ГОЛОДОМОР 1932-1933 pp. В УКРАЇНІ
ТА ВІДОБРАЖЕННЯ ЙОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
(УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, ІСТОРІЯ)
Мета: ознайомити учнів з історією виникнення голоду 1933 року
в Україні та з тим, як вона висвітлена в нашій літературі, дати аналіз художніх творів, присвячених цій темі.
Обладнання: книжкова виставка, магнітофонні музичні записи, фотознімки; клас прикрашений вишиваними чорним і червоним рушниками, хрест, на столі свічка і коровай, колосся у вазі.
ХІД УРОКУ
І. Вступне слово
Учитель. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок списано кривавим і чорним. Читаєш і здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки вождів:
Багаті? — Старцюватимете! Співучі? — Заплачете, затужите! Горді? — Впадете на коліна! Густолюдні? — Прополемо! В історію оглянетесь — очі виколемо!
1-й учень. Багатовікова історія України — це літопис життя народу-великомученика. Майже кожне століття позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку задля відновлення своїх сил. Та найбільше втрат зазнала Україна в XXст. Надто багато могил залишили по собі українці.
Роки 1932-1933 ми називаємо сьогодні роками національної трагедії. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній ні у світовій історії.
Що стало причиною голоду? Як розповідають архівні документи та матеріали, страшний голод був викликаний не примхами природи. Він був наслідком волюнтаристської сталінської політики. В першу чергу слід назвати колективізацію. Сталінська диктатура виховала й розіслала повсюди для грабунку новітніх опричників, чиїми руками було завдано першого удару по хліборобові, його совісті, по праці на землі-матинці. З початком колективізації найуміліші, найпрацелюбніші господарі стали «класово-ворожим елементом», а нероби — авангардом, аграрним проле таріатом, якому доручалася головна роль «у революційній ланці села».
За час злочинних реформ на селі в 30-х роках геноцид знищив близько 10 млн українців. На нашій землі зросли професійні вбивці, які вершили неправедний суд на селі, розкуркулювали чесних працьовитих господарів і тисячами висилали в Сибір.
Розвал у сільському господарстві набув катастрофічних розмірів. Уже восени 1930 року колгоспникам видавали по 250-300 грамів горохово-сочевичної суміші на трудодень, а все інше зерно забирали як обов'язкову державну поставку.
Другою причиною голоду були надмірні плани хлібозаготівель, обсяги їх зростали.
Протягом січня — листопада 1930 року в Україні заготовлено 400 млн пудів хліба. За такий само період 1931 року державні заготівлі становили 380 млн пудів. У багатьох селах вилучали все зерно, навіть посівний фонд.
Певну уяву про становище на селі дає скарга жителя села Свердлинове Бабанського р-ну Черкаської області від 20 квітня 1932 року. Він писав голові Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Г. І. Петровському: «Год тому назад мене сільська комісія викинула з хати, забрала в мене моє хазяйство, що складалося з одної корови і лошаді,. якою я обробляв землю, а корова кормила сім'ю; три десятини і хата, і три душі сім'ї. Більше ніякого імущества я не мав, був бідного состоянія. Самі ледачі люди, які в революцію грабували народ, грабежами не тільки не підняли государство, а розорили не тільки государство, но і весь народ — тепер вся земля стоїть необсіяною, бо сільські власті хліб весь забрали до фунта і ми погібаєм від голоду, народ падає від голоду, як солома, лошаді погибли».
Такі листи надходили до вищих органів влади, писали і до Сталіна, Писали всі — колгоспники, одноосібники, середняки, студенти, учителі. Чекали, вірили, сподівались захисту. Узимку 1931-1932 pp. привид голоду вже стукав у двері селянських хат. Фізично ослаблені селяни не могли як слід провести весняну посівну кампанію. Ускладнювала ситуацію і безгосподарність, повна незацікавленість селян в ефективній продуктивній праці в колгоспах. На 20-те травня селяни засіяли трохи більше половини запланованих площ. Унаслідок неякісного обробітку просапних культур частина посівів загинула. Однак не природні чинники спричинили трагедію українського селянства. Урожай 1932 року лише на 12% був меншим середнього врожаю за 1926—1930 роки і міг би забезпечити мінімумом продовольства. Але цього не сталося.
Незважаючи на небачену жорстокість членів продзагону забезпечити хлібозаготівлю в 1932 році не вдалося. На 1 листопада в республіці зібрано лише 195 млн пудів. У деяких районах місцеві керівники, усвідомлюючи масштаби голоду, що наближався, дозволили колгоспникам залишити зерно для сівби та в страховий фонд. Дізнавшись про це, Сталін наказав вчинити над ними розправу. Протягом 1933 року з лав КП/б/У виключено понад 100 тис. чоловік. їх розстріляли або вислали.
