План конспект 8 клас УРОК № 47 Тема Культура українських земель у другій половині XVIII ст.
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 1-04-2013, 11:15

УРОК № 47

Тема Культура українських земель у другій половині XVIII ст.

Мета охарактеризувати особливості розвитку культури у другій половині XVIII ст.; визначити основні здобутки і видатних представників української культури тієї доби; удоскона­лювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уяв­лення учнів і почуття гордості культурними досягненнямиу складних умовах.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, зображення історичних пам'яток.

Основні поняття й терміни: барбарерум, філософія, рококо, класи­цизм.

Основні дати: 1722—1794 pp. — життя і діяльність Григорія Сковороди.

ХІД УРОКУ

I.    ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II.     ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дидактична гра «Снігова куля» Правила гри див. на с. 35.

III.     ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Урок доцільно побудувати на порівнянні культури попередньої доби, зазначаючи особливості культури останнього. Опрацювання нового матеріалу супроводжується демонстрацією відповідного ілюс­тративного матеріалу.

Актуалізація знань учнів

1)        Якими були особливості розвитку культури України другої по­ловини XVII першої половини XVIII ст.?

2)         Як розвивалися освіта і наука на українських землях другої половини XVII першої половини XVIII ст.?

3)         Якими були здобутки української музичної культури кінця XVII першої половини XVIII ст.?

4)         Якими були досягнення українського образотворчого мистецт­ва другої половини XVII першої половини XVIII ст.?

1. Особливості розвитку культури. Розповідь учителя

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжував­ся започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва і літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких ук­раїнська культура поступово втрачала свою самобутність.

Підґрунтям, на якому квітло дерево української культури, була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини і Запорозької Січі й перетворення Лівобережної Украї­ни на російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку, вели до занепаду і вимушеного підлаштування до росій­ських імперських взірців.

Особливістю культурних процесів на українських землях було та­кож те, що до кінця XVIII ст. у Гетьманщині, з одного боку, і Право­бережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися у різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку. Імперські кордони значно об­межили звичні раніші культурні контакти із Західною Європою. Одночасно з цим Російська імперія отримала можливість викорис­товувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вими­вання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Завдання

Заповніть таблицю «Особливості розвитку культури українських земель у другій половині XVIII ст.».

Чинники, що сприяли розвитку культури

Чинники, що негативно впливали на розвиток культури

 

 

 

2. Освіта і книгодрукування.

Розповідь учителя

На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення Ук­раїни був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоши­реніший тип початкових шкіл українські народні школи. Своїм корінням вони сягали у глибину століть і були невід'ємною части­ною парафіяльного церковно-братського комплексу, який складали церква, школа, шпиталь, а інколи й друкарня. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. Школи цього типу були у переваж­ній більшості населених пунктів семи полків Гетьманщини. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Існували подібні школи й на Слобідській Україні. Навчання здійсню­валося рідною українською мовою, учнями могли стати найнезамож- ніші прошарки населення.

Наступ російського царизму на українську державність зруйнував одночасно й народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати власним коштом школи, а імперський уряд підтримувати їх не збирався це не відповідало його інтересам. На початок XIX ст. цих шкіл не залишилося.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дво­рян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан і урядовців малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру і перетворювалася на привілей вищих верств на­селення. Відтепер те, що було звичайною потребою вільної людини, стало надмірністю і розкішшю для кріпака.

Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи іс­нували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чер­нігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були все- станові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст. Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади семінарії, а Харківський у казенне училище.

На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне пануван­ня також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобереж­жі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велось польською або німецькою мовами. Надзвичайно обмеженим був доступ українців у католицькі й протестанські навчальні заклади на Закарпатті.

Величезне значення для розвитку освіти мала Києво-Могилян- ська академія. Вона була найавторитетнішим навчальним, науковим і культурним центром, із яким у XVIIXVIII ст. пов'язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов'ї, мово­знавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії форму­валася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х pp. XVIII ст. період розквіту академії, що тривав від кінця XVII ст., змінюється занепадом. Матеріальне становище ака­демії поступово погіршується.

Падінню престижу академії сприяло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснювалися русифі­каторські заходи від студентів і викладачів під загрозою виклю­чення і звільнення з посад вимагали дотримуватися «російського правопису і московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типо­вий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії у ньому відбулися певні зміни. Авст­рійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям Рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було за­проваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інс­титут проіснував до 1805 р.

В освітньому житті галичан ситуація суттєво змінилася із засну­ванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-ка- толицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно тут могли навчатися 29 юнаків із Галичини. Згодом частина випускників Бар- бареруму ставали церковними ієрархами, ученими, письменниками, громадськими діячами.

