«Стійте всіма силами за Україну...»
Усний літературний журнал, присвячений письменнику, політичному та громадському діячеві Володимиру Винниченку
В центрі зали портрет В. Винниченка, прибраний вишиваним рушником, виставка книг.
Кого у нас читають? — Винниченка.
Про кого скрізь йдуть розмови,
як тільки інтереси сходяться на
літературі? — Про Винниченка. —
Кого купують? — Знов Винниченка.
М. Коцюбинський.

Перша сторінка. Ранні роки
Ведучий. Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 року в місті Єлисаветграді у селянській родині. Батько — Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.
Ведуча. Улюблені місця дитячих розваг та ігор малого Ви нниченка — річка Тнгул, вали старої фортеці, великий Міський сад... Грали в ґудзики, цурки, запускали голубів, купалися в Ін гулі, шукали пташині гнізда й скарби, каталися на ковзанах.
Ведучий. Деякі з тих розваг були досить ризиковані. Пере пливаючи якось разом із дорослими широкий ставок, Володимир ледь не втопився, але був урятований старшими. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна — кінь злякався чогось, скинув малого верхівця. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили хлопчика копитами. Ще якось була подорож на ков занах по льоду річки аж до Новомиргорода, — це кілометрів сорок, не менше.
Ведуча. Дещо із скарбниці спогадів про власне дитинство згодом відіб'ється і на сторінках прозових творів Володимира Винниченка. Оповіді його матері, зафіксовані Розалією Яків ною Винниченко, дають підстави припустити, що в пору сво го отроцтва Володимир був схожий на... Федька-халамидника з однойменного оповідання, написаного Винниченком десь у 30-літньому віці.
1-ий читець.
Уривок з оповідання «Федько-халамидник»
Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишно му» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як дігги — граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатку з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця, і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким, — для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском — виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хатки можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є.
А між хатками йде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться подивиться — і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.
А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Витись з ним і не пробуй, — перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде й пита:
Ну? Наживсь на світі? Говори!'
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є.
Або пускають хлопці змія.
Плац великий, — ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.
— Пускай! — кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу ж козиряє й б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.
Ведучий. Чимось він виділявся з-посеред своїх ровесників. Мав, звичайно, чіпку пам'ять. Рано навчився читати, — стало ся це непомітно для його рідних. Можливо, першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, питаючись у дорослих, що то за буква. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордий, збитошний, незалежний у вчинках і рі шеннях правдолюбець.
2-ий читець.
Уривок з оповідання «Кумедія з Костем»
Хлопці знов засміялись. Річ в тім, що Кость ніколи не пла кав. Не плакав, та й годі, такий кумедний! Як його вже не били і хто вже не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що і таки ні. Зщулить ся тільки втягне гостру голову свою в плечі та все своє «хр-р!». Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться і біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це «кам'яним виродком».
Та мало того: здавалось іноді, що він немов сам налазить, щоб його били, наче на злість комусь хоче, щоб йому болячіше було. Замість того щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, він навмисне вишкірить зуби, захирчить і наче дожидається. Розуміється, за це зараз же дістав ляпаса. Але це ніби йому ще й добре: ще більше ви тягне, як гуска шию, зморщить носа, примружить очі і знов своєї:
Хр-р!
Як кого, так аж в острах кидало від його.
Тю! Хай ти сказишся, дурнувате якесь! — аж лаялись і зди вовано поглядали на його.
А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидким, зеленкуватими оченятками.
Ведуча. Навчатися Володимира віддали до народної школи. Шкільні премудрощі виявились для нього нескладними. Мабуть, через те директор школи переконав батьків, що їхньому сино ві треба вчитися далі. Так невдовзі Володимир переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії.
Друга сторінка. Навчання в гімназії
Ведучий. Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження виклика ли ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.
Ведуча. Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та на ціональної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його виключили з гімназії.
Ведучий. Але Володимир не кинув своїх студій. Він продо вжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі атестат зрілості, під натиском ди ректора гімназії Володимир одержує диплом.
Третя сторінка. Студентські роки
Ведуча. Молодість Володимира Винниченка збіглася з почат ком нового, XX століття. Обставини історії, умови, в яких існу вала українська нація, а також особливості вдачі, громадянського темпераменту кинули його у пекельний вир політичної діяльності.
Ведучий. У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студент ську революційну організацію, яка звалась «Студентською гро мадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією. За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтав ської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.
3-ій читець.
Уривок з оповідання «Роботи!»
Тої ж таки ночі Людмила вже чекала жандармів. Але їх не було ні в ту ніч, ні в другу, ні в третю.
«Невже так минеться?» — не вірилось їй, але все-таки ніку ди, крім своєї контори, не ходила, нічого не писала й не читала і кожного вечора пильно обдивлялась по всіх куточках. Чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло днів з п'ять. Все було спокійно, жандари не являлись. Але не являвся й Максим. При ходили до неї товариші, товаришки, приходили ті, що вона ба чила їх на демонстрації, приходили й ті, що й не бачила, всіх розпитувала, але ніхто не міг їй нічого сказати.