Суд і прокуратура з небаченою жорстокістю розправлялися з власним народом. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й буряків, картоплі, солінь, крупи, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. У селян забирали все їстивне. Цим партійно-державний апарат свідомо прирікав їх на голодну смерть.
Учениця
МОНОЛОГ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО
Олександр Забарний На сільських кладовищах можна бачити невеличкі букетики з пшениці та жита, покладені на могили. То страшна пам'ять про голодомор.
В день цей сонячний — зимно Совісті,
І душа все проха каяття...
Як же, як же писалися повісті
Та романи про «світле життя»?
І поети жбурлялися гаслами
Вихваляли вождя на весь світ
Ще й село годували казками
Про квітучі розмаї літ.
А село жило болем — голодом,
В дефіциті була кропива...
Де ж та рівність Серпа і Молота,
Про яку так волала Москва?
Півсела наїлося кладовища.
А на черзі— іще півсела...
А в Кремлі ввижалися сховища
І засіки, повні зерна!
О миттєвосте, стій!'Дай хвилину...
На спокуту до Пам'яті йду.
По хрестах я вивчаю родину
Й колосок на надгріб'я кладу. »
Учитель. Важко навіть через 70 років ступати болючими стежками трагедії рідного народу. Але ми повинні знати свою історію. Запалена нами свіча буде поминальною за мільйони невинно убієнних.
Запалюється свіча. На Україні про голодомор не вільно було й слова мовити. Але у пеклі голодомору не зміліли народні джерела мудрості. Зброєю стало слово. Творили фольклорні твори люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживими присипали вапном у довжелезних нагатах десь на пустирищах або з'їли сусіди. Самі ж вони Мали вигляд живих кістяків. Тоді навіть прошепотіти на вухо, не.те що сказати вголос крамольну фразу не можна було. Це загрожувало багаторічною каторгою або й розстрілом на місці. Послухаймо ці гіркі рядки.
2-й учень
Устань, Ленін, подивися, До чого ми дожилися: Клуня раком, хата боком 1 коняка з одним оком, І корова без хвоста, І комора пуста. Ні овечки, ні свині — Тільки Сталін на стіні.
Учениця
Сидить Ленін на горі, ' . А Сталін в болоті —
Що зробили куркулеві, Те й буде голоті. Нема хліба, нема долі, А ми плескаєм в долоні, А на хаті серп і молот, А у хаті смерть і голод.
Учитель. Сьогодні настав час говорити про страшну трагедію. Хай гіркі слова правди, що промовляють до нас зі сторінок творів української літератури, сколихнуть вас.
В українській літературі у різні часи з'явилися твори, що змальовували трагічні картини голоду 1933 року. Ґрунтовно розробляли цю тему письменники української діаспори У. Самчук, В. Барка, Т Осьмачка. Побіжно згадували велику трагедію віку прозаїки української і російської літератури — М. Стельмах у творах «Чотири броди» та «Дума про тебе», «Люди не ангели».
Серйозним художнім осмисленням причин цієї трагедії був написаний у 60-х роках і заборонений у Радянському Союзі роман російського письменника В. Гроссмана «Все минає», поема українського письменника дисидента М. Руденка «Хрест».
Першим художнім твором в українській і світовій літературі про велику трагедію віку був роман У. Самчука «Марія», написаний за кордоном по гарячих слідах страшної катастрофи. Роман цей вперше оприлюднив сенсаційну для свого часу тему — сувору правду про голодомор 1932-1933 pp.
Головна героїня роману має ім'я Богородиці.
Бесіда з учнями
Чому автор дав саме таке ім'я головній героїні?
Прокоментуйте рядки: «Найстрашніша смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю».
Відповіді учнів.
Вчитель. Доля Марії, її доньки з маленьким дитям, синів — це доля України та її дітей, кожному з них визначений свій шлях. Страдницький чи ганебний, але — трагічний.
Письменник аналізує причини і страшні наслідки найжахливішого геноциду віку, що забрав життя близько 10 млн чоловік.
Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.
Вчитель. Про трагедію голодомору пише український письменник з діаспори Василь Барка. Його роман «Жовтий князь» на сьогодні є найбільш обґрунтованим історичною конкретикою епічним полотном про голодомор 1932-1933 pp. В. Барка на власні очі бачив жахи канібалізму, тому вражаюче правдиво відобразив цю всенародну трагедію.
Трагедія 1933 року осмислюється у світлі біблійного пророцтва як результат запланованого геноциду, здійснюваного партією більшовиків та її вождями, імена яких асоціюються фатальним диявольським знаком 666.