Відкриття у Львові у 1783 р. Греко-католицької семінарії зна­менувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше, у 1744 р., подібний заклад був заснований на Закарпатті в Мукачеві. Пізніше він був перенесений до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для під­готовки вчителів.

У безпосередньому зв'язку з розвитком освіти перебувало книго­друкування. Роль найважливіших видавничих осередків відіграва­ли друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Трої- це-Іллінського монастиря. Тут друкувалися як богословська, так і світська література. Посилення утисків російського царизму на ук­раїнську культуру спричинило появу численних указів і циркулярів імперського уряду з вимогами недопущення «особливого наріччя» і відповідності українських книгодруків московським зразкам. Знач­на кількість цих вказівок свідчить, що українські друкарні зберігали свою національну свідомість і не були слухняними виконавцями ім­перських розпоряджень.

Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 p.), «Києво-Печерський патерик» (1760,1762 pp.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 р.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало і на західноукраїнських землях. Най­більшою з них була друкарня А. Пілєра, де видавали книги різними мовами. До 1800 р. було видано 250 книжок.

3. Література.

Розповідь учителя

Українська література другої половини XVIII ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж усього XVIII ст. доміну­ючим залишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760) і Якова Марковича (1696—1770). Обидва автори належали до козацької старшини і займали високі по­сади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події і факти тогочасного державного, політичного і економічного життя, детально змалювали побут української шляхти.

Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. займають поетичні твори різних жанрів. Тогочасна поезія відображувала проб­леми, які були в центрі уваги українського суспільства.

До жанру історичних віршів належав написаний Семеном Дов- говичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. У цьому творі також обґрунтовувалися давні права і привілеї, якими користувалася українська шляхта, підкреслювалося право козаць­кої старшини на всі права і привілеї, отримані російським дворянс­твом.

У багатьох історичних віршах знайшла відображення національ­но-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шестьдесятвосьмому году собиралось народу».

Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирях земельних маєтків став анонімний сати­ричний вірш «Плач київських монахів».

Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некраше- вич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

4. Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода.

Розповідь учителя

Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник Михайло Козачинсь- кий (1699—1755). У своєму курсі він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які були поширені в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди Козачинський виклав у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення і заклав основи громадянського природного права.

Найвизначніший серед учнів Козачинського був Григорій Сково­рода (1722—1794) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просві­титель, поет, педагог, музикант.

Постать в історїі

Народився Г. Сковорода в сім'ї бідного козака на Полтавщині. У 12-річно­му віці вступив до Києво-Могилянської академії. Студент Сковорода володівнебиякими музичними здібностями. Із класу філософії його взяли до при­дворної хорової капели в Петербурзі. Дворічне перебування у столиці спри­чинило перерву в навчанні. Згодом побачене при царському дворі вилилосяу гнівне засудження тамтешнього деспотизму.

Завершивши навчання, Сковорода вирушає до православної церкви в угорському місті Токай і, користуючись цією нагодою, відвідує Буду і Пешт, Пресбург (нині Братислава), Відень, Венецію, Флоренцію і, можливо, Рим. Опанувавши латинську, грецьку, польську, німецьку й церковнослов'янськумови, він мав можливість читати філософські твори стародавніх і сучасних йому авторів.

Після повернення в Україну Сковорода протягом 15 років приватно вчите­лює, викладає з перервами у Переяславському та Харківському колегіумах.Постійний тиск представників церкви змушував його залишати викладання. У ці роки Григорій у пошуках істини і правди побував у Москві, обійшов усю Слобожанщину.

Звільнений з посади викладача у 1769 p., Сковорода втратив можливість займатися педагогічною діяльністю. Наступні 25 років він вів мандрівнежиття, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Численні пропозиції духівництва і світських правителів зайняти ту чи іншу посаду філософ відхиляв ствер­джуючи: «Мій жребій із голяками». Під час цих мандрівок виникли твори, які він сам переписував і дарував друзям і знайомим.

Помираючи у селі Пан-Іванівці (нині с. Сковородинівка) на Харківщині, фі­лософ заповів викарбувати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Звернути увагу!

У філософських роздумах велику увагу Г. Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього пот­рібно пізнати самого себе і займатися у житті тим, що людині природ­но відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ твердив, що найвищим досягненням людини є свобода і треба за будь-яку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це переконан­ня спричинило різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а в уникненні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотрібного збагачення і пригноблення інших.

Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людсь­кого розуму. «Не розум від книжок, твердив він, а книжки від розуму».

