План конспект 10 клас ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (О. КАНДИБА). ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ. СВІТОГЛЯДНІ ПЕРЕКОНАННЯ
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 11-03-2013, 13:57

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (О. КАНДИБА). ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ. СВІТОГЛЯДНІ ПЕРЕКОНАННЯ

Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях письменника, розкрити основні чинники фор­мування його світогляду; розвивати навички роботи з додатковими джерелами, аналізу й систематизації опрацьованого; сприяти вихованню громадянських і патріотичних почуттів.

Тип уроку:комбінований.

Обладнання: портрет письменника, виставка творів, фотомате­ріали.

Душа розірвана, як рана... Бальзам далеко так, як сонце, А сонце, сонце, як і щастя, Там, там, лише в краю коханім.

О. Олесь

ХІД УРОКУ

I.  Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми й мети уроку

Ще на початку XXст. С. Єфремов назвав О. Олеся сином свого суперечливого часу динамічної епохи, сповненої водночас ве­ликих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелося поетові тво­рити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершилось у 1917р. проголошенням державності, і їх трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, бо­лісна ностальгія за рідним краєм, втрата улюбленого сина поета і вченого Олега Ольжича.

Протягом життя поет проніс безмежну любов до рідної землі, всотував найкраще: красу природи, почуттів. Залишивши духо­вне коріння на Батьківщині, жив і згас у полоні своїх страждань.

II.Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя


Посеред літа грізно-радісного 1944 року далеко від рідної землі, на чужині, помирав відомий український поет. Біля нього, схилившись над мольбертом, художник закінчував портрет. Спі­вець довго вдивлявся у власний образ, ніби пізнавав себе, потім кволою рукою підписав: Олесь.

Це був останній автограф Олександра Олеся. Позаду лишилося шістдесят п'ять прожитих років, за словами поета, повість радощів і мук, прочитана ним до заключної сторінки... Лиша­лося тільки закрити ту сумну книгу... Часто думав про її май­бутню долю, аби не загинула разом із ним на чужині і знайшла дорогу на Вкраїну, до свого народу, який повинен знати про нього все...

Думкою линув на Вкраїну, у степи Сумщини, в рідну Кригу (Білопілля), де 5 грудня 1878 року він побачив світ.

Згадувалося дитинство, що минуло як один «золотий день», як «суцільна казка природи».

А продовжить розповідь сам Олесь.

2. Виступи учнів

Дитинство

Народився 23 листопада (за ст. ст.) 1878р. в Кризі (Білопіллі). Батько Іван Федорович був завідуючим промисловими роботами Канонова в Астрахані. Жив то в Чорному Яру (над Каспійським морем), то в Царицині, то в Кризі. Коли було мені 11 років, батька не стало. Був надзвичайно доброзичливий.

Мати з роду Грищенків, з Верхосулля, Лебединського повіту на Харківщині. (Було дві сестри).

Щороку (до 13 років) їздив до діда, де познайомився із сіль­ським життям, піснями, звичаями. І дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сулі), здається іноді мені суцільною казкою природи.

У Кризі учився. (Маючи 4 роки, навчився читати від ма­тері). Науки не любив і школу згадую як катівню. У Кризі раз весною, маючи 9 років, написав перший вірш (по-російськи). Був у нас Шевченка «Кобзар», який я знав, маючи 11 років, напам'ять і співав. Харківське землеробське училище. Поступив я на 15-му році. Спочатку багато працював над індійською мо­вою, польською, болгарською, сербською. Писав по-українськи і російськи. Редагував «Комету», в якій умістив по-українськи і російськи. Був у мене товаришем мій кузен Петро Радченко, свідомий українець, який писав по-українськи повісті. Певно, він кинув у мене перші лучі національної свідомості (дома гово­рив переважно по-українськи). Дядько мав Шевченка, Куліша, Марка Вовчка й ін. Виступав на вечірках зі своїми віршами...

Познайомився з російською літературою. Любив Некрасова, Ні- кітіна, Кольцова, Лєрмонтова, Надсона, А. Шеншина. Пушкін здавався чужим. Пізніше читав Байрона, Шеллі, Альфреда де Мюссе. Найсимпатичніше враження на мене робили Шопенга- уер і Гавптман.

З українських поетів знав Старицького, Лесю Українку, М. Чер­нявского...