Люди не хотіли вірити в те, що це могли творити люди. Приречені на голодну смерть, вважали, що це зло чинить диявол. Звір зі знаком 666 постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі, і через увесь роман проходить символ. Образ жовтого князя, що несе смерть, страждання, горе, суцільне нищення, руйнацію, спустошує не лише землю, а й людські душі.
У романі читаємо: «Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть як чужих птахів — огнем, залізом, голодом.
Скиби хліба не дадуть, коли не покажетесь знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить».
Письменник подав безліч жахливих картин цього апокаліпсису через кожну особистість, через людську долю. Твір вражає страшними фактами.
У романі докладно змальовуються дії більшовицьких опричників, що забирали останню зернину в селянина, вислужуються перед кремлівськими вождями та їхніми ставлениками, в Україні новітні чиновники забирають у селянської багатодітної сім'ї рятівні крихти, свідомо прирікаючи людей на мученицьку смерть.
3-й учень (читає уривок з роману «Жовтий князь»). «Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків хто? — саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда: — в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком — останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на причіпку і розлили. Мовчав Григорун, з горя — сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! дитячі сльози — ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «самошедчий!» — а сам закручується і поспіша з хати.Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лбом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк».
4-й учень (читає уривок з роману). «...Зварили борщ і сіли до столу; хліба зосталось півпаляниці. Де не візьмись, комісія — приходить роз-куркулювати, шука скрізь. Нічого нема, так вони борщ і хліб поїли».
У романі «Жовтий князь» розповідається про справжніх мучеників і не лише про них, а про український народ. Через те це — роман-мартиролог.
Чорною хмарою повисла над Україною кампанія викачування хліба, затьмарила людям сонце, перевернула все життя.
Учитель. Основна проблема, піднята в романі,— хлібна.
Хату селянина спустошують відразу. Повернулась з церкви Харитина Григорівна й не впізнала білу і чепурну хату.
А ось гірше, як у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидане, позмішуване і потоптане. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.
Для українського селянина руйнування хати означає початок смерті його самого. Хата була надійною запорукою життя, миру, достатку, душевної гармонії і захисту. У спустошеній, вистуженій вітрами хаті людина почувається беззахисною, безпорадною, її дух може вмерти разом із спустошенням хати.
А ось ціле село перетворилось на пустелю.
5-й учень (читає уривок). «Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор,— самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бур'янів чорніють, свідками страшного нещастя самотні комини — там, де були огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебеті.
Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів.
Всі думки селянина довкола хліба: сниться, мариться, здається і досі смак його на губах.
Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг хліба. Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб, гори його! Для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому».
Учитель. Про це пише і Борис Олександрів, що народився на Житомирщині, жив у Канаді. Свій вірш присвятив матерям 1933 р.
Учениця
Це остання хлібина, остання. Очі горем налиті вщерть. Батько й діти не їли зрання. Це остання хлібина, остання... Після неї — голодна смерть. Плаче й крає, мов соломинку, Пильно дивиться дітвора:
— Тату, їжте ось цю шкуринку.
Майте жалю до нас краплинку —
Умирати вже вам пора...
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить...
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б'ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів. «
А над хатою — клекіт орлій, А на вигвні — труни горні Там; де саваном сніг білів...
Ще один вірш, написаний Антоніною Листопад, не може нікого залишити байдужим:
Ті маленькі рученьки, протягнуті до Бога... Маленький братик, умираючи, просив Бозю: «Дай хочь одненьку картопельку»...
(Гурська Антоніна)



БІЛА МОЛИТВА БРАТИКА Бозю!
Що там у Тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку... Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мійБозю, я ще — дитинка. Таж підрости б у квітневий розмай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я — пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір'їночку дай. Тато і мама — холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у Тебе в руці?..
Учитель. Голодуючі їли кукурудзяні качани і стебла,, лушпиння, буряки, мерзлу картоплю, листя і кору дерев, стручки і цвіт акації, кропиву, коріння болотних рослин, м'ясо кішок, собак, щурів, мишей.
У романі «Жовтий князь» діти місяці року назвали по-новому: гру¬день — трутень, січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — ху-день, а листопад — пухлень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумянь.
6-й учень {зачитує уривки з роману). «Мішок в одну руку взяла, в другу — малясник,— і подає його псові, приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дітям:
— Андрію, швидко візьми качалку і стань за дверима,— як убіжить собака, вдар по голові з усієї сили, а ти, доню, бери в хаті держак від сапаниці і ставай бити!
Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, і слухає підмани, нашорошивши вуха. Підходить трішки до дверей і зупиняється. В той час на вулиці, біля перехрестка, стояли два перехожі: виголоджені, заздро дивилися на заманювання і теж блищали очима; скоро пішли своєю дорогою.
