План конспект 8 клас УРОК № 31 Тема. Україна в 60—70-ті pp. XVII ст.
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 1-04-2013, 10:05

УРОК № 31

Тема. Україна в 60—70-ті pp. XVII ст.

Мета: розповісти про гетьманство П. Дорошенка і його спроби об'єднати під гетьманською булавою всі українські землі; охарактеризувати втручання у внутрішні справи України сусідніх держав; дати оцінку запеклій боротьбі за Пра­вобережжя між сторонами конфлікту, яка завершилася його повним руйнуванням; удосконалювати набуті вміння і навички; виховувати повагу до державних традицій ук­раїнського народу.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні поняття й терміни: протекторат, сердюки.

Основні дати: 1665—1676 pp. гетьманство П. Дорошенка; 1669 р. укладення україно-московських Глухівських статей; 1672 р. укладення україно-московських Батуринських статей; 1672 р. укладення польсько-турецького Бучацького миру.

ХІД УРОКУ

I.          ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II.            ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Творчі завдання

1)        Дайте коротку характеристику Жердівських статей, Переяс­лавських статей, Чуднівської кампанії,

мбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні поняття й терміни: протекторат, сердюки.

Основні дати: 1665—1676 pp. — гетьманство П. Дорошенка; 1669 р. — укладення україно-московських Глухівських статей; 1672 р. — укладення україно-московських Батуринських статей; 1672 р. — укладення польсько-турецького Бучацького миру.

ХІД УРОКУ

Слободищенського трактату, Московських статей, Андрусівського перемир'я.

2)         Заповніть порівняльну таблицю «Діяльність українських гетьманів».

Ім'я

Мета політики

Політична орієнтація

Основні напрям­ки діяльності

Причини втрати гетьманства

Ю. Хмельницький

 

 

 

 

П. Тетеря

 

 

 

 

І. Брюховецький

 

 

 

 

 

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань учнів

1)        Коли і в результаті яких подій відбувся розкол України на Лі­вобережну і Правобережну?

2)         Які держави прагнули оволодіти українськими землями?

1. Гетьман П. Дорошенко, возз'єднання України.

Розповідь учителя

Принципово нове становище, що склалося після укладення Анд­русівського перемир'я, вимагало від українства згуртованості у від­стоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман Петро До­рошенко(1665—1676pp.).

Постать в історії

Серед провідників козацької держави часів Руїни постать гетьмана Петра Дорошенка є найяскравішою. Його навіть називали «Сонцем Руїни». Пет­ро Дорошенко народився в 1627 р. в Чигирині в козацькій родині. Його дід

Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького, а батько пол­ковником за часів Б. Хмельницького.

У 1628 р. під час одного зі свої походів на Крим і Чорне море М. Дорошен­ко потрапив у пастку і був важко поранений у бою з татарськими загонамикримського хана Гірея. Згідно з легендою, татари настромили голову гетьма­на на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (сучасна Феодосія).

П. Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззасте­режної відданості своєму народові. У неповних ЗО років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького.

Деякий час він співпрацював із гетьманом І. Виговським, а потім із Ю. Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на становище в Ук­раїні, а ставши гетьманом, отримав нагоду втілити своє бачення в життя.

Спочатку Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобереж­жя і за допомогою суворих заходів навів там лад: відбудовувалися міста, відновлювалося господарство й органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Але для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо. Війна, що точи­лася тут від 1648 p., знищила 65—70 % населення. Для проведення об'єднавчої політики П. Дорошенко, як і колись Б. Хмельницький, вирішив спертися на Кримське ханство. Спочатку Дорошенко нама­гався підкорити західноукраїнські землі: Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були знач­ні людські ресурси і ця територія менше постраждала від бойових дій. Проте його Західний похід (вересеньжовтень 1667 р.) разом із та­тарами виявився невдалим. Татари не пропускали нагоди брати ясир і грабувати, що навіть спричинило опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Але остаточно зірвав план Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Ян Собеський перебував в облозі україно-татарського війська в укріп­леному таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками і по­вернулися в Крим. Дорошенко був змушений укласти з поляками Підгаєцький договір, згідно з яким він визнавав підданство короля і дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови возз'єднання козацької України. Для Моск­ви це б означало розрив Андрусівської угоди, а на це вона не бажала йти через внутрішні проблеми (Повстання С. Разіна).

У той же час на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстан­ня. У лютому 1668 р. Брюховецький, розчарований царським під­данством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Москвою і підняв повстання. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожан­щині, очолюване І. Сірком.

