А.Р.Дідух
«Збагни її безмежжя духу...»
Літературний вечір
Ведуча.
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова.
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
щоб краяли, та не труїли серце,
щоб піснею були а не квітінням.
Ведучий.
Збагни її безмежжя духу, її життя із трьох проклять: Неволю, гіркоту, недугу — І хай тебе думки болять.
Хай батогом їх сполосує Жада великої мети її не клич до себе, А сам до Лесі долети.
Звучить пісня «Волинь моя».
Ведуча. Волинське Полісся, тихі плеса річок, стародавній Луцький замок, загадковий поліський ліс з мавками та лісовиками, щирі та прості сільські люди, що вміють
зберігати перлини народної творчості, пробудили в дівчинці незламний український характер. А дівчинкою тою була знана сьогодні Леся Українка.
Ведучий.
Твій голос в пісні нашій, в нашому житті, Твоя зоря цвіте над рідним краєм. Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити! Ти в серці маєш те, що не вмирає.
Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Лесине ім'я буде вічно жити. 25 лютого 2006 року виповнюється 135 років з дня народження Лариси Петрівни Косач. Тож хай підніметься із безпам'яття невідоме, забуте — все те, що втілює в собі чистий, ніжний, інколи веселий, частіше — в задумі чи смутку образ поетеси.
Ведуча. Німецький поет Гете написав: «Хто не хоче розуміти поета, мусить піти в його країну». Отож і ми, щоб зрозуміти цю виняткову поетесу, помандруємо сьогодні дорогами її життя, відчуємо стан її душі.
На сцені з'являються батьки Лесі Українки — Петро Антонович Косач та Ольга Петрівна Драгоманова (Олена Пчілка), сідають за різні столи, на одному з яких — папки із юридичними справами, на іншому — твори
Олени Пчілки.
Ведучий. В нашій залі з'явилися гості. Дозвольте взяти у них інтерв'ю. Розкажіть, будь-ласка, хто ви, з якого роду, і з якою метою прийшли на наш літературний вечір.
Батько. Я — Петро Антонович Косач — батько Лесі Українки, хочу розповісти про своїх предків для того, щоб ви зрозуміли, звідки в моєї доньки такий витривалий характер. Мої предки в давнину жили в Боснії, на узбережжі Адріатики. Косачі належали до сильного босняцького роду. В XVII ст. Петро Косач, один із моїх предків, відстоюючи волю і православну віру, прийшов в Україну. Осіли Косачі на Чернігівщині, в місті Мглині, де у 1841 р. з'явився я на світ.
Мати. Напевно, ви і мене впізнали — Олену Пчілку, маму Лариси, хоча це мій псевдонім, а ім'я — Ольга Петрівна Драгоманова. В моїй родині завжди були в пошані рідна мова і пісня, незважаючи на те, що мій рід був грецького походження. Якось «грецький заволока» потрапив в Україну в пошуках щастя, невдовзі приєднався до коша запорізького і здобув визнання серед козаків. Богдан Хмельницький запросив його бути драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем при козацькому війську. Далі цей рід остаточно українізувався, а прізвище набрало російського закінчення — Драгоманов.
Батько. Так поєдналися два роди — Косачів і Драгома-нових — в одну родину, в якій народилося чотири доньки і два сини.
25 лютого 1871 року в місті Звягелі на Житомирщині народилася одна із шести наших дітей, лагідна і добра, витривала, з великою силою волі, з чудовою пам'яттю — наша Лариса, яку ви всі знаєте як Лесю Українку. Для мене вона була найдорожчим скарбом в житті.
Звучить «Колискова» — вірш. «7 струн».
Мати. Коли Лариса народилася, я захворіла на тяжку форму анемії, не могла годувати немовля. Тому всі турботи перебрав на себе тато Лариси. Ще будучи учнем Чернігівської гімназії, Петро Антонович вивчив напам'ять багато байок, оскільки його вчителем був Л. Глібов, і розповідав їх своїм дітям. Маленька Леся ще в три роки вивчила байку «Кущ та билина» напам'ять.