Любив театр. Часто в зимі за 12 верстов пішки йшов подиви­тись на якусь українську п'єсу. Наукою не захоплювався, учився мало, аби скінчити. Перебував великі злидні. Мусив бути письмен­ником. Товаришував із селянськими хлопцями, прислуховувався до мови, записував пісні. Скінчивши школу, поступив до Київ­ського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не ма­ючи змоги заплатити за «право слухання лекцій», кинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На Миколаїв­ському заводі був одним із організаторів театру і виступав у різ­них п'єсах. У 1903р. склав іспит з латини і став студентом Хар­ківського ветеринарного інституту, одночасно поступив на службу в земство статистиком. Служив до 1905 р. Переклав під час ре­волюції майже всі революційні російські пісні, які товаришами- революціонерами розкидались разом із прокламаціями. Брав живу участь у студентському громадському житті.

На початку творчого шляху

У 1903 році поїхав на полтавське свято відкриття пам'ятника Котляревському. Познайомився з Івваном Липою (батьком пись­менника Ю. Липи), який часто мені писав і переконав стати ви­ключно українським письменником. Глибоке враження справила на мене зустріч з українськими письменниками. У багатьох із них я помічав сльози...

У 1904 році писав гумористичні оповідання. Далі вернувся знову до поезії. Познайомився з українським громадянством. Часто бував у Алчевських, де на вечірках читав свої вірші. По­знайомився з Олександрою Сфименковою, яка загріла в мені віру й заохотила до праці.

Після деякої перерви («практировка», служба в маєтку Ха­ритоненка, переїзд з одного місця в друге на статистичні роботи) знову взявся за перо і ввесь (час) рік писав коротенькі оповіда­ння гумористичного характеру (1904р.). З боку приятелів вони стрівали досить прихильну оцінку... Я став думати над виданням і книжки поезій. Однак усі мої спроби найти видавця або пози­чити десь на видання 300 карбованців не дали в Харкові ніяких наслідків. Я зневірився в можливість побачити свої вірші в друку і перестав писати.

У 1906 році влітку я виїхав в Ялту (Крим) підлікуватись, по­бачити море, відпочити. У Ялті я на другий чи на третій день написав в «Русской Ривьере» фейлетон, який мав великий успіх у курортної публіки і зблизив мене з редакцією.

Через декілька днів мене змусили читати в більшому това­ристві літераторів. Поезії мої, не дивлячись на те, що були пи­сані по-українськи, мали несподіваний успіх у російських пись­менників.

Уі почали мені говорити, що необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів, щоб книжка була видана. Я дав телеграму матері, і вона вислала мені два зшитки з моїми поезі­ями, з яких я склав першу мою книжку там, ще в Криму.

У Петербурзі влітку 1907 року вийшла моя перша книжка. (Ол. Єфименкова познайомила мене з П. Стебницьким, який по­зичив мені 300 рублів на видання). «У 1909 році видав я другу книжку й антологію «Молодая Украйна».

Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я робив за­ходи знайти якусь посаду при видавництві або знайти постійну роботу при газеті, але в той час так бідно оплачувався літератур­ний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на київські міські ско­тобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кри­вавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу, але це вже була аматорська робота. Робив я спроби найти собі іншу роботу, але з тих чи ін­ших причин мені не удалось.

Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім житті. І чи буде не знаю.

Кохання

{Слово передаємо дружині О. Олеся Свадковській Вірі Ан­тонівні.)

Під час перебування на посаді статиста у Словянську познайо­мився зі мною, Вірою Антонівною Свадковською, я була слухач­кою Бестужевських курсів. Згодом ми одружилися. Я називала його не Сашею, а Олесем, і в згадку про цей чудовий час любові Олександр Іванович прибрав собі ніжний псевдонім Олександр Олесь. Після виходу першої книжки «З журбою радість обнялась» він мені написав: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане тобою, зробиться символом кохання?»

Олександр Олесь був неабияким музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі. Леся Українка після виходу першої збірки віршів за­значала (за спогадами її чоловіка), що «він випередив її яко лі­ричний поет, і при тім не зажурилася».

На чужині (слово передаємо дослідникові життя і творчості)

У завірюсі громадянської війни поет виїхав до Будапешта як аташе посольства, а вже через два тижні перебрався до Відня. Поет не повернувся додому й залишився на чужині в добровіль­ному вигнанні, хоч дуже скоро почав проклинати себе за це:

О, як боюн, в ту ніч горобину Не переміг я смерть прокляту.

Не раз після цього смерть на рідній землі здавалася йому сто­крат ліпшою за життя в еміграції:

Десь на холодній чужині Якийсь вигнанець гірко плаче І заздрить мертвому мені.

Олесеві вдалося врятувати своїх рідних, добившись права на ви­їзд за кордон дружини й сина Олега, який успадкував від батька поетичний дар і пізніше став відомим поетом Олегом Ольжичем.