Із такої ситуацієї вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручив­шись підтримкою лівобережної старшини і Кримського ханства, у червні 1668 р. він вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили Брюховецького і приєдналися до Дорошенка. На Загаль­ній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави. Сподвижник гетьмана київсь­кий митрополит И. Тукальський наказав поминати в церквах Лівобе­режжя не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Тим часом польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, Дорошенко опи­нився перед загрозою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтрима­ло Кримське ханство, проголосило гетьманом запорозького писара Петра Суховія (1668—1669 pp.). Це був наймолодший претендент на гетьманську булаву, йому було лише 24 роки.

Суховій здобув підтримку Криму, склавши з ним угоду, яка ви­знавала зверхність кримського хана над Україною. Два запеклі воро­ги, Крим і Запорожжя, об'єдналися, переслідуючи кожен свою мету. Крим був обтяжений залежністю від Стамбула і прагнув знайти собі союзника, Запорожжя теж прагнуло зберегти свою самостійність і вважало, що саме Січ повинна відігравати провідну роль в Україні.

2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668—1669 pp.).

Розповідь учителя

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Доро­шенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави повинні перебувати всі українські землі від р. Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і дани­ни; православна церква мала отримувати автономію; туркам і тата­рам заборонялася в межах України руйнувати поселення, грабувати, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість із цих умов турецький султан Мехмед IV прийняв.

Робота з термінами та поняттями

Протекторат форма залежності однієї держави від іншої, більш сильної. Держава, що перебуває під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, у той час як питання оборо­ни, зовнішньої політики, а також найважливіші аспекти внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильної сторони.

Розповідь учителя

Тим часом на Лівобережжя рушило московське військо на чолі з Г. Ромодановським. Д.Многогрішний, не витримавши московсько­го наступу і під тиском частини старшини і духівництва, перейшов на бік Москви, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшин­ській раді Чернігівського, Ніженського і Стародубського полків він був проголошений гетьманом.

Із цієї ситуації скористався П. Суховій, який узяв під контоль пів­день Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний із мос­ковськими військами витіснив загони Суховія і татар, що його під- римували, на Правобережжя.

Під час обрання Д. Многогрішного гетьманом на Загальній ко­зацькій раді лівобережних полків уберезні 1669 р. у Глухові за при­сутності Ромодановського були ухвалені нові договірні статті з Мос­квою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зок­рема, російські воєводи мали перебувати лише в п'яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьману, як і раніше, заборо­нялося мати зовнішньополітичні відносини, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з'їздах, де вирішували­ся питання, пов'язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська «компанійців» кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку (попе­реджувати «всякие шатости й измены», перешкоджати самовільно­му вступу до козацтва тощо). Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Г. Ромодановського у фортецях і монастирях. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горіл­кою в московських містах. Гетьман переніс свою резиденцію (столи­цю) із Гадяча до Батурина. Для охорони взяв ще тисячу московських стрільців. Від того часу московські війська завжди були прикоманди- ровані до резиденції лівобережного гетьмана.

На той час повернулося посольство зі Стамбула. У третій декаді бе­резня П. Дорошенко провів у Корсуні розширену Старшинську раду, у роботі якої взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Туреччини (без складення при­сяги султану) і підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина залишалася запеклим ворогом.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Роз­горілися запеклі бої, у яких Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника М. Ханенка (1699—1670 pp.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. Суховій став при ньому писарем. У вересні 1670 р. Ха- ненко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися в під­данство до польського короля і відмовлялися від усяких відносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності й повага на вічні часи» до пра­вославного духівництва.

Робота з документом

Із «реляції» львівського єпископа Йосипа Шумлянського

(березень 1671 р.)

П. Дорошенко дуже зміцнився, абсолютно у них панує й користується всенародною любов'ю. Перебуваючи там... (у Чигирині ред.), а також під час повернення назад, не чув про нього жодного поганого слова. Ці люди не хлопи, а самостійний народ. Зникли вже там грубіянство, тиранство, пияц­тво й інші варварства. Наради з Тукальським проводить уночі або вранці.Достатки, пишність помітні все це не як у козацького гетьмана, а як у най­більшого польського пана.

Запитання до документа

1)        Як описує єпископ становище на Правобережжі? На що він звертає увагу?

2)         Яку оцінку дає П. Дорошенку єпископ?

3. Змова проти Д. Многогрішного. Конотопські статті 1672 р.

Розповідь учителя

Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман повів курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв'язки з П. Дорошенком і став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох проросійськи налаштованих стар­шин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про «Зраду» гетьмана і, змовившись із московськими стрільцями, заарештували Многогрішного та його соратників і відправили до Москви. Після ка­тувань і допитів Д. Многогрішного засудили до страти, яку останньої хвилини замінили на заслання до Сибіру. Разом із родиною він жив у Селенгінську та Іркутську, брав участь у підписанні Нерчинського договору (1686 р.) між Московською державою та Китаєм. Де і коли помер, невідомо.

Новим гетьманом Лівобережжя було обрано лояльно налаштова­ного до Москви Івана Самойловича (1672—1687 pp.). Під час його обрання було ухвалено Конотопські статті, які в основному повторю­вали Глухівські статті 1669 p., але містили й нові обмеження влади гетьмана:

     гетьман не мав права звільнити з посад і судити старшину без ради з усією старшиною;

     гетьману заборонялося без царського указу і згоди Старшин­ської ради писати до іноземних государів і, особливо, до гетьмана П. Дорошенка;

     положення про необхідність присутності представників гетьма­на на з'їзді послів при обговоренні справ, що торкалися України, були вилучені.

4. Боротьба за Правобережжя.

Розповідь учителя

Наприкінці 60-х pp. XVII ст. ситуація на Правобережжі була вкрай складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Польщі, Московської держави й Туреччини.

Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенкаі влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти Дорошенка. Восени корон­ний гетьман Ян Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі переда­ти їй Східне Поділля.

Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому про­тистоянні з обох боків, знищуючи одне одного у братовбивчій війні.

У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувало­ся під Хотином. Тим часом Дорошенко вів успішні дії проти Ханенка й поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з'єднався із силами турків. Об'єднане військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський і незабаром його здобуло. Далі об'єднане військо підійшло до Львова.

Цікаво знати

18 серпня 1672 р. Кам'янець-Подільську фортецю оточило 100-тисячне турецьке військо. Польська влада виявилася безпорадною в обороні столиці Поділля. Фортецю боронили лише 1,5 тис. польських вояків, яким допома­гали 500 міщан і селян міста. На ультиматум султана вони відповіли відмо­вою. 21 серпня почався гарматний обстріл Старого і Нового замків. Лише наНовий замок щоденно падало 400 ядер і 100 гранат. 25 серпня після напо­легливого штурму яничари заволоділи Новим замком. Польська залога від­ступила до Старого замку, але вибух[1]потужної міни, яка проломила стіну, зробила і його оборону безперспективною. Утрата замків не означала падінняміста, яке мало сильні природні та фортифікаційні укріплення. Але27 серп­ня з ініціативи кам'янецького католицького єпископа Веспасіяна Лянцко- ронського було прийнято рішення про капітуляцію. До делегації, що виру­шила на переговори з турками, не було включено представника української громади. У результаті переговорів були вироблені умови капітуляції: поль­ським воїнам і шляхті дозволявся вільний вихід; жителям міста гарантувала­ся недоторканність; проголошувалося вільне віросповідання. Коли делегаціяповерталася з переговорів, із невідомих причин вибухнув пороховийпогреб, від якого загинуло 500 польських воїнів. Серед полеглих виявився і герой оборони міста полковник Єжи Володиєвський подолянин, який належавдо старовинного українського шляхетського роду Володиєвських, представ­ники православної гілки якого з 1648 р. боролися за незалежність України, а католицької (серед них і Єжи) захищали польське панування. 28 серпня турки вступили до міста.

Отримані поразки змусили поляків у жовтні 1672 р. підписати з ТуреччиноюБучацький мирний договір, за яким Річ Посполита ви­знавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобе­режжя залишалося під польською владою. Польща зобов'язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політич­ного курсу Дорошенка, який у боротьбі за об'єднання України споді­вався спертися на Туреччину. Проте слід наголосити, що Дорошенко ніколи не покладався на одну з держав у досягненні своєї мети, він прагнув використати протиріччя між ними.

Тим часом польський сейм відмовився схвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Яном Собеським розгромило турецьку армію під Хотином (із 30-тисячної турецької армії врятувалося лише 4 тисяч). Проте Ян Собеський, який був проголошений королем Речі Посполитої, вирішення долі українських земель відклав на потім і зосередився на європейських справах. У 1676 р. був укладений Журавненський мирний договір,за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком більшу частину Правобережжя, крім Білоцерків­ського і Паволоцького полків. Крім того, скасовувалася щорічна да­нина Туреччині. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, що згодом призвело до відновлення бойових дій.

Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Річчю Посполитою Правобережної України й наприкінці 1673 р. роз­почала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне московсько-українське військо під командуванням воєво­ди Ромодановського й лівобережного гетьмана Самойловича оволоді­ло основними містами Правобережжя України. На Старшинській раді в Переяславі17 березня1674 p. І. Самойловича за пропозицією Ро­модановського проголосили гетьманом «обох сторін Дніпра». Однак об'єднання всієї України під однією булавою було нетривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу Дорошенку, змусили московсько- українське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони роз­ташувалися в стратегічно важливих містах, руйнували церкви, вима­гали сплати данини, грабували й захоплювали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. П. Дорошенко опинився у скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив відмовитися від турецького протекторату і визнати владу московського царя. Із цією метою він присягнув їй перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Оскільки Запорожжя не визнавало законності гетьманства Самойловича, з'явилася надія навесні 1676 р. скликати Генеральну раду для обрання гетьмана всієї України. Але московський уряд не визнав цей акт присяги й вимагав повторної присяги. У вересні 1676 p., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Колишній гетьман поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. Самойлович погодився. Незабаром Дорошенко оселився в Сосниці. Проте вже в 1677 р. його вивезли до Москви, а в 1679—1682 pp. Дорошенко проти власної волі за наказом царя був призначений в'ятським воєводою. Пізніше, по­вернувшись до Москви, жив у своєму маєтку в селі Ярополче Волоко- ламського повіту. Там він і помер.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків, завер­шився останній етап Української національної революції. Унаслідок політичних помилок і прорахунків, зради союзників, прагнень Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії встановити своє панування в Україні, Дорошенко втратив підтримку народних мас та не зміг об'єднати всі українські землі в соборній козацькій дер­жаві.

Звернути увагу! Особливості Української національної революції середини XVII ст.

(за В. Смолієм і В. Степанковим)

     Національно-визвольна боротьба, що спалахнула в 1648 p., ве­лась не лише проти Речі Посполитої, а й рівною мірою проти інших ворогів української незалежності Московської держави, Крим­ського ханства.

     Існував тісний взаємозв'язок: взаємодія національно-визволь­ної, конфесійної та соціальної боротьби.

     Соціальна боротьба переросла в Селянську війну 1648—1652 pp., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин.

     Розвиток революції був нерівномірним і суперечливим, супро­воджувався спалахом соціально-політичної боротьби, яка в 1658— 1663 pp. набула форми громадянської війни.

     Протягом 1649—1651 pp. від участі в революції відійшло на­селення західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій.

     Провідну роль у розвитку революції відіграло козацтво стан дрібних землевласників фермерського типу.

     Більшість панівного класу суспільства князі, магнати, пани і шляхта зрадили національні інтереси і спільно з поляками, ли­товцями і білорусами придушували визвольну боротьбу України за соборність і незалежність.

     Міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво мали слабкий позитивний вплив на події революції.

     Під час революції переважала збройна форма боротьби, яка час від часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалась проява­ми етнічних чисток.

     Украй негативну роль відіграв геополітичний чинник, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалеж­ності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.

Історичне значення Української національної революції середини XVII ст. (за В. Смолієм і В. Степанковим)

     Спричинила виникнення національної держави, частина якої у формі Лівобережної Гетьманщини проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х pp. XVIII ст.

     Зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для на­ступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за неза­лежність.

     Стала потужним імпульсом для розвитку національної само­свідомості.

     Відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної елі­— Зумовила закріплення за витвореною державою назви «Украї­на» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ».

     Істотно збагатила традиції боротьби проти національного, релігійного та соціального гноблення.

     Упродовж тривалого часу після її завершення козаки, міщани та селяни користувалися плодами її соціально-економічних завою­вань.

     Стала каталізатором розвитку (переважно на Лівобережжі) ус­ної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Завдання

Складіть розгорнутий план за темою «Гетьманство П. Дорошенка».

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда за запитаннями

1)        Після яких подій П. Дорошенко став гетьманом?

2)         Якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка? Чи досяг­нув він її?

3)         У якому році гетьманові П. Дорошенку вдалося об'єднати Ук­раїнську козацьку державу під своєю владою?

4)         Перелічіть претендентів на гетьманську булаву, що були супер­никами П. Дорошенка.

5)         Чому частина селян і міщан західноукраїнських земель відмо­вилася підтримувати П. Дорошенка й перейшла на бік поля­ків?

6)         Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. До­рошенка з Туреччиною призвів до нового спалаху громадян­ської війни в Україні.

7)        Із яким гетьманом Москва уклала Глухівські статті?

8)         Між якими державами було укладено Бучацький мир?

9)         У якому році та за яких обставин П. Дорошенко склав гетьман­ську булаву?

10)   Які гетьмани часів Руїни проголошувалися володарями всієї України?

Запитання для дискусії

Які здобутки Української національної революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій, що увійшли в історію під на­звою «Руїна»?

V.    ПІДСУМКИ УРОКУ

П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за возз'єднання Української козацької держави. Його успіх був короткочасним. Сусідні держави не були зацікавлені в сильній Українській державі. До того ж її єдність підточувалася боротьбою старшинських угруповань за владу. Ця боротьба створила ситуацію, за якої в Україні діяли кілька гетьманів одночасно. Спроби П. До­рошенка за допомогою турецького протекторату відновити єдність України не мали успіху. Бачачи, як усе руйнується, він вирішив зректися влади. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істо­риків, завершився останній етап Української національної революції (1648—1676 pp.).

VI.    ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати § 21 підручника.



[1] Існує й інша документально підтверджена версія, що вибух стався випадково.

Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів