Урок-творчий звіт
Тема. Свіча, запалена від серця
(Т. Шевченко - поет і художник)
Мета: узагальнення вивченого про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка, поетичну і малярську спадщину великого митця; усвідомлення учня ми багатовимірності Шевченкового генія та його духовної величі; удос коналення вмінь і навичок виразного читання художніх текстів; вихо вання глибокої поваги і любові до мистецької спадщини Т. Шевченка:
Обладнання: автопортрет Т. Шевченка зі свічкою (1845 р.), фотоплакат із зображенням краси української природи, "Кобзар", виставка творів про Т. Шевченка та збірки репродукцій картин митця.
Епіграф: У рухах пензля і пера
нескорена душа палахкотіла.
(В. Яцюк)
План
1. "...Сирота на світі, в чужому краю..."
2. "Світе тихий, краю милий, моя Україно!.."
3. Нехай душі козацькії в Украйні витають..."
4. "Серце мліло, не хотіло Співать на чужині."
5. "Минули літа молодії..."
6. Свіча як символ пам'яті про великого Кобзаря.
І. Вступне слово.
Ось і перегорнуто останні сторінки дорогого всім нам "Кобзаря". При йшов час вшанувати доземним уклоном людину, що серед безпросвітної су спільної темряви, цькування і розпинання живої вільної думки і слова сміли во запалила одиноку, але яскраву і невгасну свічу любові до "братів незря-щих, гречкосіїв та безталанної матері України".
Маємо простежити, як в особі Т. Шевченка співіснували два творчі світи: поетичний і малярський, довести, що і Шевченко-поет, і Шевченко-художник - обстоювач правди, виразник найглибших людських почуттів, народних мук і прагнень, будитель сонних душ, "володар в царстві духа".
Допоможуть нам у цьому юні науковці, що поділяться своїми міркуван нями, висновками власних досліджень, а юні актори спробують увести нас в атмосферу XIX ст. і дати оцінку подіям від імені навіть самого Т. Шевченка.
(Запис теми й епіграфа в зошити)
У роботі беруть участь:
група літературознавців, група мистецтвознавців, група акторів, серед яких виконавці ролей: Т. Шевченка, Катерини, героїні однойменної поеми, Варва ри Рєпніної, Ганни Закревської, солдата Скобелева, офіцера Обрядіна, рядових солдатів.
Літературознавець (Л).:
Ти свічку засвітив... Світи!
Кинь світла свого в сутінки,
у темінь кинь.
Хай звідусюд злітаються сюди
Безсонні думи, як світань провісники.
Нехай вогнисто спалахнуть отут
неспокоєм, словами правди зримими,
та не погаснуть і не відійдуть
в безсонну ніч з обпаленими крилами. Мистецтвознавець (М).:
Поезія і живопис... Два великі світи... Дві одвічні грані божественного перевтілення людської душі. В них сонце і темінь, любов і ненависть, небесне і земне. За ними - творці і генії, що запалювали дух. Вони завжди уявлялися людству із запаленими свічками. Тих духотворців давно нема, а їхні свічки горять і досі невмирущим спадком із найсвітліших почуттів. Серед них є і Шевченкова. Для нас вона найпомітніша, бо живе у ній особливої любові жар, непідвладний часові.
П.: В історії світової культури Т. Шевченко посідає особливе місце. При рода щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талан том художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі.
Шевченко. Дивне, однак, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис - моя майбутня професія, мій хліб насущний. І замість того, щоб вивчати її глибини, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був без смертний Брюллов, я складав вірші, за які не мав ані гроша, які, врешті, позба вили мене волі і які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки потихеньку кропаю.
(Щоденник, 1 липня 1857 року) Самому тепер не віриться. Я з брудного горища, я, нікчемний хлопчак, на крилах перелетів у чарівні зали академії художеств... І що ж я робив? Важко подумати, я займався тоді складанням малоросійських віршів... Перед його (К. Брюллова) дивними творіннями я замислювався і виношував у серці сво го сліпця Кобзаря і своїх кривавих Гайдамаків.
(Щоденнник, 1 липня 1857 року) М. Це визнання самого Шевченка для нас надзвичайно важливе: воно розкриває глибинний зв'язок і єдність двох видів мистецтва у його творчій свідомості. За підрахунками дослідників, до нас дійшло близько 240 поетич них творів Кобзаря, а живописних - олійних картин, акварелей сепій, офортів, малюнків майже 1200. Сама ця кількість свідчить про його високу зако ханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академіч них виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка.