Робота з документом

Григорій Сковорода про головну мету філософії

Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, дум­ки, сердця. Кожен має свою мету в житті; але не кожен головну мету... Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб дати життячереву;... інший одягам й подібним бездушним речам; філософія, або лю­бов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духунашому, благородство серцю. Світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серця мирне, то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія.

Запитання до документа

1)        Як Сковорода визначає головну мету людського життя і філо­софії?

2)         Як філософія може допомогти людині стати щасливою?

5.       Розвиток природничих наук.

Самостійна робота за підручником

Додатковий матеріал

Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку при­родничих наук. Рослинний світ України розпочали досліджувати М. Тере- ховський і М. Амбодик-Максимович. Останній у 1795 р. опублікував перший вітчизняний підручник ботаніки, приділивши в ньому значну увагу вивчен­ню рослин України.

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини.М. Амбодик-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М.Тереховський довів, що мікроор­ганізми не самозароджуються в організмі, а заносяться іззовні.

Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічними за­хворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шукав засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович, який служиввійськовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отримали схвалення багатьох закор­донних академій наук.

Розвивалася медична освіта. У 1773 р. для підготовки лікарів і аптекарів у Львові було сторено медичну колегію. У Наддніпрянській Україні першаспеціальна медична школа виникли в 1787 р. в Єлисаветграді.

6.       Музика.

Розповідь учителя

Друга половина XVIII ст. позначена вагомими здобутками вітчиз­няної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, скликали на козацькій раді. Після ліквідації Січі запорозь­ких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістра­тах. їхнім завданням було грати під час різноманітних урочистостей. На Правобережжі музиканти, як правило, розважали польських маг­натів. Новим явищем стали також оркестри та інструментальні ан­самблі, створювані царськими вельможами з обдарованих українсь­ких селян-кріпаків.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв'язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власний ор­кестр і театр, де ставили італійські опери. Зібрана ним нотна бібліо­тека є однією з найдавніших у Східній Європі.

Музичне мистецтво другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики Мак­сима Березовського (1745—1777), Дмитра Бортнянського (1751— 1825) та Артема Веделя (1767—1808).

Доля цих трьох музикантів була різною. М. Березовський і Д. Борт­нянський виявили неабиякі музичні здібності в дитячі роки. Із Глу- хівської співацької школи, де відбирали найкращих співаків для імператорського двору, їх відправили до придворної хорової капели в Петербурзі.

Через деякий час обдарованих юнаків за державний кошт відісла­ли навчатися до Італії. Березовський навчався в Болонській філар­монічній академії, Бортнянський у Венеції. Навчання обох було дуже успішним. Написані ними опери з великим успіхом поставили на італійській сцені. Березовський є автором опери «Демофонт», Бор­тнянський написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій».

Цікаво, що Березовський навчався у того ж учителя, що і славно­звісний Моцарт. За традиціями академії ім'я найздібнішого серед учнів заносили на почесну «золоту дошку». Березовський, на думку більшості, був визнаний талановитішим за Моцарта, і його ім'я було викарбоване на «золотій дошці» Болонської академії. Йому проро­кували блискуче майбутнє. Однак після повернення до Петербур­га Березовський не витримав придворних інтриг і наклав на себе руки.

Бортнянський, повернувшись до Петербурга, отримав посаду керівника придворної хорової капели, у якій співали майже виключ­но українці. Він прожив довге життя в імперській столиці, пристосу­вавшись до її звичаїв.

Зовсім іншою є доля Артема Веделя. Цей талановитий киянин нав­чався в Києво-Могилянській академії, де був співаком-солістом, піз­ніше диригентом хору. Звідси його силою примусили їхати до Моск­ви. Однак через три роки музикант повернувся в Україну. Заняття музикою Ведель поєднував з участю в антиросійському опозиційному русі, за що і був заарештований. Його оголосили божевільним й утри­мували у божевільні Кирилівського монастиря.

М. Березовський є автором 20 хорових церковних концертів. Його музика відзначається ліричністю, проникненням у внутрішній світ людини. Д.Бортнянський після повернення з Італії написав оперу «Сокіл», «Син-суперник», комедію «Свято сеньора». Він також створив понад сто творів хорової церковної музики. Світла лірика, радісні та енергійні теми, глибокий драматизм риси, притаманні багатогранному світу образів хорових концертів Бор­тнянського.АртемВедель створив 29 хорових церковних концер­тів, які позначені високою фаховою майстерністю і глибоким дра­матизмом образів.

Спільною рисою творчої спадщини цих видатних українських ком­позиторів є відчутні впливи української народної пісенності.

7. Архітектура і скульптура.

Розповідь учителя

В українській архітектурі другої половини XVIII ст. співіснували різні стилі.

В оригінальних формах «українського бароко» зводив будівлі Сте­пан Ковнір (1695—1786). За його участю споруджено ковнірський (житловий) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближ­ніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церк­ву Антонія і Феодосія у Василькові. Кращі риси українського бароко розвинув Іван Григорович-Барський (1713—1785). Першою робо­тою будівничого стало спорудження міського водогону у Києві. Його центральною спорудою був павільйон-фонтан «Феліціан» на майдані перед будинком магістрату (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За проектами Григоровича-Барського у Києві споруджено Надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії, дзвіницю Успенського собору. У творчості майстра просте­жуються перші паростки класицизму.

У середині XVIII ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього деталями декоративного оздоблен­ня. На зміну досить важким і громіздким барочним формам при­ходять делікатні ажурні прикраси рококо. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У стилі рококо збудовані Андріївська церква у Києві (за проектом В. Растреллі), Собор Св. Юра у Львові (архітек­тори М. Урбанік та Я. де Вітт), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретіні) та ін.

У цей час починає також поширюватися стиль класицизму, що був своєрідною реакцією на бурхливий і напружений стиль бароко. Ви­щим зразком у своїй творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та най­кращий у Батурині (архітектор Ч. Камерон), палац П. Заводовського в Ляличах (архітектор Д. Кваренгі).

Українські народні майстри не забули в цей час секретів дерев'яної архітектури. Найбільшою дерев'яною спорудою XVIII ст. заввиш­ки близько 65 метрів був Троїцький собор у Самарі (нині Новомос­ковську). Спорудив його в 1773—1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев'яному будівництві при­клад дев'ятикамерної церкви з дев'ятьма банями.

Протягом цього часу на українських землях успішно розвивала­ся скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов'язують із діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монас­тиря, церкви св. Покрови в Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві. Майстер інколи відступав від релігійних канонів. Відчува­лося, що він добре знав анатомію людини і прагнув до психологічної характеристики образу.

Серед скульпторів, які працювали в цей час на західноукраїнських землях, виділяють Пінзеля. Будь-які біографічні відомості й навіть ім'я майстра невідомі. Він виконав статую Св. Юра, Св. Афанасія і Лева на фасаді собору Св. Юра у Львові. Різцю Пінзеля припису­ють також серію кам'яних фігур, які доповнюють архітектуру ра­туші в місті Бучачі, скульптурне оздоблення костьолу в Городці, «Розп'яття» у львівському костьолі Св. Мартіна.

Наприкінці 60-х pp. XVIII ст. провідна роль у галицькій скульптурі перейшла до місцевих майстрів. Це були Семен Сташевський, Михайло Філевич, Петро Полейовський та Іван Оброцький. Усі майстри працю­вали в стилі рококо. Вони виконували роботи для собору Св. Юра і Ла­тинського кафедрального собору у Львові. Для їх творів характерним є поєднання реалістичних елементів із високою емоційністю.

8. Живопис і графіка.

Розповідь учителя

Для українського живопису ця доба стала часом поширення стилю рококо. Цікавим є те, що в Україні легший і елегантний стиль рококо поширився досить швидко. Українські митці знайомилися з ним не через інші руки, а безпосередньо з Франції. У Лаврській школі малю­вання було знайдено малюнки, які приписують «батькам» французь­кого рококо Ватто і Буше. На їх основі українські майстри розробля­ли власний стиль. У новий спосіб, наприклад, вони малювали козака з оселедцем на голові й бандурою в руках у характері галантного кавалера доби рококо.

У Гетьманщині доба рококо це останні часи козацької Украї­ни, коли вона втрачала свою державність. Імовірно, саме тому жит­тєрадісне європейське рококо мало в Україні відчутні сумні настрої, властиві добі, що минає. Тому українські портрети доби рококо знач­ною мірою зберігають пишність і урочистість форм, вироблену в по­передні часи бароко. До наймайстерніших робіт належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полети- ки, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського пол­ковника С. Сулими, Якова Шияна тощо.

Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697—1769) — батька відомого порт­ретиста Дмитра Левицького старе українське граверство досягло своєї вершини, увібравши в себе найкращі досягнення української гравюри за попередні півстоліття. Після навчання у Києво-Моги­лянській академії він працював у друкарні Києво-Печерської лаври, займаючись гравюрою і живописом.

Левицький досконало володів технікою гравіювання. Нерідко він намагався переосмислити традиційні сюжети і створював власні оригінальні глибокозмістовні композиції. Своїми творами Левиць­кий виражав інтелектуальну силу людини. Це зближує його з видат­ним філософом-просвітителем Г. Сковородою.