«Розуміється, заарештували», — порішила вона й почула, як їй стало якось нудно і глуха злість здавила груди.
Навіть злість була й на Максима. І на себе. І на всіх.
Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить почула знайомий, тихий, несмілий стук у стіні.
Ведуча. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправ ці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допо могою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він еміґрував. За кордоном активно співпрацює з С Петлюрою в журналі «Українське життя», разом з М. Грушев ськцм видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Четверта сторінка. Літературна творчість
Ведучий. Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він —- автор першого українського фантас тичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922-1924 pp.). Перше, що впадає в очі: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповіда ння «Краса і сила».
Ведуча. У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купу ють? Знов Винниченка».
Ведучий. «Серед млявої тонко-аристократичної та малоси лої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка «Краса і сила» (1906), — раптом вирину ло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І від кіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати Винниченка». Після 1920 року Володимир Винничен ко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».
Ведуча. Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас в епоху наростання революції (селянські рухи 1902 року) і рево люційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповіда ти нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже по вністю позбавлені народницького підходу і забарвлення; без ідеа лізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни і їх вороги.
Автор гаряче, майже публіцистично виявляє своє ставлення до цієї боротьби, наповнюючи оповідання революційністю, худож ньо втілюючи класову солідарність.
1-ий читець.
Уривок з оповідання «Салдатики».
— Ідуть!:— раптом зразу виривається шепотом у багатьох і наче хвиля розкочується по валці й ніби пронизує холодним щемлінням десь далеко у серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю. Бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою; груди важко, глибоко зітхають, мов на всіх навалилась якась непосильна вага.
А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючись по дорозі, то розтягуючися у довгу, рівну низку.
З оружжями! — тихо промовив хтось.
Всі заворушилися; десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили, і всі знов наче покам'яніли, очей не зводя чи з гадюки, над якою справді можна вже було розгледіти рівну гостру щетину з рушниць.
А-о-о! — зачулось ще здалеку якась команда офіцера, що їхав поруч з гадюкою на коні, то випереджаючи її, то знов зу пиняючися і озираючи всіх.
Селяни знов заворушилися, зачувши різкий той крик, і ще більше зблідли. Позаду хтось молився, хтось знов тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всі не спускали очей з сірої гадюки, що вже переверталася помалу у рівний живий сірий тин людей. Цей тин ішов рівно, прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах, і, здавалося, нічого не бачив і не чув перед собою, крім свого офіцера.
Ось ближче і ближче... Ось можна вже розглядіти, скільки їх, можна вже бачити, що то не вороний, а буланий кінь під офіцером, навіть видно, як повертає цей офіцер голову до тину і щось говорить до його. Ще ближче... Зовсім близько. Видно червоні, заляпані грязюкою лиця, видно жовте, безусе, прищува те обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі, чути дружне шльопання ніг по грязюці.
Полрота-а, стой! — вмить хрипло виривається з горла офіцерика.
Тин як прикипає; тільки щетина, майнувши ще раз над головами, ховається між сірими шинелями.
Ведучий. Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеа ли» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націо налізм («Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський»), піз ніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства», розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя («Бороть ба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Хведько-халамидник»).
Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Таліс ман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).
2-ий читець.
Уривок з оповідання «Зіна»
На другий день після обіду вона прийшла до мене дуже ве села та бадьора. Ще з порога закричала:
— Уявіть собі, мамалиґо (вона так звала мене в найкращі хвилини своїх настроїв), була тільки що у Антипа, і він мені за явив голодовку. Мені! Ну? Як вам це подобається! Коли я його не випустила через три дні на волю, він починає голодувати. Ха хаха! Сказав, що буде голодувати до смерті. Значить, йому два три дні зосталось жити.
І разом з нею сміялось її положене золотистими хвилями волосся. І хотілось підняти голову догори і шукати в небі пла вуючих шулік. Про голодовку ж смішно було навіть думати. При чому тут голодовка, смерть, туга, коли є цей сміх, а за сміхом те лукаве, непохитне і таємне?!
Я теж посміхнувся.
Комік! — стиснула вона плечима.
Потім стала рахувати, скільки.часу забере дорога туди, там і на зад. Виходило не більше трьох днів. Далі виходив на волю Антип.
І очі її якось так прижмурились, потемніли, замерли від на пливу чогось великого, що хотілось здорово вилаять того бестію Антипа. А на душі стало і ніжно, і смішно, і думалось про те, що люди мають різне щастя.
Ведуча. Крім оригінальних оповідань Винниченка виходять у світ драми: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна пантера і Білий ведмідь». Незважаючи на те, що в деяких із них рево люційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нерево люційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Посвій», «Божки», «Хочу»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакці єю української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції і національного руху.
Ведучий. Письменник-політик не бачив виходу для бідняць ких, напівпролетарських категорій села. І Винниченко, не зверта ючись до пролетаріату, починає боротьбу із негативними якостя ми інтелігентської категорії «роду людського», хоче перевиховати її і без болю вилікувати. Тому Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «соціалістичну» реформу. Цим поясню ється і перехід до жанру драми, а згодом і роману.
Інсценізація уривка із драми «Чорна Пантера і Білий Медвідь»
Дійові особи: Рита, Корній.
Рита. Чого ти такий, Нію? Чого? Ти ще не простив мені, ні?
Корній. Нічого, Рито, нічого... Що ж там прощати? Нічого нема... Нічого...
Рита. Ні, ти якийсь став інший... Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти думаєш, скажи? Скажи все. Я все зроблю, ну, скажи ж...
Корній. Та нічого ж, Ритонько... Нічого... Все це якось не так... Не так все це в нас... От і все...
Рита. Що ж не так? Що?
Корній. Ну, все оце... Якось ненормально...
Рита. Що ж тут ненормального? Що я люблю дитину? Хіба ж ти її не любиш?
Корній. Люблю... Я, Рито, люблю... тільки ми між собою. Та я не знаю... Не так все це. Не повинно так бути...
Рита. Що ж між нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.
Корній. 0, ні, люблю... А-а, люблю так, що... І сам не ду мав, що так люблю. І Лесика, і тебе. І от... От це й незрозуміло й ненормально.
Рита. Та що ж ненормально? Може, думаєш, я не люблю тебе? Думаєш, зрадила тобі? Це думаєш?
Корній. Ні... Я вірю тобі... (Хоче встати).
Рита (не пускаючи). Та сиди ж, Нію... Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?
Корній. Так, мистецтво.
Рита. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами, Нію? Хіба ти можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій! Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона невинна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь...
Корній. А, якби я міг викинути!
Рита. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай... І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це єсть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому! (Показує на Лесика.) Це єсть людське... Нію, Нію, ну що з тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, до брий... Нію, як я можеш ти нас так мучити, як можеш, за віщо? Ну вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зро били? Що любимо тебе, що... Ой Нію, Медведю мій прекрасний.
Я ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більше мене. Скільки я перемучилась за ці... О, боже! І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб'ю тебе, Лесика і себе! Я не
можу жити без вас Я не знаю, кого я більше люблю, тебе чи
Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу. Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі — я не можу... От і знай це... Ну, обніми мене, обніми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось все серце до тебе і до дитини нашої...
Корній (зворушений, обіймаючи, сильно пригортає до себе). Рито моя. Рито моя...
Рита. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі троє — одно... пам'ятаєш у Кіплінга: «ми всі троє — одно»? І от нас троє, і ми всі одно... (Десь чується тиха приглушена гра на скрипці.) Хто то грає? Ах, то італьянець-композитор...
Корній. Як гарно грає...
Рита. Він грає нам... Правда?.. Як у нас будуть гроші, ми купимо піаніно, і я буду собі грати... Ти будеш малювати, а я гра тиму тобі. Пам'ятаєш, ти казав, що тобі найкраще пишеться під музику. І Лесик буде тут, тобі щіточки й фарби подавати... А я всю душу виграватиму тобі, і ми разом будемо творити, всі троє, бо ми «всі троє — одно». Правда? Правда?
Корній. Правда... Лесик спати хоче, дивись, оченята які стомлені...
Рита. Зараз, зараз... Втомлені, втомлені оченятка, втомлені бідні мої, пелюсточки мої бліді, ніжні. Зараз спатоньки... О, ди тино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бідна моя! (Схиляється і з скорбною любов'ю дивиться на сина).
Ведучий. Володимир Кирилович нещадно розкриває гнійни ки і критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але і поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко у біль шості випадків займає позицію індивідуального удосконалення. Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, які сповідують свободу особистості у відношенні до колективу, «чесність із собою» тощо.
Ведуча. Винниченко розвиває і свій стиль, почавши із удосконаленого новими формальними елементами і мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке у бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний ре алізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю ін триги, яка побудована на контрастах.
Ведучий. В еміграції Володимир Винниченко активно береть ся до літературної роботи з 1925 року. Його п'єси «Брехня», «Чор на Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших євро пейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чес ність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля» ... На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера».
Ведуча. Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює по становку п'єси «Над». Проблеми сценічного втілення п'єс обго ворювали з драматургом Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко, Микола Садовський і Гнат Юра. Лесь Кур бас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну пантеру і Біло го Медведя» за участю режисера-постановника Гната Юри.
Ведучий. Основоположник винниченкознавства Григорій Костюк писав: «Володимир Винниченко в історії нашої літера тури, як і в історії нашого національно-державного відроджен ня, — постать виняткова. Трудно, а може, й неможливо поста вити рядом з ним як відповідника когось з його навіть найбіль ших сучасників. Справді-бо: поет, романіст, драматург, філософ, публіцист, митець-маляр і з юних років — політичний та гро мадський діяч Володимир Винниченко перший і єдиний серед українських письменників XX сторіччя, що його т,вори ще до революції 1917 було перекладено багатьма мовами».
Ведуча. Володимир Кирилович Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині ми повинні берегти його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну...».