Батько. В 4 роки Леся вже добре читала, а в 5 років написала листа своєму дядькові; добре грала на фортепіано. В 6 років навчилася шити та вишивати. Восьмирічною дівчинкою вимережила мені сорочку. Того ж року ми переїхали жити в Луцьк, бо мене перевели туди працювати. Знала наша Леся 9 мов, вивчити які було їй легко.
Ведучий. Дякуємо вам за почуте. А зараз вирушимо дорогою дитинства Лесі Українки.
Звучить мелодія народної пісні з Волині. На сцені з'являється маленька дівчинка в українському національному костюмі — Леся Українка; розглядає деревця, падає, встає, злегка кривиться і сміється.
Леся.
Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо:
«Що, болить?» — мене питали. Але я не признавалась — Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась.
Виходить мама Лесі. Леся. Мамо, ходімо до лісу.
Мати зеленим лісом веде за руку маленьку Лесю, чути спів пташок.
Як гарно, як багато дерев! Жаль, що нема нікого живого.
Мати. Що ти, донечко, всі дерева живі і кущі, і квіти. Та й в лісі не самі дерева. Тут можна зустріти і лісовика, і мавку.
Леся. А хто така мавка?
Мати. Мавка — дівчинка-лісовичка надзвичайної краси. Очі зелені, волосся гарне. Любить гойдатись на вітах берез.
Леся. У місячні ночі, коли ліс наповнювався солов'їними співами, я викрадалася з дому і йшла шукати мавку, бо дуже хотіла написати про неї казку.
Звучить уривок із колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю»*.
Леся. На Водохреще 1881 р., у сильний мороз, коли мені було неповних 10 років, я і мій брат Михайлик, з яким ми були нерозлучні (навіть назвали себе одним ім'ям «Мишо-лосія»), пішли на річку Стир подивитися, як святять воду.Я тоді не відчула тріскучого морозу і промерзла, потім тяжко захворіла. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. З 10 років я почала вести «війну тридцятилітню» з хворобою.
Ведучий. Пропоную послухати розповідь-спогад наймолодшої сестри Лесі — Ізидори.
Ізидора. Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася роками,., не в змозі була роками просто сидіти, а бували періоди, коли їй доводилось місяць і більше лежати в гіпсі... Ми всі її дуже любили. Але доля до всіх нас чомусь була несправедлива. В зрілому віці через сталінські репресії я змушена була виїхати з рідної землі в США, щоб вберегти життя собі і дітям, де у 1980 році і померла; брат Михайло несподівано для нас всіх помер у Харкові 1903 року; брат Микола помер у Коло-дяжному в самотності та бідності; сестра Оксана емігрувала у Прагу та 1975 року там і померла. Найстаршу сестру, Ольгу, чекала така ж доля.
Звучить мелодія. На сцені з'являється доросла Леся Українка.
Леся Українка. Першого у своєму житті вірша я написала у 9 років і присвятила своїй тітці Елі, яку заслали у Сибір на довгі роки.
Учень грає на сопілці мелодію народної пісні, записаної Лесею.
Учениця.
Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро, — Там жити, чи вмерти, мені все одно;
Поглянуть іще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки.
Леся Українка. Перший вірш «Конвалія» був надрукований у львівському журналі «Зоря», мені було 13 років. Тоді вперше прозвучало ім'я «Леся Українка», що означало Леся з України. Хвороба підточувала здоров'я і ставало все важче грати на фортепіано. Неодноразово згадувала дружину Лисенка, яка була моїм вчителем музики. Гіркою була розлука з фортепіано, моїм вірним другом.
Учениця читає поезію «До мого фортепіано» під легкий супровід «Місячної сонати» Бетховена.
Ведучий. То був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів і буйних сподівань, але одночасно й роки великих страждань молодої дівчини. Тільки крізь шибку вікна вона бачила, як змінюються пори року — розвиваються бруньки на гілках дерев, осипається цвіт яблуні, опадає пожовкле листя...
Пісня на слова Лесі Українки «Стояла я і слухала весну».
Ведуча. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандри в південні краї. Влітку 1894 р. Леся їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова. Він навчив Лесю, як треба боротися з долею, терпіти лихо. Найкращими хвилинами поетеси був час її творчої праці. Вся поринула в неї.
Леся Українка.
Як я люблю оці години праці, Коли усе навколо затиха Під владою чаруючої ночі, І тільки я одна, неподоланна, Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим алтарем.
Учениця читає вірш.
Леся Українка. Життя стрімко йшло вперед. Я почувала себе дуже зле. Необхідно було лікувати недугу, яка посилювалася. Починали боліти легені, нирки. Туберкульоз гнав мене по світу: Італія, Швейцарія, Німеччина, Чехія. 18 січня 1907 р. жандарми арештували мене та мою сестру. Під арештом ми побули лише добу, але яку важку! Через рік після цього в Берліні мене оглянув професор Ізраель і висновок після обстеження прозвучав, наче вирок: жити залишилося не більше двох років. Для цього слід їхати на лікування до Єгипту. Я дуже боялась цієї подорожі, бо передостання моя поїздка на італійському пароплаві, каюти якого не опалювались, супроводжувалась сніговим штормом, від якого пароплав, вкритий льодом, шпурляло в різні боки.
Містечко Гелуан знаходилося на березі Нілу. Я поселилася в пансіонаті «Континенталь», який утримував російський лікар. Через скрутне матеріальне становище час від часу доводилось шукати тимчасові заробітки. Часто я робила переклади, вчила мешканців пансіонату іноземним мовам. Але завжди моя думка линула до поліського лісу, на Волинь, де чекала мене зустріч з ніжною мавкою. Не стримуючи своїх спогадів, я вирішила втілити мої мрії у драму «Лісова пісня».
Звучить мелодія народної пісні з Волині. На сцені з'являється Лукаш із сопілкою, хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!
Лукащ. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку з берези.
Мавка. Не точи. Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї.
Лукаш. Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?
Мавка. Я — Мавка лісова.
Лукаш. А, от ти хто! я від старих людей про мавок чув не раз, а зроду не бачив сам.
Мавка. А бачити хотів?
Лукаш. Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна; бо ж руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється).
Та ні, тепер зелені... а були, Як небо сині... От тепер вже сиві, Як тая хмара... ні, здається, чорні Чи може карі... ти таки дивна!
Мавка. Чи ж гарна я тобі? Лукаш. Хіба я знаю? Мавка. А хто ж те знає? Лукаш. Ет, таке питаєш! Мавка.
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?» А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».
Лукаш.
А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого. Лукаш. Чи то ж ти все отак сидиш у лісі? Мавка. Я зроду не виходила ще з нього. Лукаш. А ти давно живеш на світі? Мавка.
Справді, ніколи я не думала про те... Мені здається, що жила я завжди...
Лукаш. І все така була, як от тепер? Мавка. Здається, все така...
Лукаш.
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка.
Маю.
Є лісовик, я зву його «дідусю»,
А він мене — «дитинко» або «доню».
Лукаш. То хто ж він — дід чи батько?
Мавка. Я не знаю. Хіба не все одно?
Лукаш (заслухавшись). Як ти говориш... Чи тобі так добре?
Мавка.
Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, Лукаш, грає і не зводить очей з Мавки.
Ведучий. У роботі Леся Українка згорала, нею рятувалася і жила, даруючи світу шедеври.
Леся Українка. Горить моє серце. Чуєте, люди?
Його запалила іскра палкої до вас любові. А мої муки дали мені сил прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, бо маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!
Ведуча. 1 серпня 1913 року перестало битися серце
Лесі Українки, але вона не померла, вона жива, як її
пісня-мрія, як Мавка. '
Мавка.
О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, як добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже, Вернувшись, в рідну землицю, Вкупі з водою там зростить вербицю, — Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, Вбогі й багаті, веселі й сумні, Радощі й тугу нестимуть мені, їх промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Звучить народна мелодія.