Л.: Але знову і знову, наче всевладна стихія, душу завойовувала поезія. її тематична палітра являє нам людську кривду, героїчне минуле, красу приро ди України. З особливою душевністю писав Шевченко про гірку долю жінки. "Такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу", - відзначав М. Рильський. Жодна жінка, виписана Кобзарем, не знаходить щастя. Саме такою, страдницею і водночас нескоре ною, бачив поет її і в житті. "Наймичка", "Відьма ", "Сова", "Слепая", "Мар'я на-черниця". А серед них безмовною русалкою підноситься із дна ріки Кате рина: може, Іванка свого шукає, а може, прагне помсти кривдникові. Катерина. Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люди
Мене заховають,
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій! ... лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..
М.: У живопис Шевченкова Катерина прийшла через чотири роки після написання поеми. До появи цієї картини (демонстрування) в українському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу - дівчина-кріпачка, принижена і ображена в найкращих своїх почуттях.
Шевченко. Я намалював Катерину в той час, як вона прощалась з моска лем і верталась в село; у царині під куренем дідусь сидить, ложечки струже, а вона, сердешна, тільки не плаче... а москаль дере собі, тільки курява ляга... По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина (Т. Шевченко, лист до Г. Тарнавського, 25. 01. 1843)
М.: Такого епізоду, який ліг в основу живописного полотна, у поемі немає, як немає і образу діда. Тому вважати картину ілюстрацією до однойменного поетичного твору Шевченка не можна, хоча є між ними і спільне. У поемі краса дівчини протиставлена тяжкій долі, як і на картині. Прекрасне облич чя засмучене, чарівна голівка опущена, очі почервонілі від сліз, що їх вона ледве стримує.
Шевченко. А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люди?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
Катерина. Терпіла, Тарасе, та сил більше не стало. Пішла зі світу у страшній розпуці, бо нічим не поправити долю мою гірку. Та спокою не знай шла ні по сім, ні по тім боці горя. Де ж то, по яких світах блукав мій Івась? Вже й тебе немає, Кобзарю, та свіча твоя горить. Тож і мій Івась живий, гадаю, і мандрує з перебендею у твоїх віршах.
М.: Митці усіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Краса української землі завжди полонила творчу душу Шевченка, кликала до пера і пензля. Тривалий час він жив поза межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину. У 1843 р. з'явилася мож ливість поїхати в Україну, відвідати рідне село.
Шевченко. Переді мною красувалась моя прекрасна, моя дивна Україна в усій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої неповторності.
(Щоденник, 1.07. 1857 року)
Ой діброво - темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом, -
Аж сам собі дивується
На свою діброву... ,
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою, -
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою!
Літературознавець (Л).:
Над Дніпровою сагою Стоїть явір меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною... Мов дівчаточка із гаю Виходжаючи співають; Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені...
Такою поставала Україна Шевченкова не тільки в поезії.
Шевченко. Я хочу рисовать нашу Україну... Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію... В год буде виходити 10 картин (Лист Т. Шевченка до О. Бодянського, травень 1844 р.)
Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер почав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене, мізерного (Т. Шевчен ко, лист до М. Цертелєва).
М.: За тематикою пейзажні малюнки Т. Шевченка 1843-1847 pp. можна поділити на дві групи: ті, що на них зображено сільські краєвиди, і ті, що на них відтворені історичні та архітектурні пам'ятки. Перша група цих творів розповідає про убоге життя покріпаченого селянства (демонстрування ілюст рацій фотоальбому "Селянська родина", "На пасіці", "Удовина хата"). Часто зустрічається зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих рік, ставків, урочищ. Здавалося, тут душа митця знаходила спо чинок. Але ще більшим болем серед цієї чарівної природи відлунювали в душі народні страждання (демонстрування фотоматеріалів "У Києві", "Буди нок І. Котляревського в Полтаві", "У В'юнищах", "Андруші", "Вознесенський собор у Переяславі", "Аскольдова могила", "Церква всіх святих у Києві" та ін.). Ці твори сповнені справжньої поезії, в них лагідна, мрійлива українська природа знайшла свого натхненного покровителя. Майстерні вони і з боку малярської техніки.
М.: Однією з перлин української національної графіки є "Живописна Україна". Це альбом офортів. Офорт - гравюра на міді або цинку з малюн ком, протравленим кислотами, а також друкарський відбиток з такої гравю-, ри. Шевченко збирався видавати по 12 творів щороку, а виручені кошти по винні були допомогти родині звільнитися з неволі. На жаль, цей задум здійснити не вдалося. Вийшов лише один альбом, куди ввійшло шість відбитків замість 12 запланованих (демонстрування: "Видубецький монастир","Старости", "Судна рада", "Дари в Чигирині").
Найвідоміший офорт "Дари в Чигирині" присвячений історичній темі. У передпокої гетьманської світлиці - три посли з сусідніх держав - Туреччини, Польщі і Росії - з дорогими подарунками для Б. Хмельницького. На варті біля входу до світлиці, де відбувається рада, стоять козаки. Під картиною рукою художника вигравірувано пояснювальний текст українською та французькою мовами: "Із Цареграда, із Варшави і Москви прибували посли з великими дарами єднать Богдана і народ український, уже вольний і силь ний. Султан, окроме великого скарбу, прислав Богданові - червоний оксами товий жупан на горностаєвім хутрі, шталт княжой - порфири, булаву і шаб лю, одначе рада (оприче славного лицаря Богуна) присудила єднать царя Московського"
Шевченко. "Чигирине,Чигирине..." (уривки).
М. У живописі Т. Шевченка Україна постає не тільки через природу, ми нувшину, селянський побут, а й через конкретні постаті. Особливої слави ху дожника-портретиста удостоївся митець, проживаючи в Яготині у затишній атмосфері дому князя Рєпніна, відомого своїми націоналістичними і анти кріпосницькими настроями, що призвело до відвертої ворожнечі князя з ца рем Миколою І. У портретах земляків того часу вражає не тільки зовнішня схожість, а й вміло переданий автором порух душі, вібрація настрою людини в момент її увіковічнення. Передками деякі з них: Тетяна Горленко, по міщик Платон Лукашевич, поміщиця Єлизавета Кейкуатова, брати Лизогуби. (Демонстрування.)
Т. Шевченко часто відлучався з Яготича, але завжди радо повертався, бо знав: там на нього чекає небайдуже серце доньки князя Варвари Михай лівни, її високому коханню до поета так і не судилося збутися. Перед нами її портрет, створений Глафірою Псьол, авторство його довгий час приписували Т. Шевченку.
Варвара (перечитує написаний лист). "Пану Шарлю Ейнару. Мій дорогий приятелю й учителю, запам'ятайте це ім'я. Шевченко. Воно належить моєму зоряному небу. Ви, благородний син вільної країни, знаючи Тараса Шевченка, ніколи не поставили б його імені в один ряд зі словом кріпак. Господи, де ще так потрібна людині надія і віра в Бога, як не в нашій нещасній країні. Воля прийшла до нього несподівано, та чи надовго?"
(Шевченко малює. Варвара підходить до уявної стіни, прислухається). Шев ченко тут, поруч. У сусідній кімнаті. Він зараз малює портрет мого батька. Так, так. Він великий художник. Перебуваючи в Петербурзі, самотужки почав учитися малювати, а далі - великі повороти долі і заслужене визнання. Він якось одразу став у нашім домі своєю людиною. (Розглядає портрет, що його нібито щойно намалював художник. Демонстрування.) О, це достойно мого nanaL Тут і зовнішня схожість, і частинка його духу, переболілого, відкинутого, та не зламаного. Від часу, коли Микола І зухвало повівся з папа, я зненавиділа Петербург. Ви також? Як ви його називаєте? Фінське болото? Так, вірно, Тара се Григоровичу. Небезпечне і ядуче болото. Надто багато горя воно принесло нашій родині. Єдиною відрадою папа стали тепер ви. (Шевченко підводиться, залишає малярське приладдя і йде). Тарасе Григоровичу, куди ж ви? До Березо вої Рудки. А може, залишитесь? Шкода. (Розгублено махає рукою.) Поїхав... А втім, час і мені вирушати на бал.
(Шевченко і Ганна Закревська повільно танцюють під звуки вальсу.)
Ось ми і в Березовій Рудці на поміщицькому балу. Все кружляє, строкате, сяюче в нещирих посмішках, манірних жестах. Сьогодні в них у моді Шев ченко. Ось чому з такою цікавістю всі, хто приїхав сюди, юрмляться біля нього. Але тільки одна особа привертає його увагу, лиш на неї він дивиться, мов зачарований. Це Ганна Закревська, молода дружина Платона Олексійо вича. Та пані хоч вродлива, та легковажна вітрогонка. Як мені важко бачити їх удвох.
Ганна. Шевченко багато про вас казав... Він у захопленні від вас.
Варвара. Як усі поети, Шевченко схильний до перебільшень.
Ганна. А ви знаєте, ваш друг дуже милий і дотепний. Казав мені, що навіть не знає, кого треба проголосити царицею балу - вас чи мене.
Варвара. Будь ласка, увільніть мене від цього небезпечного суперництва. Царицею визнаю вас. (Повертається і відходить.) Молю тебе, Боже! Допомо жи Шевченкові вирватися з пут кокетки! Хай дійде він високої мети, йому призначеної.
Ганна. Шевченко, Шевченко, у всіх на устах тільки він. Ось тепер і я бачу в ньому неабиякого художника. Він написав мій портрет - це якесь диво! (Демонстрування.) Та й сам маляр дивний і прекрасний, куди нам усім до нього. Якби ви знали, Варваро Миколаївно, яка я нещасна. Я жила в бідній сім'ї. І батькам здавалося, що мені випало велике щастя. Пан полковник Закревський особисто зупинив свій погляд на Ганні Вродливій... Щастя... Хай проклята буде та лиха година. П'ять літ минуло з тих пір. Це на балах ми такі безжурні. А коли роз'їжджаємось... От і став Шевченко єдиним світлим зблиском у темряві мого життя. Він каже мені такі слова, яких ніхто в житті не казав. І тоді наче сонце зігріває все довкола. Платон Олексійович вовком дивиться на нього. Я боюся, щоб не вчинив йому якогось зла. Варваро Мико лаївно, попередьте Тараса Григоровича. Він вас послухає. Подумати страшно, чим усе це може закінчитися.
Варвара (обіймаючи Ганну). Гаразд. Тільки... Тарас Григорович - дуже склад на людина і часто чинить всупереч здоровому глузду і... моїм повчанням.
Ганна. Прощавайте! Ніколи не забуду вашої доброти. (Іде, ії спиняє Шев ченко. Звучить лірична мелодія. Гра на бандурі.)
Шевченко. Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою свіжо-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя проспіваная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися... Ганна (читаючи лист від Шевченка, продовжує): А ти, доле! А ти, мій спокою! Моє свято чорнобриве,
І досі між ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто не бачив...
Та й більше нічого... М.: Жорстока неволя, яка десятилітньою кривдою лягла на душу поета і живописця, не вбила прагнення творити. У маленькій захалявній книжечці він крадькома "мережив" вірші, а згодом взявся' і за малювання. У березні 1848 р. Шевченко одержав з України від А. Лизогуба скриньку з малярським прилад дям, фарби й папір. Невимовну радість висловив поет у листі до друга.
Шевченко. Не знаю,чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачив ши матір свою, як я вчора, прийнявши дарунок твій щирий...
М.: А у травні того ж року Шевченко вирушив з експедицією Бутакова до Аральського моря художником. Понад сотню малюнків виконав Тарас Григорович під час експедиції - пейзажі, портрети, жанрові сцени з життя місцевого населення. Його малюнки краєвидів узбережжя у майбутньому ви конали роль фотоматеріалів і стали науковою цінністю. Але в кожному з них ще й душа поета, що страждала від суворої одноманітності жовтих пісків під палючим сонцем, що не гріє на чужині, самотніх скелястих гір, байдужої до людських страждань морської далечіні.
(Демонстрування фоторепродукцій "Крутий берег Аральського моря", "Шху ни біля форту Косарал", "Косарал взимку" та ін.)
П.: Від початку невільницького життя поет раз за разом звертається до мотивів чужини. Тяжка солдатська доля не може не відгукнутися тужливим рядком віршів. Як у малюнках, так і в поезії цього часу є сильні образи, що символізують і супроводжують поетове горе навіть у пейзажній Ліриці.
Шевченко. І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом ген-ген
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго бути ще мені
В оцій незамкненій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказати,
А більше ні в кого спитать. Літературознавець (Л).
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії;
Руді, руді, аж червоні,
А там голубії.
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами.
Темними лугами.
А тут бур'ян, піски,
І хоч би на сміх де могила
О давнім давні говорила.
Неначе люди не жили. Шевченко. Не гріє сонце на чужині. . А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні...
Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Єй же Богу, лучче жити,
Ніж нам на Украйні. М.: Тут, на засланні, серед брутальної лайки офіцерів, наруги над людською гідністю і почуттями, Шевченко бачив Україну не тільки у спогадах. Вона була з ним повсякчас, коли бряжчали кайдани покараних і прорізали повітря і тіло людське шпіцрутени.
