна (3 p.).
Там зірки в'ються у танку, Місяць пливе на човнику, Тихо тебе гойдатиму, Ти спи, а я співатиму (З p.).
Як нас з тобою вчений кіт,
Візьме на Місяць у політ.
Тільки засни мерщій, малюк,
Не випускай ти сну із рук (3 p.).
Ведуча. Пізніше Леся напише і свою колискову.
3-я учениця.
Місяць яснесенький, Промінь тихесенький

Кинув до нас.
Спи ж, мій малесенький,
Пізній бо час.
4-а учениця. Підростала Леся. Читати почала в 4 роки, в б — писати. В сім'ї Косарів було шестеро дітей. Родина мала дружні стосунки з письменниками, композиторами.
Початкову освіту Леся здобула вдома. Мала феноменальні здібності до мов: знала грецьку, латинь, німецьку, французьку, польську, італійську, англійську та інші, всього 13 мов.
1-ий учень. Дитячі роки Лесі Українки минули на Волині. Краса рідного краю справила на неї незабутнє враження.
1-а учениця.
Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що з роду недоля, Що горе тебе не зламало!
Онде балочка весела, В ній хороші, красні села... Річка плине, берег рвучи, Далі, далі попід кручі...
Он ярочки зелененькі, Стежечки по них маленькі, Перевиті, мов стрічечки, Збігаються до річечки.
2-ий учень. Ще такі спогади є про дитинство:
На зеленому горбочку, У вишневому садочку, Притулилася хатинка, Мов маленькая дитинка, Стиха вийшла виглядати, Чи не вийде її мати. І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки, Вийшло сонце засвітило І хатинку звеселило.
2-а учениця. Вечірня година коханій мамі. Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на моїй рідній Волині!
3-ій учень. Спогади про своє дитинство Леся пише у вірші «Мамо, іде вже зима!». Дитина.
Мамо, іде вже зима, Снігом травицю вкриває, В гаю пташок вже немає... Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?
Мати.
Ні, не кожна, — одказує мати, —
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко, отам біля хати, —
Ще зосталась пташина маленька.
Дитина.
Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?
Мати.
Не боїться морозу вона, Не покине країни рідної, Не боїться зими навісної, Жде, що знову прилине весна.
Дитина.
Мамо! Ті сиві пташки Сміливі, певно, ще й дуже, Чи то безпечні такі, — Чуєш, цвірінькають так, Мов їм про зиму байдуже! Бач — розспівалися як!
Мати.
Не байдуже тій пташині, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку, Де під снігом поживу шукати.
Дитина.
Нащо ж співає? Чудна! Краще б шукала зерна!
Мати.
Спів пташині — потіха одна, — Хоч голодна співа веселенько, Розважає пташина серденько, Жде, що знову прилине весна.
Ведуча. Стежиною біжить дівчинка. Добігла до останньої хати, за якою вже починався густий ліс. Леся.
Хотіла я б піснею стати,
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким.
Під хатою сиділа старенька бабуся.
Бабуся. А куди це ти, дитино, йдеш? Леся. До лісу, бабусю.
Бабуся. До лісу? А хіба ти лісовика чи русалки не боїшся? Леся. А чого мені боятися? От я читала в книжечці про русалочку, то вона зовсім не страшна.
Бабуся. У книжечці? А хіба ти читати вмієш? Леся. Вмію. Всі ж уміють.
Бабуся. Дивна ти, дівчинко! Убрана, як усі люди і говориш по-нашому, а от читати вмієш. Хто тебе навчив? Леся. Матуся.
Бабуся. А чия ти? Щось я тебе ніде не бачила! Леся. Я Косачівна, а звуть мене Леся!
Бабуся. Я не знала, що ти панночка. Пани ж усе по-російськи говорять.
Леся. Чого ж нам своєї мови соромитися. Всі наші родичі нею розмовляють. Я, бабусю, нізащо в світі своєї мови не відцураюсь!
Бабуся. Бачу, що ти завзята, рости велика!
Леся. До побачення, бабуню!
Ведуча. Темною стіною стрічає дівчинку прадавній ліс. Простягають гілки столітні дуби, наче хочуть узяти в своїх обійми.
А дівчинка і сама, не боячись нічого, когось шукає. Десь там у глибині лісу, заховалась його таємна жителька — фантастичне створіння, схоже на Русалку.
Он, здається, блиснули зелені очі, майнула гнучка, легка постать...
Ні, то сяйво місяця міниться на листі осики. А може то все вигадки? І їй ніколи не пощастить зустрітися з Русалкою? А може...
Декорації лісу. Чути гру сопілки. Під деревом сидить Мавка. Неподалік на пеньку Лісовик.
Мавка (прокидається, Потягується). Ох, як я довго спала!
Лісовик.
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавають
На чистім плесі каченята дикі.
Мавка. А хто мене збудив? Лісовик. Либонь весна. Мавка.
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
(лунає сопілка)
Ні... стій... Ба! чуєш...
То весна співає?
(знову лунає мелодія сопілки).
Лісовик. Та ні, то хлопець на сопілці грає. Мавка.
Який? Невже се «Той, що греблю рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик.
Та ні, то хлопець На сопілці грає. Це людський хлопець, Дядька Лева небіж, Лукаш на ймення!
Мавка. Я його не знаю. Лісовик.
Бо він уперше тута. Він здалека,
Не з сих лісів, а з тих борів соснових,
Де наша баба любить зимувати,
Осиротів він з матір'ю-вдовою,
То дядько Лев прийняв обох до себе...
Мавка. Хотіла б я побачити його.
Лісовик. Та нащо він тобі?
Мавка. Він, певно, гарний!
Лісовик.
Не задивляйся ти на хлопців людських, Се лісовим дівчатам небезпечно...
Мавка.
Який-бо ти, дідусю, стрв суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?
Лісовик.
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіка
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля!
Мавка (сміється).
Ну, як-таки, щоб воля — та пропала? Се так колись і вітер пропаде!
Виходить Лукаш. Мавка і Лісовик ховаються. Лукаш хоче різати березу.
Мавка.
Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!
Лукаш.
Та що ти, дівчино?
Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку!
З берези.
Мавка.
Не точи! Се кров її. Не пий же крові З сестроньки моєї!
Лукаш.
Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?
Мавка. Я — Мавка лісова.
Лукаш (дивується).
А... От ти хто!
Я від старих людей
про мавок чув не раз,
але ще зроду не бачив сам.
Мавка. А бачити хотів? Лукаш.
Чому ж би ні?
Що ж*— ти зовсім така,
як дівчина, ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
Та ні тепер зелені..., а були, як небо, сині...
Мавка. Чи гарна ж я тобі? Лукаш. Хіба я знаю? Мавка (сміється). А хто ж се знає? Лукаш. Ет, таке питаєш!
Мавка (дивується).
Чого ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?» А ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!».
Лукаш.
А я й не знав, що в них така розмова, я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш. Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка. Я з роду не виходила ще з нього.
Лукаш. А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка. Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
А він мене: «дитинкою» або «доню».
Лукаш. То хто ж він — дід чи батько?
Мавка.
Я не знаю.
Хіба не все одно?

Мені, здається часом, що верба,
Ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
І порохном м'якеньким устелила
Для мене ложе.Лукаш.
Там ти і зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка.
Нічого. Я там спала.
Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет,
Верба рипіла все: «Засни, засни...».
І снилися мені все білі сни.
На сріблі сяли ясні самоцвіти.
Стелилися незнані трави,
квіти блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі,
спадали з неба — білі непрозорі
і клалися в намети...
Лукаш. Як ти гориш...
Мавка.
Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка слухає музику сопілки.
Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!
Повільно під музику виходять.
Ведуча. Дуже гарно грала Леся на фортепіано. її музику було надзвичайно приємно слухати. Вона мала чудовий слух.
Гра на фортепіано.
Ведуча. Творила Леся Українка і в прозі. У неї є казки, написані спеціально для дітей. Це «Лілея», «Біда навчить».
Ми поставили цю казку для наших менших друзів. Подивіться і ви її.
Інсценізація казки «Біда навчить»
Автор. Був собі горобець. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрохи не порозумнішав.
Одного разу літав він зі своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися та й знайшли зернятка.
Наш горобчик. Мої зернятка! Я знайшов! Цінь-цвірінь! Цінь-цвірінь!
Чужий горобчик. Мої зернятка! Мої!
Автор. І почали битися! Та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Билися, билися, аж потомились. Посідали.
Горобчики (разом). Цінь-цвірінь! А де ж наші зернятка? Нема.
Автор. По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє.
Курка.
Ко-ко-ко (3 p.).
Дурні билися, а розумні поживилися (2 p.).
Куд-ку-дах! (2 р.)
Горобчики (разом). Цінь-цвірінь! Що ти кажеш?