Пес то наближався, то застигав на місці, і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив: переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла в хату — зачинилась там і тремтить, стоячи біля одвірка.
Оченята, ніби в божевільної, з переляку; її чути поруч гуркання, гавкіт, крик, тупіт.
В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.
Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно! Втративши дихання і сполотнівши, підвелась, напівпритомна.
Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її».
Учитель. Із вражаючими натуралістичними подробицями В. Барка змальовує картини — історії людоїдства, самогубства, голодних мук, пошуків їжі.
Читання уривків.
Почалася масова смертність, причинами якої були дистрофія і шлункові захворювання. Ховати мертвих не вистачало сил. Часто ховали близьких у погрібах, на городах.
По селу їздила возниця, збирала трупи і звозила на кладовище. Там були викопані дві ями, до яких звозили мертвих і складали. Яма не закривалась, поки не буде заповнена. Іноді на віз клали ще живих, бо думали, що скоро помре. Про це читаємо в романі. Про це пише Антоніна Листопад.
7-й учень
ВІЧНИЙ МОНОЛОГ На вулиці лежить хлопчик років десяти. «О, вже готовий!». А у від¬повідь дитячий голосок: «Ні я ще не готовий, я ще не вмер».
Вам стане Соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу
А житечко моє — таке густе,
А мамина рука — іще гаряча.
Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці умирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночолу.
Я чую запах квітів. Я не вмер.
А небо стрімно падає додолу.
Тримайте хтось!
Хоча б за коси верб...
Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди?
Окраєць ласки...
Чи із печі диму?
Таж скільки в тілі зайвої води!
...Не чую світ.
Усі проходять мимо...
Учитель. Голодна смерть не вбиває найголовнішого — людяності. Катранники багаті серцем. Мирон ділиться із старим Гільчаком мерзлою кониною, його син Андрійко частує хлібом сусіда, печеним ховрахом із незнайомою жінкою.
Аби вижити, можна багато через що переступити: взяти хліб у мертвої вже людини, вбити і з'їсти ховраха, навіть собаку. Але є речі, які переступити не можна. Мирон Катранник поставлений перед вибором: хліб в обмін на церковну чашу чи смерть, і вибирає смерть («Від неба буде кара мені і дітям моїм. І хто виживе в селі, проклене»).
Отже, В. Барка піднімає ще одну важливу проблему — рівня духовної сили нації.
Усе, що відбувається з жителями Кленотичів під час голодомору, розкриває сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів зумисне штовхає в голодну прірву. У романі є вражаюча алегорична сцена. Мирона Катранника й інших таких же голодуючих, викидають вночі з поїзда разом із шпалами. Усе це з високого насипу котиться донизу у страшну вогненну прірву, що асоціюється з пеклом.
Трагічні події ляжуть важким тягарем недовіри, розпачу, страху, застороги українському селянину на майбутнє, безповоротно зруйнують ментальне коріння, що зв'язувало його упродовж багатьох століть із землею.
Після страшних 30-х українське селянство дедалі настирливіше буде їхати в місто, поступово мілітиме, висихатиме духовне джерело національної мови, традицій, звичаїв, історичної пам'яті.
Із чорної долини 1933 року вістять голоси очевидців про страшну трагедію українського народу, охоплюють спазмами болю живих. Та в цих голосах нема крику, нема розпачливої жалоби — є тихе скорботне виповідання баченого й пережитого. Слова розлуки німіють — нема вже душевних сил для емоційного виплакування горя. Це горе за межами болю, поза логікою земного буття і народної моралі.
Послухаємо їх.
8-й учень. Дуленко Василина Мефодіївна, 1913 року народження, мешканка с Будки Смілянського району Черкаської області, пенсіонерка.
— У ту голодну весну тридцять третього року я працювала технічкою в школі. І чого я тільки не надивилась. Страшно пригадувати...
У нашій школі тоді було чотири перші, п'ять четвертих класів і один п'ятий. Коли учні в школу почали приходити пухлими, виснаженими, то якось домоглися, щоб в школі були сніданки. Зразу в школу привезли кілограмів 3 пшона і один літр олії. Почали варити для дітей ріденький куліш. Пшоно закривали в комірчині на два замки. Від одного замка ключ був у мене.
Коли я перший раз зварила в казані ріденький куліш і насипала по ополонику в миски, то діти їли з такою жадобою, що по блідих їхніх обличчях текли сльози. Жаль було дивитись на них. Рештки їжі, які не можна було взяти ложкою, вони вилизували. Більше половини дітей були пухлими. Кілька осіб не дожили до нового врожаю...
У Смілі на базарі було багато продуктів, але дорогих. Маленький кусо¬чок хліба — два рублі, півлітра молока — руб, банка сухого жому — руб, кусок малая — руб. І куди не кинь — все руб. І куди не кинь — все руб. А рублів у людей не було. Хотіли поїхати по хліб у Київ, та міліція завернула додому. Казали: «їжте своє». Квасолька, листя, лобода, дубові жолуді, потовчена в ступі кора, цвіт акації, гнила картопля — оце була наша їжа. Усього доводилось попробувати, але вижила, хоч горя такого зазнала, що й зараз здригаюсь, сльози виступають.
9-й учень. Спогади про голод 1932—1933 pp. мешканця с Квітки Корсунь-Шевченківського району.
ЦІНА ТРЬОХ КОЛОСКІВ
Пройшло, прошуміло те лихоліття 1933-го. Багато забулося, ви¬тіснилося з людської пам'яті, але у старшого покоління в душі щемлять зарубцьовані рани. У думці одне питання: чому була така несправедли¬вість, жорстокість серед людей? Чим викликана вона?
Не можу забути ось такого.
На вашому кутку — Новоселка, що у Квітках, жив на самому краю дід Каленик Собченко. Похилого віку ця людина була, проте ще трудився: сторожував біля скирди соломи. Голод прийшов і в його сім'ю. Коли стали забирати солому, додолу трохи натрусилося зерно. Не буде ж воно пропадати. Назмітав натрудженими долонями від пилюки та землі, простудив губами і зрадів, що буде що хоч трохи стовкти в ступі і з чого напекти млинців. Але не прийшлося йому їсти тих млинців, забрали діда в тюрьму на один рік. Кривда, старість довели старого до смерті. Не повернувся додому.
А наступний випадок мене ще більше схвилював. Розповіла мені про нього жителька нашого села (нині проживає в Києві) Семиволос Діна Іванівна.
У їх сім'ї було дівчаток двоє. Старша Діна, менша — Галина. Голод мучив усіх, хоч жито й пшениця уже майже налили свій колос. Але батько і мати застерігали дівчаток не дивитись навіть на колгоспне поле, бо то
тюрьма, смерть, скрізь всевидяще око охоронців, активістів. Галинка надумала всіх обхитрити. Не оглядаючись навкруги, побіжить хуткенько у пшеницю, вирве декілька колосків і шугне прямо у собачу будку, тут І безпечно. І охорона не побаче, і батьки не додумаються, що їх донечка така винахідлива.
М'яло дитя ті колоски у маленьких долонях і висипало зернята у рот. Так було приємно і смачно. Недовго вона харчувалася таким способом. Один активіст вислідив це дитя. Це Микитенко Петро Григорович. У на¬роді на нього казали «Петро Баша». Негайно забрали батька Галини, І виїзний суд судив і присудив чотири роки тюрьми.
10-й учень. Спогади про голод 1932—1933 pp. мешканця с Ковалиха Смілянського району Н. Буткевича.
Потягло гірким подихом далеких спогадів. У той страшний 1933-й, коли я закінчував семирічку в с Лозуватці, з настанням весни в селі почався масовий голод. Вимирали цілими сім'ями, і в першу чергу — чоловіки й діти. Спочатку мертвих і напівживих вивозили у спільну могилу спеціально виділеними грабарками, а потім вже не було кому й відвозити. Люди й худоба падали і вже не підводились. Жалюгідну їжу давали в школі після другого уроку та в артілі, на обробітку цукрових буряків. Тому я зранку відбував два уроки, одержував сніданок і зразу ж йшов на бурякову площу. В очах жовтогарячі плями від голоду, ниє спина й руки, а заробити обід і вечерю треба. У пам'яті стоп-кадр.
З травня 33-го. По дорозі.в школу заходжу до Гната Сича, з яким сидів за однією партою. Він лежить на подвір'ї, не в силі підвестися. «Сьогодні в школу не піду»,— ледве прошепотів. Подав йому кухлик води, пішов далі. А ввечері, йдучі з роботи, знову зайшов. Лежить мій товариш вже мертвий, і по обличчі комашня лазить.
Із 34-х учнів, що були на початку навчального року, свідоцтво про закінчення семирічки одержали 22. Навкруги — голод, смерть. Усі думали про одне — вижити. Діждатися жнив і хліба. Але тут вчителі об'явили, що в Черкасах відкриваються півторамісячні курси для підготовки вступників в педінститут. Для курсантів організоване триразове гаряче харчування й гуртожиток.
Вирушили тоді з с. Лозуватка на ці курси дванадцять хлопців, як апостолів: Гаврило Буткевич, Яків Близнюк, Яків Бендюженко, Іван Високолян, Микола Гегельський, Антон Глембовський, Петро Гунько, Микола Гадюченко*', Тихін Онопрієнко, Федір Олійник, Іван Чиженко і я. Вночі приїхали на станцію Бобринську, а вранці були вже в Черкасах. На обох вокзалах лежали мертві. їх підбирала міліція. Курси були роз¬міщені по вул. Комсомольській, 33 (пізніше там був Будинок піонерів), а гуртожиток — по вул. Карла Маркса, 2 (де тепер навчальний корпус педінституту). У кожній кімнаті 30—40 жильців. На підлозі матраци, які ми набили соломою. Подушок і ковдр не було. Під голови клали одяг, ним і вкривалися. А їжа була така. У величезні котли з кип'ячою водою вкидали кілька дрібно порізаних головок капусти та сіль. Оце і увесь «приварок». Іноді давати по сто грам хліба, випеченого з різних відвійків. Неподалік гуртожитку був базар. Та поживитись там було неможливо. Забачивши нас, продавці прикривали свій товар. Хлібина коштувала тоді 120—150 крб.— місячна зарплата вчителя.
Ідучи на базар чи з лекції, ми бачили трупи людей, багато які з них лежали голими. їх одяг вночі було безжально пограбовано. Була ще «фабрика-кухня», де за порівняно дешевими цінами давали гарячу баланду і по сто грам хліба. .Але щоб одержати це, .потрібно було ще з вечора ставати в чергу. Коли в мене опухли ноги й обличчя, викликав директор курсів. Наказав зразу ж їхати додому. У кишенях в мене не було жодної копійки. Три доби без їжі добирався до Шполи. І коли вже вийшов на лозуватську дорогу, мої сили повністю вичерпалися, і я з якоюсь байдужістю зрозумів: додому живий вже не дійду. Ліг на обочині і заснув.
Випадково їхав підводою наш сусід, Іван Кузьмович Музика, впізнавши мене, напівживого привіз до батьківської хати. З дванадцяти хлопців, закінчили курси двоє: Гаврило Бурткевич, якому допомагав грішми й посилками брат, що працював в Росії, і Микола Гегельський, брат якого служив міліціонером в Черкасах.
11-й учень. Спогади про голод 1932—1933 pp. мешканки смт. Маньківка Маньківського району Я. Р. Лисогори
Голодовка 1933 р. не була для нас несподіваною. Я і мої рідні відчували про наближення страшного лиха. Адже все, що коїлося навкруги, вело до нього. Однак боротися проти цього ніхто з простих людей не міг, бо суворі випробовування насаджувалися владою, а всякий виступ проти жорстоко карався.
І хоча урожай на ланах і садках Маньківщини на початку 30-х років видався непоганий, селянам він не дістався. Під чоботом колективізації все збіжжя ми змушені були зносити на колгоспний тік. Крім того, важким ярмом лягли різні податки. За все доводилося платити, навіть за кожне деревце, що росло на обійсті. А ще, наприклад, наша сім'я, згідно з доведеним зверху завданням щорічно здавала безкоштовно 100 кг м'яса. Так, в 1932 році ми вигодували спеціально для цього два підсвинка. Через кілька тижнів до нас завітали «комнезамівці» з документами про збільшення податку і забрали свиноматку, а пізніше і корову. Хлів залишився порожнім. Ми плакали, просили, відкуплювались, щоб корови не займали, бо в сім'ї малі діти, а як їм без молока? І нам її вдалося повернути. Замість неї ми здали кілька овець, яких купили у людей. Проте корова довго у нас не затрималась. Під час голодомору її хотіли вкрасти. Тож худобу тримали в сінях. Але і тоді не було спокою від злодіїв. Через голод доведені до відчаю якісь люди п'ять раз намагалися вночі її вкрасти. І нам довелося продати. За одержані гроші купили трохи хліба. Тоді буханець чорного хліба коштував 10 крб. Та це й проблема була, де його купити. І в 1932р. після виконання плану заготівлі м'яса державі потрібен був хліб. Що ж ми могли дати, коли відразу весь зібраний урожай відвезли на тік Маньківського колгоспу «Перемога». То «комнезамівці» взялися самі шукати у нас різне збіжжя. І таки найшли... У ямі ми сховали кастрюлю із зерном та ще трохи зерна під соломою на печі. Вигребли його, а також з ями картоплю забрали. Нам тільки п'ять відер дрібної залишилось. Заодно прихопили за собою з нашої хати рушники, скатерки, полотно... До цих пір не забуду сказане членом тієї комісії Кучержинкою: «Ми у вас все заберемо, тільки жаби залишимо». Розкуркулили. А наближалася зима. Запасів їжі не було. Таке саме робилося в кожному дворі. За скоєний злочин, тобто за те, що ми не хотіли добровільно віддати державі останній хліб, матір забрали у «штрафну». Там на неї і таких же «злочинців», як і вона, поначіплювали рогожки (плетень з осоки рядна) і тиждень водили по селу, висміювали. А на ніч закривали в мокрому підвалі. Вимученою і хворою прийшла звідти мати. Вона стала однією з перших жертв голодомору 1933 р. Після неї з нашої хати віднесли на цвинтар ще двоїх покійників. Не витримали голодування братові діти. Я також хворіла. Щоб якось вижити, із сестрою Ганною їздила в Кам'янець-Подільський, де за одяг і намисто виміняли 1 кг борошна та крупів і трохи квасолі.