Серед малярських робіт цього часу вражає серія "Притча про блудного сина", який у миколаївській Росії, на жаль, не має на кого опертися, зате зно сить вдосталь покарань, побоїв, знущань. Для них не шкодували пани казарм, тюрем, колодок, кладовищ... Роботи цієї серії мають назву сепії. Це малюнки, виконані спеціальною сіро-коричневою фарбою, що її виготовляють з чор нильної залози морських тварин. Шевченко віртуозно володів технікою ви конання таких робіт і в період заслання звертався до них дуже часто. Сепії, що перед нами (демонстрування), вражають емоційністю і трагізмом ("Кара колодкою", "Кара шпіцрутенами","У в'язниці"). Скрізь головний герой - гор да і нескорена людина, що її хоч і замкнули в неволі, але не перемогли. Може, тому майже на кожній з цих робіт промовисто і тужно брязкають кайдани.
Шевченко. Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, ей - Богу. Як же жити На чужині, на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом.
М.: За рапортом поручн ика Обрядіна рядового Скобелева віддали під військовий суд, він зазнав 2000(!) ударів шпіцрутенами, а потім був відправле ний у Сибір в арештантські роти за те, що дав ляпаса своєму командирові, відповівши на його грубість і зухвальство.
(Троє офіцерів і солдат Скобелев.)
Солдат. Ваше благородіє! Віддайте мені лист і гроші!
Офіцер Обрядін. Ти це про що, голубе?
Солдат. А про тих десять рублів, що їх мені надіслав друг, та чомусь у вас вони опинились. Біда лиш - конверт ви забули сховати!
Офіцер. Що? То ти мене винити будеш? Пішов геть!
Солдат. Я не піду звідси без грошей і листа! Пани офіцери чули...
Офіцер. Геть! (Хапається за обличчя і нахиляється від удару.) Ну,ти у мене пам'ятатимеш цей день!
(Учасники сцени так, як на це вказує сюжет картини "Кара щпіцрутенами". Демонстрування репродукції.)
Бідний Скобелев... Ти чесно повернув ляпаса грабіжникові і поніс тяжкі кайдани на береги пустельних Іртиша та Обі. А офіцерське знущання над без правним рядовим, закарбоване на полотні під назвою "Кара щпіцрутенами", стало вражаючим доповненням до антисамодержавної теми малярської спад щини Т. Шевченка.
Шевченко. За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі, Отам-то милостиві ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах... Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава!
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
М.: Той жаданий день прийшов несподівано. І ось уже нестримний човен несе Тараса до омріяних берегів волі, в круговерть нового щастя і нових мук. Саме таким (демонстрування автопортрета 1857 р.) йшов Шевченко назустріч волі. Таким, яким зробило його десятилітнє вигнання: пригнічений і виснаже ний, в очах печаль і втома. Мало хто зі знайомих впізнав у цій людині колишньо го митця.
Варвара. Всі роки, що Шевченко був на засланні, я його чекала. Якби ви знали, як я його чекала... І ось через 14 років після нашого прощання Шев ченко прийшов у мій московський дім. І я... я... слухайте і жахайтеся... Я не впізнала його.
Переді мною стояла стара, змучена людина, в якій годі було розпізнати колишнього улюбленця великосвітських салонів. А потім я розгубилась, по чала казати щось недоречне. Мабуть, на моєму обличчі він прочитав переляк, бо повернувся і пішов назавжди саме тоді, коли моє заснуле серце знову спа лахнуло колишньою свічкою слізних почуттів.
Тарасе Григоровичу! Стривайте... Куди ж ви?.. Я хочу сказати Вам щось дуже важливе!.. Дуже важливе...
М.: Але Михайло Щепкін, видатний російський і український актор, впізнав Шевченка відразу. Щирі давні приятелі несказанно зраділи зустрічі, а на пам'ять про неї Щепкін одержав цей автопортрет у дарунок. Швидко подо лавши втому, Шевченко знову став колишнім, пристрасним і рішучим, гото вим до життя. Про це свідчить наступний автопортрет, створений через рік. Він репрезентує мислителя з вольовим відкритим обличчям, пророчим погля дом, спрямованим у майбутнє. Художник досягає такого ефекту зміною поло ження голови, чіткішим окресленням зморщок на чолі, послабленням темно го, гнітючого фону (демонстрування).
Літературознавець (Л).
Із тьми, задухи, із неволі,
Із срамоти і німоти