Курка. Та то я вам дякую, що ви такі нерозумні. От поки ви билися, то я поснідала вашими зернятами. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то може б, з вас і птахи були! Куд-ку-дах! Куд-ку-дах!
Чужий горобець (сердито). Цінь-цвірінь! Вчи своїх нерозумних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить!
Наш горобець (задумався). Цінь-цвірінь! Цінь-цвірінь! А, мабуть, правда, краще бути розумним. От курка розумна — наїлася, а я мушу голодний сидіти. (Говорить до курки). Пані курочко! Навчіть мене розуму!

Курка. Е, ні! Вибачай, серденько! Мак я й без тебе клопоту, он своїх діточок багатенько, поки всіх до розуму довести! Шукай собі інших вчителів! Куд-ку-дах!..
Наш горобчик (зажурено). Цінь-цвірінь! Що робити? Треба кого іншого, бо вже я таки не хочу без розуму жити! Зозуля. Ку-ку! Ку-ку!
Наш горобчик. Тіточко, ще я вас проситиму! Навчіть мене розуму!
Зозуля. Ку-ку! А я тобі от що скажу. Як у мене клопоту немає, то й чужого не хочу! Ото, не мала б роботи, — чужих дітей розуму вчити! Це не моє діло. А от коли хочеш знати, скільки тобі літ прожити, то я це можу сказати.
Наш горобчик. Цінь-цвірінь! Аби ти була жива, а за мене не турбуйся.
Автор. Сказав горобчик і полетів. А полетів до лісу. Бачить: ґава сидить.
Наш горобчик. Цінь-цвірінь! Чого ви так зажурилися. Ґава. Кар-кар! Сама не знаю!
Наш горобчик. Чи не можете мене розуму навчити?! Ґава (сумно). Та ні, синочку, я й сама не дуже його маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови — вона, кажуть, вельми розумна! То вона тобі щось порадить. Кар-кар! Кар-кар!
Наш горобчик. Цінь-цвірінь — прощавайте! Автор. Полетів наш горобчик питати, де сова сидить. Сказали йому, що вона в дуплі сухого дуба мешкає. От він туди, — а сова спить.
Наш горобчик. Цінь-цвірінь. Пані! Чи ви спите? Сова. Га? Що? Хто?
Наш горобчик (злякано). Цінь-цвірінь. Та це я, горобець! Сова. Гу-гу! Гу-гу! Ти тут чого?
Наш горобчик. Та я ще зранку тут сиджу, чекаю, поки ви встанете...
Сова. Та ж я встала. Чого тобі?!
Наш горобець. Я хотів би вас просити: чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі!
Сова. Не на те я мудра, щоб дурнів розуму вчити! Хто як вродився, той так і згине! Тікай-но ти, а то я голодна!
Автор. Полетів наш горобчик, та й заснув.
Сорока. Че-че-че! Че-че-че!
Наш горобчик. З ким це ви розмовляєте?
Сорока (сердито). Че-че-че! А тобі що до того? Чи-ба, який цікавий? А хоч би з тобою!
Наш горобчик. То я дуже радий. Я б просив, щоб ви мене розуму навчили.
Сорока. Че-че-че! А навіщо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутися. Ти ось поговори зі мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити. Че-че-че! Че-че-че!
Наш горобчик. А бодай тобі заціпило! Цур тобі!
Горобчик полетів.
Наш горобчик. Цінь-цвірінь. Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось не багато навчився, хіба вже воно так і зостанеться...
Автор. Зажурився наш горобчик, поглядає, а по полю чорний крук ходить поважно.
Наш горобчик. Цінь-цвірінь! Навчіть мене розуму. Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду!
Крук (поважно). Кар-р-р! Розум, молодче, на дорозі не валяється! Не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не знатимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Наш горобчик. Що то мені така наука? Однак більше ні в кого не питатиму, обридло вже.
Автор. І не зогледівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, дощами дрібними, а далі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові — холод, голод.
рт і почав наш горобчик до розуму приходити: годі сваритися!
Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, тим і він поживиться, та все без бійки, без сварки.
Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він собі придивлятись, як-то гнізда будуються.
А вже господарський був горобчик, то аж сусіди-горобці
дивувалися.
Мине час, і ви, діти, як ті пташки, полетите з рідного гніздечка. Але знайте, що у рідному домі чекатимуть на вас завжди ваші рідні і близькі, ласка і любов. 1-ий учень.
Тішся, дитино, поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні.
1-а учениця.
- Мрія полине із думкою вкупці Геть у далекі світа, — Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!