Великих успіхів досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, але й перший в Україні лікарський підручник А. Крилинського, виданий 1774 р. у Львові. Про його стиль говорили, що в анатомічних ілюст­раціях він об'єктивно точний, а в барочних релігійних зображеннях стає багатомовним.

Найоригінальнішим жанром малярства другої половини XVIII ст. стали картини, які створені невідомими народними майстрами. Вони є своєрідним відображенням головних тем тогочасного україн­ського життя. Серед картин цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини Максима Залізняка та Івана Ґонти. Оригінальністю визначається картина «Богдан із полками», присвя­чена Національно-визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої середини XVIII ст.

Не оминали народні картини і жіночих образів. За свідченням Ми­коли Костомарова, в середині XIX ст. в багатьох заможних будинках на Волині можна було бачити зображення української дівчини, яке вважалося портретом Бондарівни героїні народної пісні, яку пан Потоцький зажадав мати своєю коханкою. Бондарівна відкинула це домагання, за що й була ним застрелена.

Символом минаючої епохи стала народна картина «Козак Мамай». Козак-бандурист сидить сам-самісінький серед широкого степу, у глибокому роздумі згадуючи славне минуле козацтва, журиться із його сумної долі. У часи знищення російським урядом Гетьманщини і Запорозької Січі безупинного соціального і духовного поневолення ця картина була найпопулярнішою серед українців.

9. Повсякденне життя.

Розповідь учителя

У результаті соціально-політичних змін, що мали місце в другій половині XVIII ст. українство втратило свою еліту і перетворилося на «селянську націю». У повсякденному житті селянина мало що зміни­лося, порівняно з попередньою епохою.

Найбільш поширеною й відомою ще за часів Київської України- Русі була трипільна система землеробства. Господарі ділили поле на три частини: одну з них навесні засівали яровими культурами (овес, ячмінь, гречка), другу восени озимими (жито, пшениця), третя від­почивала під пасовищем (парувала). На наступний цикл пар засівали озиминою.

Поділ праці в селянській родині визначався тогочасним способом життя. Чоловік доглядав худобу, займався оранкою та посівом зер­нових культур, заготовленням сіна під час косовиці, транспортни­ми засобами, перевезенням снопів, обмолотом, будівництвом житла й господарських споруд, ремісництвом.

На жінку був покладений насамперед хатній побут усієї родини. Вищий ступінь господарювання «добра господиня» передбачав: приготування їжі, випікання хліба, переробку молочних продуктів (готувати сир, масло), приготування круп (товкти в ступі); прання білизни, рушників, одягу; виховання дітей (співати колискові пісні, розповідати казки, навчати ремеслу: прядіння, вишивання, оздоб­лення хати тощо); заготівлі на зиму продуктів харчування (солити, заквашувати); дотримання норм гігієни (купати дітей, щосуботи мити голову), а також чистоти в приміщенні (щотижня змазувати долівку хати, підбілювати піч, мити мисник, лави, підводити призь­бу), виготовлення одягу (пошиття та оздоблення вишивкою сорочок для всієї родини) й багато іншої повсякденної роботи. Допомагали жінці старші діти та старі батьки.

Крім цього, селянська родина відбувала ще і повинності на пана або на державу, залежно від того статусу, який вона мала.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Завдання

Складіть таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.».

Галузі культури

Видатні діячі

Основні здобутки

 

 

 

 

Експрес-опитування

1) Якими були особливості розвитку української культури другої половини XVIII ст.?

2)        Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях.

3)         Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії?

4)        Як розвивалося книгодрукування?

5)         Назвіть видатних представників української культури другої половини XVIII ст.

6)        Якими були здобутки тогочасних природничих наук?

7)        Якими були здобутки української музичної культури другої половини XVIII ст.?

8)         Якою була доля трьох видатних майстрів української музи­ки М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя?

9)         Які архітектурні стилі були домінуючими на українських зем­лях у другій половині XVIII ст.?

Творчі завдання

1)        Як мистецтво рококо відображало зміни, які відбувалися в Гетьманщині другої половини XVIII ст.?

2)         Чому народні картини вважаються своєрідним відображенням тогочасного українського життя?

3)         Чим можна пояснити високий рівень розвитку музичного мистецтва в Україні?

V.     ПІДСУМКИ УРОКУ

У другій половині XVIII ст. українська культура ще по інерції про­довжувала бурхливо розвиватися.

В українській культурі з'явилася постать світового значення Григорій Сковорода.

На кінець століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.

VI.     ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1)        Опрацювати § 32 підручник

2)        Скласти кросворд із 12 слів.

Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів