«БЕТХОВЕН УКРАЇНСЬКОГОСЛОВА». (ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА)

Мета: висвітлити сторінки життя й творчого шляху В.Стефаника як прозаїка-новеліста світового рівня, лю­дини й громадянина; викликати читацький інтерес до творів письменника; виховувати гуманізм.

Тип уроку: засвоєння нових знань (урок-конференція).

Обладнання: портрет письменника, фотовиставка (світлини, пов'язані з життям і творчістю В.Стефаника), збірки творів.

Цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити.

М. Черемшина

...Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки.

В. Стефаник

Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.

В. Стефаник

ХІД УРОКУ

I.       Організаційний момент

II.      Мотивація навчальної діяльності

1. Мелодекламація

{Художнє читання на фоні класичної музики уривка з етюду М. Черемшини «Добрий вечір пане-брате!»)

Жайворонки злетілися і над дитиною збили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися...

Дєдя казали, що укрутили би жайворонкам в'язи за того, що дитині ворожуть жайворончину долю...

...Із криничок вилетів вітрець і обкрутився над дитиною, та й прикликав хмари, і закрив сонце перед її оченятами.

А відтак прилетіли чорні птахи та й все поле вкрили і закря­кали. Розгримілися громи — і земля під пшеницями задрижала, заблискали блискавиці — і його долю над селом виписували, розіллялися води — і його щастя споліскували та й у ріку за­бирали...

Збоялися за дитину жайворонки і хотіли її крильцями на­крити.

Але мама поклали її у пазуху та й тулили до свого серця і пла­кали, що небо із бурею на її дитину змовилося та її керваву до­рогу призначило.

А як заклекотів кований віз і дєдя везли у село і маму, і ди­тину, то жайворонки летіли мокріські за возом і так жалібно спі­вали, що всі села на дорогу повиходили.

Мужики прижмурювали свої глибокі очі і розпізнавали, що цю дитину птахи у неба випросили, аби ввесь смуток із сіл зібрала та й аби його буйним вітром вгору передала. Та й казали, що цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити.

2.      Запитання

•        Коментуючи яскраві символічні картини пейзажу, подані в етюді, скажіть, яке майбутнє пророкувала природа ново­народженому хлопчику? (Жайворонки заголосили, хмари за­крили сонце, чорні птахи поле вкрили й закрякали, розгримі- лися громи, блискавиці долю виписували, а води щастя у ріку зібрали. Життя буде повне тривог і смутку.)

•        Як ви розумієте слова останнього абзацу? (Напевно, хлопчик убере в себе весь біль народу і «передасть у небо» — розкаже всім і донесе до Бога, життя буде віддане людям.)

3.      Слово вчителя

Хто ж він, той хлопчик, який «буде сонечком села гріти і землю дощиком росити»? Як склалася його доля?

Сьогодні ми спробуємо прочитати кардіограму серця й кардіо­граму життя Василя Стефаника — людини й митця. І це стане ключем до розуміння його творчості.

III.    Оголошення теми, мети. ЦІлевизначення

IV.    Опрацювання навчального матеріалу

Матеріал свідомо подається об'ємний, аби вчитель міг його використати на власний розсуд.

Учитель дає завдання протягом конференції вести хроноло­гію дат, подій, робити тези виступів, занотовувати вислови, які найбільше вразили.

Протягом виступів демонструються фотографії, художні тек­сти супроводжує музика Людвига ван Бетховена.

1-й виступ

Василь Стефаник народився 14 травня 1871р.

Він дійсно прийшов у світ як страдник і боронитель страж­денних.

Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей ро­боту, пас вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слу­хав їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба- трударя на ній, відчувалася святість праці.

Батько хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефаник згадував першу свою оранку, криваві мозолі і втому. «Нагадується мені одна весна — давня, давня... Я пер­ший раз йшов робити весну... Тато казав: «Ти вже великий, вже меш зо мнов у поле ходити, а за то до Великодню я куплю фай- ний капелюшок кайстровий і черевики куплю, будем робити та й будем мати». Цілий день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому... Мама мене привітала як парубка». Звернімо увагу, що спогад не похмурий, не песимістич­ний, а овіяний надією: «Будем робити та й будем мати». Оцю впев­неність у власних силах, працездатність, селянську двожильність В. Стефаник пізніше реалізував уже не як ратай, а як новатор- письменник, орав літературне поле глибоко, без огріхів, совість, як людьми і самим собою поважаний добрий господар.

• Які особливі вдачі майбутнього письменника можна було ви­значити вже в дитинстві?

У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до по­чаткової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Поба­чивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятии, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів й учителів: «Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били». Після цієї школи, де, як писав письменник, «не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав», проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Ва­силь успішно склав іспити до Коломийської Гімназії.