12-й учень. Свідчення заступника голови Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932—1933 pp. в Україні Д. Каленика про голод 1933р. в Уманському районі.
Через тотальний грабунок уже восени 1931 року у селах почали голодувати, а взимку 1932 р. це переросло у страшний і повселюдний голод. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою, або ж опухлих, як колоди. Почався масовий мор. Тоді помер мій батько й брати — Василь, Петро й Карпо. Ще жахливішим був 1933 р. Голод охоплював усі сім'ї. Траплялися випадки, коли їли живих і померлих. Хто ще міг рухатись, як живі привиди, їздили по дворах і збирали страшний урожай мерців. Складали штабелями у могили й ледь присипали землею... На більше бракувало сил. Моторошно було бачити ці могили після всідання землі — з них стирчали руки, ноги. Траплялося, що разом з померлими до ями кидали й тих, у кому ще жевріло життя. Така доля спіткала Григора Козачка й Василя Приміського, яким пощастило вибратися з цього конвеєра смерті. У роки Великої Вітчизняної війни Приміський загинув смертю хоробрих, а Козачок помер минулого року. У сусідньому с Городниці й досі живе вісімдесятилітня Бабій, яка теж живцем була кинута у братську могилу. Як про страшний сон розповідає вона онукам і правнукам, як їй пощастило вибратися із обіймів смерті. На межі свідомості й небуття вона виповзла з ями й тут-таки впала вкрай безсила. На її щастя, поруч з ямою росли калачики, якими потроху підгодувалась і повернулась до життя. У цій же Городниці кращим в Уманському районі колгоспом «Новий світ» керує шановний всіма Іван Якименко. Його у два роки батьки зуміли вирвати з рук людожера, який полював на людей.
У селі було незвично тихо. Навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу. Колись гомінкі й курні вулиці позаростали бур'янами, які вигнались вище людського зросту.
Одного дня, продираючись крізь оці бур'янові хащі, голова сільради Вакульчик та голова колгоспу імені Карла Маркса Балан побачили, що з димаря хати Марії Каленик клубочиться димок і пахне смаженим. Коли зайшли до хати, побачили жахливу картину. На рогачах жінка смалила дитячу голівку.
Що ти робиш, Маріє? — запитали її.
У мене вже помер чоловік Левко, свекор, свекруха. Залишились ми з трирічною донькою, і нам теж приходить кінець.
Я задумала забити сусідського хлопчика (це мене), але останнім часом він перестав до мене заходити. Так оце буду зараз варити холодець із доньки, все одно померла б.
Нещасну відправили у міліцію. Як далі склалась її доля, невідомо. А мене й досі пробирає жах від думки, якої страшної смерті я уникнув, від збожеволілої сусідки-родички. У моїй пам'яті навіки закарбувались й інші жорстокі гримаси голоду, від яких холоне у жилах кров.
Якось навесні я прийшов додому з Колодистенської школи, де закінчував сьомий клас, щоб замінити білизну. І застав таку картину. Менший брат Степан сидить біля немічної мами, тримаючи кашкета з голопузими горобенятами. Мати їх хапає і жадібно живцем пхає в рот. Іншим разом з такою ж божевільною жадобою вона видовбувала голкою равликів, яких брат насмажив цілу сковорідку. Але ніщо не врятувало матір, і її життя на 42-му році згасло. Крім матері, братів-близнят і бабусі кістлява рука голодної смерті задушила мого батька й ще семеро членів сім'ї, а всього дванадцятеро з чотирнадцяти.
Через голод у 1931—1932 pp. навчальному році у навколишніх селах кількість учнів дуже зменшилась. Особливо це було #іомітно в шостих класах. Тому Колодистенська школа, де голод був відчутніший менше, стала базовою для повного сьомого класу. З Рижавки, Антонівки, Вільхової і Гардової по кілька учнів були переведені в сьомий клас цього села. При місцевому колгоспі імені Кірова для них відкрили гуртожиток-інтернат. Колгосп скільки міг, виділяв для нас борошна, з якого двічі на день ми готували галушки чи густо заправлену баланду. Однак на початку 1933р. ця допомога припинилась, і всі учні, які проживали в гуртожитку, кинули школу й розбрелись по домівках. Залишився тільки я з Тимошем. Як і мені/ цьому бідакові нікуди було подітись, адже в нього дома теж повмирали з голоду. Це був кмітливий і допитливий хлопчина, з великими очима й крючковатим, як у Гоголя, носом. Із лободи, бруньок липи ми вдвох пекли млинці, а коли розцвіла біла акація — ласували її цвітом. Під камінням гомінкої річки іноді вдавалося спіймати кілька раків. Але голод, як кажуть, не тітка. Тиміш висох, а я опух. Паморочилась голова, все сприймалось, як у тумані. Страшенно боліли ноги, ніби з них витягували жили. Якось у неділю вранці він прийшов збуджений і з захопленням розповів, що у вівтарі церкви примітив парчову скатертину, розшиту золотом.
— Давай поцупимо її й на базарі поміняємо на хліб,— звернувся до мене Тиміш.
Я відмовився, сказавши йому, що в нашій родині ніколи не водились злодії. Тоді він сам рушив за здобиччю. У верболозі вирізав ключку й через загартоване вікно дістав нею скатертину. Незабаром, сяючи, приносить буханець хліба, з якого відрізав і мені окраєць. І який жах! З тонкої хлібної шкірки, як зерно з лісового горіха вилупились запечена звичайнісінька глина. Він невтішно заридав, а я ще раз нагадав, що це розплата за злодійство. Правда, невдовзі, мабуть стараннями войовничих безбожників, дерев'яна церква згоріла дотла. Так що та скатертина, єдина із усього церковного майна, в когось збереглася.
Після цієї пригоди Тиміш зовсім зліг і перестав відвідувати школу. Став якийсь байдужий, навіть не радів, коли я пригощав його млинцем з лободи. Одного разу я прийшов зі школи і з жахом побачив, що він висить на мотузці, закріпленій на гаку, де колишні розкуркулені господарі будинку виколисували своїх дітей. Бідолаха не зміг витримати тортурів голоду й покінчив життя самогубством. У мене також була спроба саме так припинити свої нестерпні муки. Навіть зіп'явся на стрілець і приміряв на шиї зашморг. Залишилось лише відштовхнути стільця. Але жадоба життя й віра в те, що незабаром стане краще, перемогли. Після випадку з Тимошем світлої пам'яті вчитель Володимир Головченко забрав мене у свою сім'ю, де було троє дітей. Його дружина Ольга Дорофіївна стала для мене другою матір'ю. Таким чином завдяки цим прекрасним і добрим людям я вижив, за що їм вдячний до останку днів своїх...
Учитель. Незважаючи на достовірні документальні факти радянський уряд заперечував факт голодомору майже до кінця існування СРСР.
Замовчування продовжувалось і в період горбачовської перебудови. Лише під тиском національно-демократичних сил, передовсім товариства «Меморіал» та української діаспори піднялася завіса брехні та замовчування, і суспільство дізналося правду про голодомор.
Про це вірш Миколи Луківа «Пам'ять про 33-й».
Учениця
1 ще на могилах земля не осіла, Ще «воронів чорних» батьки пам'ятають, Ще мати жива, посивіла, аж біла, Ще душі полеглих відплати жадають,
Це наше минуле нелегко минає, Ще поіменно не названі вбивці, Ще Лазар Кривавий віка доживає, Ще пенсію носять йому у столиці.
Учитель. Журналістка Лідія Коваленко та письменник Володимир Маняк підготували книгу-меморіал «Голод 33», де зібрано оповіді очевидців із семи областей України, в тому числі з Черкаської.
Учениця. 12 вересня 1993р. о 15-й годині в Україні було оголошено Хвилину Скорботи за жертвами голодомору 1933 року. Ця Хвилина ввійшла в душі українського народу тихою молитвою, очистила їх від скверни.
Поблизу Лубян 12 серпня 1990 року українці вивершили Курган Скорботи. Стоїть Гора Зажури, а ній Хрест — символ розп'яття українського народу.
Учитель. Вшануймо пам'ять померлих від голодомору хвилиною мовчання. Послухайте «Реквієм» Моцарта.
А зараз причастімося хлібом, нехай його смак не дасть вам забути, що хліб — це життя.
Учням і всім присутнім роздаються шматки короваю.
А тепер всі встали, послухаємо «Молитву за убієнних голодом» Катерини Мотрич.
Учениця. Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами непоблагословенні! Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна смертоносна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.
Царство небеснеє Вам, Душі убієнні!
Господи! Страждання, муки і горе мого народу до Всівишньої скорботи зарахуй і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи!
Амінь.