У перші роки перебування за кордоном О. Олесь виявляв гро­мадську активність, його хотіли бачити в гущі емігрантського життя. У березні 1920 року він редагує у Відні гумористичний журнал «Сміх». Але після того, як поет вмістив у ньому різко са­тиричні твори про еміграцію, часопис припинив своє існування. Вийшло у світ лише два номери. Був Олесь редактором і ще од­ного емігрантського журналу «На переломі».

Цілком новим і певною мірою несподіваним явищем у твор­чості автора «Айстр» і «Чарів ночі» стала сатирична поезія ціла збірка «Перезва». У загальному підсумку це також «журба» поета. Про О. Олеся в період створення збірки «Перезва» розпо­відає українська громадська діячка Надія Суровцева (1896-1987): «Склалося так, що Олесь опинився у Відні, центрі тодішньої української еміграції. І почалася мука безбарвного, бездіяльного животіння на чужині. Чужа мова, чужі звичаї, чужі люди. І му- равління своїх: «уряд», «народ». Як достеменно відтворено це з етнографічною точністю в його «Перезві», серії поезій ущип­ливих, повних гіркого сарказму, трагічних до крові, безмежно сумних від туги, всіх тих поезій безконечних еміграційних днів, подій. Пекучий сором за все те, що відбувалося в нього на очах, болючі розчарування, втрата останніх надій на поворот на бать­ківщину. Що поставали й розбивалися одна по одній. І безмежна самотність».

1923 року Олесь переїхав з Австрії до Чехословаччини й посе­лився в Горних Черношицях. Через три роки переїжджає до Ржев- ніц, околиці Праги, а з 1931 року мешкає вже в самій Празі. Якийсь час був головою Спілки українських письменників і жур­налістів у Празі.

Настали тяжкі для нього роки невимовної туги за Україною, за своїм народом, роки смутку й печалі. Кожен рядок вибухав вогненною журбою поета:

О, принесіть як не надію, То крихту рідної землі: Я притулю до уст її І так застигну, так зомлію... Хоч кухоль з рідною водою!..

Єдиною розрадою були спомини. В уяві поставали дорогі об­рази мати, рідні степи, друзі...

Випробування чужиною

Талановитий поет Олександр Олесь зотлів, згорів у вогні журби за рідною землею та своїм народом. Рік за роком втрачав він охоту до праці, дрібнішали його бажання й наміри, згасав талант.

В юнацькі роки Олесь захопився вивченням мов, багато пра­цював над англійською, польською, болгарською, сербською мо­вами, проте за довгі роки на чужині втратив той інтерес і жив переважно в полоні своїх страждань.

Самих спогадів для такого поета, як Олесь, було замало, і та­лант його на чужині, як і саме життя, поступово згасав без соків рідної землі, яку він любив над усе.

Відходив у небуття поет майже самітним, під доглядом само­відданої дружини Віри Антонівни та безмежно закоханої в поета словачки Марії Фабіанової. Заходили ще провідати хворого поета скульпторка Ніна Левитська із чоловіком Борисом, композитором, та художник Павло Громницький. Ото майже всі незрадливі друзі.

Радісні хвилини для Олеся випадали рідко. А з часом їх зо­всім не стало.

Не приніс радості для поета навіть його ювілей: 65-річчя життя та 40-ліття літературної творчості. На запитання, що він може сказати з приводу цього подвійного свята, Олесь недвозначно від­повів: «Багато, але краще нічого не скажу. Коли не можна було це залишити або принаймні відкласти до слушного часу, то нічого не залишилося, як його відбути і почати легко дихати».

Ті, хто знав поета в Празі, малюють нам Олеся широкоплечим, буйночубпм, обважнілим, хоч у розмові був легкий на жарт, дотеп. Із часом помічалось: постава Олеся втрачала лінію, він ставав байдужіший до всього, обличчя наливалось і блідло, голос втра­чав тембр і зривався на шепотіння. Відчував неминучий кінець і чекав його свідомо й спокійно.

Наприкінці червня 1944 року востаннє виїхав на річку Сазаву: мріяв спіймати коропа й відпочити. Та жорстока доля чатувала й тут. Його наздогнала звістка про трагічну загибель сина Олега у фашистському концтаборі Заксенхаузені. Хворе серце рвалося з грудей. Кинувся до поїзда. У переповненому вагоні зомлів і при­йшов до пам'яті аж у лікарні.

22 липня 1944 року О. Олеся не стало. Друзі поховали поета на празькому цвинтарі Олынани.