І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові на­писати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав. Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому «пан­ський» костюм, не міг його носити, бо запах сукна щораз нага­дував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду.

Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим у класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам бі­лий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала». Учитель

• Як пояснити таку реакцію хлопця? (Можливо, особиста об­раза, приниження власної гідності викликали так пережи­вання, а може, серце хлопця вперше відчуло, що у світі є со­ціальна несправедливість.)

Безперечно, ці епізоди допомагають простежити становлення світогляду майбутнього письменника.

2-й виступ

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию «Кобзарем» Т. Шевченка. Улітку 1886 року він із найближчими друзями ор­ганізував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка при­йняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.

Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, чи­тав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з'їзд української гімназійної молоді Галичини. Дізнавшись про звільнення М. Павлика від ро­боти в редакції львівської газети «Батьківщина», гімназисти на­писали редактору гнівного листа. Лесь Мартович був для моло­дого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповіда­ння «Нечитальник». Під впливом Леся він і сам спробував тво­рити: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не призна­вався, що я також письменник».

У Коломийській гімназії В. Стефаник знайомиться з молодим Іваном Семанюком — майбутнім письменником Марком Черем­шиною.

І вже В. Стефаник сприяє тому, щоб молодий митець повірив у себе і став писати. Пізніше Леся Мартовича, Василя Стефаника й Марка Черемшину назвуть «покутською трійцею».

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі «Народ» — «Жолудки наших робітних людей і читальні», під­писана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських гім­назистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефа­ника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гім­назії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого стала стаття у Станіславському журналі «Поступ» — «Форналь Антін». У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом («форналем») на чужому полі.

У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Учитель

•        Яке враження справив на вас Стефаник-студент?

•        Про які риси вдачі свідчить участь В. Стефаника в громад­ському радикальному русі?

3-й виступ

В останній рік навчання в Дрогобицькій гімназії помирає старша сестра Марія, що була для Василя і вихователем, і другом- порадником.

Наша, синку, Марія вмерла. Та як умирала, та все за тебе випитувала. Ми її дурили, що ти над'їдеш. А таки того дня, як вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через по­ріг узріла. Та й умерла».

Від жалю серце у Стефаника перевернулося: Пішли ми з мамою на могилу. «Аді, синку, отеє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала малювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям...»

Мати Стефаника — надзвичайно чуйна, добра і ніжна жінка — була чи не єдиною людиною, яка розуміла сина, співчувала йому і безмежно любила. Її світлий образ письменник проніс у своїй душі до останніх днів життя.

Після смерті дочки ненька тяжко захворіла, і люблячого сина це дуже непокоїло. До того ж убивчо впливали на виснажене від тяжких страждань материне серце докори батька, що, мовляв, Василеві арешти заженуть її в домовину. Він знав про це і, палко люблячи матір, заради неї терпів усе.

«Не раз, а сто разів на день,— пише він у листі до В. Мора- чевського 24 листопада 1895 р.,— я боюся своїх дверей, чи аби не розтворплпся та аби мені не подано телеграми».

Василь боїться втратити матір. Туга каменем тисне на душу.

4-й виступ

Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в м. Кра­кові. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері.

У 1895 році Василь приїхав до матері Оксани, яка вже зга­сала. Вона обливала слізьми подушку, приказуючи: «Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих і не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхи». Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у ве­лику сварку й взаємну неприязнь.

Для матері Василева творчість була святинею, але похмурі тони його оповідань лякали селянку, вона вважала, що її син дуже нещасливий, якщо «люди плачуть над його писанням, а не смі­ються». Помирала мати, коли Василь уже був відомим у Захід­ній Україні новелістом. Смерть Оксани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином. Семен задумав оженитися, хоча небіжці, як говорили в селі, ще «ноги не застигли». Скороспечене весілля батька з Василевою ровесницею боляче вдарило письмен­ника. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб батько з нареченою переступав через до­мовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письмен­ник не зробив, адже це було б оскверненням могили неньки, але з розпачу тяжко захворів.

Крім власне сімейних драм, Василя боляче вражало загаль­нонародне лихо. Еміграцію він розцінював як непоправну траге­дію. Краківський вокзал став пересильним пунктом виїжджаю­чих, які проходили медичну комісію, купували квитки й візи. Тут галичан обдурювали, шахрували, убивали. Та й життя їхнє у бруді, злиднях, відчаї скидалося на циганський табір. Оскільки батько категорично заборонив синові кидати навчання і при­їжджати додому, молодий Стефаник часто приходив на Краків­ський вокзал, щоб від земляків-переселенців довідатися, що робиться в рідному краю. О. Кобилянській він писав про свої враження: «Нині досвіта на двірці краковськім було 800 душ емі­грантів... Поїзд рушає, жінки і чоловіки чіпляються єго, поліція і жандарми — відкидають їх, як грушки... На пероні лишаються жінки без чоловіків, діти самі без родичів і чоловіки без жінок. Шалений плач, ламання рук і прокльони. А поїзд лише димом б'є в очі — пішов!»

5-й виступ

У грудні 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» було на­друковано новели «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі» «Сама-самісінька». Дещо пізніше Василь Стефаник написав слав­нозвісні новели «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Майстер», «Катруся», «Ангел», «Осінь», «Шкода», а взимку 1899 року — «Камінний хрест». О. Кобилянська, прочитавши ці твори, писала авторові: «Між слова Ваші, там... тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували по­тужною рукою пам'ятник для свого народу... Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша... котру не можна забути». Сам же Ва­силь Стефаник пояснював тематику своїх творів так: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало... А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».

Переживання героїв Стефаникових новел — переживання са­мого автора. Це можна простежити на прикладі автобіографічної дилогії «Виводили з села», «Стратився». Подія, зображена в цих оповіданнях,— реальний факт. 1887 року покінчив життя само­губством двоюрідний брат Стефаника Лука. Це приголомшило письменника. А згодом він відгукнувся на родинне горе щемли­вим оповіданням «Стратився».

І знову наприкінці цього ж року доля наносить удар — помирає перша любов Василя — Євгенія Бачинська. Туберкульоз знищив її. А 1890 рік почався надзвичайно трагічно — 1 січня померла мати. Боляче вдарилося синове серце об мамину могилу.

«Заридав сухими очима і впав.

Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.

Одне маленьке слово аби сказала!

Довго просив.

Потім поклав голову на хресті і почув від нього мороз.

Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку...

Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а Маріїної на мамин гріб...

Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов».

6-      й    виступ

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчи­ною з прогресивної сім'ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо вмреш». Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років, 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток — трьох синів.

Залишившись на 43-му році життя вдівцем, Стефаник узяв турботи про дітей на себе, доглядав їх, пестив, турбувався про здоров'я. Один із синів — Юрко, захворів на висипний тиф і був на межі між життям і смертю. Про переживання батька у той час згадує інший син — Кирило: «Він майже нічого не їв, вночі не спав, щогодини міряв пульс хворого: «Я цього не годен пере­бути, коли Юрко вмре, я не хочу жити. Мені так само тяжко пе­реносити його слабість, як йому»,— з сльозами в очах говорив Стефаник »

Таким він був батьком.

Учитель. Василь Стефаник писав: «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби сила була витримати я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, аби не поруйнувала моїх приятелів...».

7-      й    виступ

Коли розвалилась царська імперія і на її руїнах постала УНР,—зазначає відомий літературознавець Федір Погребен- ник,— письменник привітав її утворення як волевиявлення всього українського народу. 17 листопада 1917 року, виступаючи на веле­людному вічі у Снятині, він з радістю констатував, що на Україні «в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою». У січні 1919р. Стефаник уже як грома­дянин Західноукраїнської Народної Республіки з українським, а не австрійським, паспортом приїхав до Києва, був на всіх тор­жествах, пов'язаних із проголошенням Злуки обох частин Укра­їни в єдину суверенну Українську державу. Сповнилася його мрія про об'єднання одного народу в сім'ї вольній, новій.

Письменник боляче пережив поразку УНР. Україна знову була розірвана на шматки. Стефаник ганьбив польську владу за те, що зробила Україну безправною і пильно стежив за подіями в ра­дянській Україні.

Голосом правди і непокори, за словами Миколи Шудрі, були для нього твори Григорія Косинки та Миколи Хвильового. До од­ного писав листи; іншому приурочив оповідання «Мати», яке й досі друкується без посвяти. А тим часом з радянської України долинають моторошні новини, які перевершують всі знані у світі жахи: суцільні розстріли без суду і слідства, голодомор, колек­тивізація під страхом знищення».

У всіх наших посібниках і підручниках, на всіх Стефаникових ювілеях говорилося про те, що письменник одержував від укра­їнського радянського уряду персональну пенсію. Однак цинічно замовчувався той факт, що він згодом відмовився від тієї пенсії, протестуючи проти сталінських репресій. «Спершу заявив кон­сулові у Львові: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім напи­сав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все був і буду...»

Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональ­ної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одер­жувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.

З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на май­дан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети... Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року... Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка і розділяв думку про те, що коли вдалося б побудувати державу за рецептами Ен­гельса, то вийшла би така тюрма, якої ще не бачив світ.

Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у Русові від серцевого на­паду. За заповітом митця поховали в рідному селі, поруч із моги­лою матері, адже відчуваючи подих смерті, він не раз повторю­вав: «То, небожата, мені вже треба йди до моєї мами».

Учитель. Ми висловлювали свої думки про Стефаника-сина, про Стефаника-людину, Стефаника-батька. Що ви можете ска­зати про Стефаника-громадянина? (Стефаник був людиною не­зламної громадянської позиції, борцем за справедливість і люд­ську гідність)

8-й виступ

Непростим був і творчий шлях великого новеліста. Найбільш плідним періодом стали 90-ті роки XIXст., коли він написав до 50 новел, публіцистичних статей і поезії в прозі. Збірка «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест», «Дорога» (1901) вразили читачів і літературних критиків своїм змістом і естетичною фор­мою. А потім — більше 10 років творчого мовчання. У 1925 році з'явилася нова збірка новел «Земля». Вона засвідчила, що пись­менник не втратив майстерності. Цікаво, що у Стефаника фак­тично не було періоду учнівства, бо слабких, недосконалих тво­рів у нього немає зовсім. Критика, правда дорікала, що він надто гіперболізує народне горе. Але В. Стефаник відповів: «Мені са­мому було приємніше змальовувати наших селян у вишиваних сорочках на призьбі, що мочають булку в мисці меду. І сто гусок перед хатою, і двадцятеро корів за нею».

В. Стефаник написав 72 новели, писав публіцистичні статті. А ще листи, які самі по собі — маленькі драми. Така його творча спадщина.

Учитель. Як ви вважаєте, така творча спадщина — багато чи мало?

Справді, цінується спадщина не по тому, скільки творів є в ній, а які вони за змістом і як написані. Василь Стефаник написав стільки не тому, що забракло хисту. Він віддавався твор­чості сповна, був неймовірно вимогливим до слова, а це вимагало титанічної праці. Чи кожному письменникові казали: «Не пиши так, бо вмреш»? Звичайно, ні.

Богдан Лепкий згадував:

«Та робота коштувала йому багато сил. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовним, скупченим у собі, робив враження хворого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, мо­гло йому вистачити сил і нервів, на велику повість — ні. Гадаю, що й читачеві також...

Але, мій Боже, бувають всякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творіння також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка спадщина — це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?»

V. Закріплення

Бесіда

•        Якою людиною був В. Стефаник?

•        Чим зумовлений драматизм його творів?

•        Чи був В. Стефаник носієм національної ідеї?

VI.    Підсумок

1.       Зачитайте слова, які стали лейтмотивом уроку, і прокоментуйте їх

• Як ви вважаєте, чи справедливо Микола Шудря назвав Ва­силя Стефаника Бетховеном українського слова?

2.      Оцінювання й самооцінювання

VII.  Домашнє завдання

1.      Упорядкувати записане протягом уроку, опрацювати біогра­фію за підручником.

2.      Прочитати новелу «Камінний хрест».

3.      Твір-роздум «Поему його життя і його новели можна покласти на музику Бетховена» (усно).

Додаток для вчителя

А який вигляд зовні мав письменник, яким був у повсяк­денному житті, у спілкуванні з друзями, близькими та рідними людьми?

Близький знайомий Стефаника В. Костащук згадував: Гарна, класична будова тіла, приємні риси обличчя та бла­городні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, дозволяла йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесід­ника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усміш­кою; то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ. Завжди був першою особою в найбільшому товаристві. На­ставала пустка, коли відходив.

Людина високого естетичного смаку, він вишукано одягався, був охайним у побуті, проявляв високу внутрішню культуру у слові й жесті. Інтелігент, який носив у грудях здоровий дух свого народу.

Про деякі особливості вдачі Стефаника Богдан Лепкий зга­дує так:

Стефаник кидав свої завваги, звичайно влучні і не позбавлені дотепу. Дотеп мав несилуваний, природний і бистрий. Сказав, як бритвою шарнув. Жаль, що ніхто не списував тих Стефаників- ських дотепів... Ось чому розмова з ним ніколи вам не знудилася.

На перший погляд, твердий і непривітний, ніби чужий, в дій­сності був людиною м'якої вдачі...

Другого любов'ю Василя стала Ольга Кобилянська. Гостюючи в Белелуї в родичів, Ольга подарувала Стефаникові квітку білої лілії. Стефаник намагався якнайдовше зберегти її тендітний цвіт: «Ваша лілія тепер моя. Я її гірко ніс (з Белелуї до Русова — 3 км). Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її ку­пав у керничці, як малу дитину». Любов була взаємною і вели­кою, адже на схилі віку в новелі «Спомин» Ольга писала: «Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і ти читай. Здалека подаю і щиро стис­каю твою працьовиту руку.

В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді пе­редала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин — то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі». Чому ж вони не побралися, якщо так кохали? Хто знає... Таємниця кохання й таємниця життя часто людському розумінню непосильні.