Поет Лемківщини
Літературні читання, присвячені українському митцю Богдану-Ігорю Антоничу
А ти, як завжди, сам в пустелі світу лютий,
Й оцінять марно, скупо, точно і тверезо.
А ти, як завжди, будеш сам під сонця
гострим лезом,
Й складуть надгробний напис:
жив і вмер забутий.
. Богдан Ігор Антонич.
Ведучий. Богдан-Ігор Антонич — осібне явище в українській поезії. Йому не минуло й тридцяти років, а він уже утвердився як поет. Закоханий у природу натхненний лірик, якого Іван Огі єнко назвав «сонячним». Митець з неповторним баченням і від творенням світу. Художник європейського рангу.
Бібліограф. Народився поет 5 жовтня 1909 року в с Новиці Горлицького повіту на Львівщині, в родині священика Василя
Антонича.
Уже дитиною виявляв великі здібності. Про це багато мо¬гла б сказати його няня, — сільська дівчина, що залюбки читала «верщі», а багато поезій Шевченка знала напам'ять. Читала вго¬лос дитині й веліла слухати. Спокійний, вдумливий Ігор слухав, а як подобалося щось із прочитаного, просив повторювати, доки не запам'ятовував. А часом навіть сам говорив «вершами», як їх називала няня. Тоді вона кликала маму, але засоромлений Бог-данко мовчав. Про батьківщину часто згадував у своїх віршах.
1-ий учень.
Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
розмови стишені веде.
2-ий учень.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса та ялицю.-
Скорбота мохом оповила
задуману країну цю.
3-ій учень.
Як символ злиднів, виростає
голодне зілля — лобода.
Відвічне небо і безкрає,
відвічна лемківська душа.
1-ий читець.
Село
Застрягло сонце між два клени,
димить обвіяна рілля,
і піль коловорот зелений
довкола сонця закружляв.
Ріка, мов пояс; лісу смуга;
мов повінь, трави піднялись.
І знову йде молебень плуга,
де війни віяли колись.
Ведучий. Може, тому малого хлопчика незмірно цікавило усе, що діялось за вікном. А там... шумлять дерева, співають пташки, буяє зелень. Найбільші дива у місячні ночі. Тоді тихень ко підкрадався до вікна і вдивлявся в сріблястий світ. Цілими годинами міг так обсервувати світ... через вікно. Ось як згодом згадує про це поет у вірші «Чарки».
4-ий учень.
Зелений ясень, серп і коні,
прилинув хлопець до вікна.
В чарки сріблясті і червоні
поналивалася весна.
5-ий учень.
І хочеться хлопчині конче
від весняних воріт ключа.
З трави неждано скочить сонце,
немов сполохане лоша.
2-ий читець.
Весна
Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!
хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
хто сипле листя — кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
Росте Антонич, і росте трава.
Бібліограф. З початком світової війни в 1914 році малий Бог данко опинився з батьками у Відні. Можна було б поминути це мовчанкою, якби не одна цікава подія того періоду його життя.
Ведучий. У міському парку, куди прийшов разом із мамою, бавився з якимсь новим німецьким словом, що його щойно на вчився. Та ось довго щось сина не приходить. Мати хоче вертати ся до хати. Жде — а дитини немає. Стурбована, наближається до гурту. Та діти не знають, куди Богданко пішов. Перелякана мати шукає по парку, розпитує, а потім звертається у поліцію.
А тим часом Богданко відбіг від дітей. Не міг знайти маму і думав, що її... загубив. Сам із парку доволі далеко містом вертався додому. На здивований запит батька, чому сам повернувся, з плачем відповів: «Тату, я маму загубив!».
Заходить батько Богданаїгоря Антонина (в ролі батька — переодягнений старшокласник).
Батько. Це пережиття дитячих літ, мабуть, назавжди глибо ко залишилося в душі. Оповідав мені не раз про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кінофоторекламами, які дуже швидко запам'ятовував. А щоб не потрапити під колеса авт, весь час ішов хідником попід самими мурами.
Бібліограф. Першу освіту здобув приватно. Вчителька дуже полюбила свого найкращого учня і позичала йому книжки, яки ми зачитувався, які обдумував. І творив нові образи, ситуації на основі прочитаного та власної думки. Цікаво вмів оповідати, але ніколи сам не починав.
Ведучий. Не любив вириватися вперед, дбав, щоб не затьма рити собою інших, дати змогу ще комусь відзначитися — це була чи не основна риса його вдачі.
Батько. Вона залишилися в нього на ціле життя. Коли в гім назії професор на лекції питав: «Хто скаже?» — Антонин не підносив руки. Сидів мовчки і слухав. Проте коли відповідь не задовольняла професора і він ще раз ставив питання: «Хто ска же?» — тільки тоді вставав малий Богданко і говорив. Так само було й в університеті, про це розповідали мені його товариші Па човський, Рудницький, Одарка Полотнюк (Ірина Вільде)... Коли вже всі ті, що знали, відповіли на поставлене питання, а відпо відь все ще не була задовільна, тоді, звичайно, вже сам професор звертався до нього із словами: «А, може, пан Антонин скаже?» Антонин говорив і звичайно знав.
Ведучий. Учився в польській гімназії в Сяноці. Відразу звер нув на себе увагу вчителів своїми небуденними здібностями. Про фесори ставили його за взірець.
Батько. Професор, а згодом викладач Академії мистецтв у Кракові Лев Гец говорив про Богданчика: «Не пам'ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На пере рві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити».
Батько виходить.
Ведучий. До речі, слід згадати, що малярство дуже прива блювало Антонина, а картини були найкращими на малярських виставках в гімназії. Захоплюється Богданко і музикою. Сам компонує і дуже гарно грає на скрипці, і навіть виділяється своїм соло на Шевченківському концерті. Перші його компози ції мали успіх. Між ними був марш, що його грала Сяноцька гімназія.
3-ій читець.
Вишні
Антонин був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небо сонцем приливало білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Бібліограф. Восени 1928 року Антонин переїхав до Львова вчитися в університеті, де спочатку послуговувся лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність, стилістику, що для лемка було зовсім непросто.
Ведучий. Богдан бере активну участь у студентському житті. У цей час остаточно кристалізується і зростає його талант. Перші свої вірші читає в гуртку україністів. Тут дає низку рефератів на літературні та мистецькі теми.
Бібліограф. У 1931 році з'являється його перша збірка під назвою «Привітання життя», яку прийняла досить прихильно критика всіх напрямків, добачуючи в ній завдатки майбутнього справжнього поета.
4-ий читець.
Автопортрет
«Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені».
«Я — закоханий в житті поганин».
З першої книжки «Привітання життя».
Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності і красо незглибна,
тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

Ведучий. Уже в наступному році має готову до друку другу збірку «Велика гармонія» на релігійну тематику. У справі ви дання переговорює з журналом «Дзвони». Проте збірка з різних причин не була видана.
5-ий читець.
Втомившись жаром, день...
Втомившись жаром, день
обличчя сонця вклав
в дві хмари, як в долоні.
І сонце нам услід
З хмар дивиться на світ,
Немов Христос в іконі.
Бібліограф. Антонич виправдовує надії і сподівання, бо вже у 1934 році видає збірку «Три перстені», за яку отримує літера турну нагороду Товариства письменників і журналістів.
6-ий читець.
Три перстені
Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь,
п'янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м'ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
і ранок, спертий на вориння.
Ведучий. Творить багато, немовби поспішаючи, намагаєть ся використати кожний день — аж дивуються друзі. Займаєть ся журналістською й літературною працею; редагує молодіжний журнал «Дажбог». У 1933 році входить до редакційної колегії мистецького альманаху «Карби». Крім того, пише дитячі вірши ки до «Юних друзів» і «Нашого приятеля».
Бібліограф. У 1935 році переговорює з відомим композито ром Антоном Рудницьким про задуману оперу «Довбуш», до якої Рудницький замовляє лібрето. Виготовляє сюжет (аж три версії) й починає писати.
Наприкінці 1936 року видає третю, найбільшу свою збірку «Книга Лева». Одночасно закінчує лібрето.
Ведучий. Одна за одною виходять його збірки «Зелена Єван¬гелія» й «Ротації», що побачили світ вже після смерті поета. Учні читають вірші зі збірок на вибір.
Бібліограф. Сім років творчої праці, п'ять поетичних збірок висунули Антонича на місце, якому міг би позаздрити не один з маститих поетів.
7-ий читець.
Автобіографія
В горах, де ближче до сонця, перший приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних урагани.

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
я — закоханий в житті поганин.
Ведучий. Завжди спокійний, врівноважений, з добродушно-вибачливою посмішкою або із своїм напівхимерним скривленням уст, коли з чимось не погоджувався чи не бажав про щось говори ти, звичайний, простий, та який же великий душею! Звеличник тисячобарвності, змінливості, радості цього світу.
Закоханий у куряви й завії
поет весни і веретен, —
так про себе говорив Богдан-Ігор Антонич. Закоханий у кра су, в поезію, в життя, у що завгодно, тільки не в себе. Він тесля весни, тесля життя, тесля пісень.