Через чотири роки, у 1948 р., відійшла його вірна дружина Віра Антонівна. Її поховали у тій же могилі, що й О. Олеся. За­лишився син О. Олеся та Марії Фабіанової Олександр Олек­сандрович Кандиба, який і сьогодні живе у Празі.

Творчість

Творчість О. Олеся виразно поділяється на два великі періоди. Перший обіймає час між революціями 1905 і 1917 років; дру­гий з 1919 року, коли поет опинився в еміграції, прирік себе на добровільне вигнання до кінця життя.

Поетичний доробок першого періоду складають збірки «З жур­бою радість обнялась» (1907), «Будь мечем моїм!..» (у першому ви­данні авторська назва знята цензурою, книжка вийшла 1909 року під заголовком «Поезії» із зазначенням «Кн. II»), «Книжка третя» (1911), «Драматичні етюди» (1914), «Поезії» (1917), «На хви­лях» (1918, книжка у світ не вийшла, набір був розсипаний). Від 1909 року О. Олесь ставить на обкладинках своїх книжок поряд­ковий номер створюється ніби зібрання творів поета.

Варто згадати перекладацьку діяльність поета в цей період творчості. Ще 1912 року журнал «Літературно-науковий вісник» надрукував Олесів переклад «Пісні про Гаявату» Г. Лонгфелло (окремим виданням переклад побачив світ у Державному видав­ництві України 1923 року). Українською мовою, дякуючи О. Оле­севі, зазвучали казки В. Гауфа, арабські казки тощо.

Він перекладав з англійської, німецької, російської, польської, болгарської, білоруської, сербської, грузинської мов. У перекладі О. Олеся вперше пішов на кону Українського театру в Києві «Виш­невий сад» А. Чехова.

В еміграції О. Олесь створив книги «Чужиною» (1919), «Княжа Україна» (написана у 1920р., надрукована 1930р. зі зміненою назвою «Минуле України в піснях. Княжі часи», з назвою «Княжа Україна» 1940р.), «Перезва. Ч. І» (1921), «Поезії. Кн. (1931), «Кому повім печаль мою?» (1932), поема-реквієм «Терновий ві­нок» (1938), поема-збірка «Цвіте трояндами» (1939). Залишилися неопублікованими збірки «Похмілля», «Маски», «Перезва. Ч. II», «Падає листя», «Книжка без назви» та книги поезій XII і XIII, що охоплюють творчість останніх років життя. Більшість віршів із цих збірок сповнені безмежної туги за Батьківщиною.

Створив О. Олесь в еміграції і низку сатиричних п'єс: «Ви­літали орли», комедію «Ревізор з Кам'янця», лібрето до опери «Влада за кордоном», трагікомедію «Народний суд», «Шиночок на передмісті», «Фінал», «Темний ліс» тощо. Більшість цих тво­рів, очевидно, загублені, але цілком можливо, що в майбутньому вони будуть знайдені, як і поетичні збірки, про існування яких до останнього часу ми нічого не знали.

Останнім спалахом творчості О. Олеся стала написана 1941р. драматична поема «Ніч на полонині», опублікована та поставлена в Пряшеві (Словаччина) 1964 р. У ній ще раз спалахнула вогнем натхнення, казково воскресла й душа самого поета, роздвоєна між мрією і сумною дійсністю у вигнанні.

III. Узагальнення вивченого матеріалу

1. Літературний диктант (на основі складених тез змісту уроку)

  Де й коли народився О. Олесь?

  У скільки років навчився читати?

  У якому віці написав перший вірш?

  У яких закладах навчався?

  За яким фахом працював О. Олесь?

  Як називався перший рукописний журнал, редагований О. Олесем?

  Хто з оточення юного Олеся вперше пробудив у ньому наці­ональну свідомість?

  Яка подія визначила шлях Олеся в українській поезії?

  3 яких мов і які твори перекладав О. Олесь?

  У яких роках О. Олесь емігрує за кордон?

  Як звали сина О. Олеся, відомого поета і вченого?

  Які збірки поезій ви запам'ятали?

2.Розкрийте зміст епіграфа уроку, створивши психологічний портрет письменника

IV.   Висновок

Сьогодні ми зробили лише перший крок на стежині О. Олеся. Його спогади, розповіді дослідників його творчості довели, що життя і творчість митця були присвячені рідній землі Ук­раїні.

V.     Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

Vi. Домашнє завдання

1. Опрацювати статтю підручника, конспект уроку.

2.Підготувати огляд лірики поета (1-ша група громадянської; 2-га група інтимної).

3. Вивчити напам'ять одну з поезій (на вибір).


Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали