ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX ст. ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОГО ДОРОБКУ, ГРОМАДЯНСЬКА Й ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ, РОЛЬ У ДУХОВНОМУ ВІДРОДЖЕННІ НАЦІЇ

Мета:    ознайомити старшокласників із життям і твор­чістю, громадянською й життєвою позицією Олеся Гончара, з'ясувати роль митця в духовному відро­дженні нації; учити добирати необхідний матеріал з літератури; розвивати мовлення, допитливість, уміння зіставляти факти, робити висновки; вихо­вувати активну громадянську позицію.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: фотовиставка про життя і творчість О. Гончара, екс­позиція творів митця, епіграф.

Художник приречений на саморозп'яття в ім'я наближення людини до свободи, істини, краси і добра. Для цього йому доводиться переживати не лише свою власну долю, а й долю тих, до кого він звертається словом. Переживати долю людини, народу, людства.

М. Жулинський

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку

Є в долі кожної нації люди, яким відведено роль її творців, провідників. Імена цих людей записані в книгу історії кожного народу, вчинки їхні великі, непідвладні ні часові, ні злому слову. Час тільки знімає облуду з людських очей, і тоді вони починають розуміти велику силу Генія. До таких людей, геніїв нашої історії й культури, належить Олесь Терентійович Гончар.

Наш урок хочеться розпочати словами Миколи Жулинського: «Митець не має повної влади над собою. Творчий процес — це

завжди вихід за межі свого «я» з єдиною метою: досягти абсолют­ної свободи самовираження, а отже, звільнитися від земного, обтя- женого реаліями буття, заперечити себе гріховного і утвердити себе божественного, очищеного духовно від скверни та зла. Худож­ник приречений на саморозп'яття в ім'я наближення людини до свободи, істини, краси і добра. Для цього йому доводиться переживати не лише свою власну долю, а й долю тих, до кого він звертається словом. Переживати долю людини, народу, люд­ства». По-різному письменник увіходив у життя кожного з нас, але прийшов назавжди зі своєю долею й долею героїв, зі своїм світлом, з болем, а головне... з правдою у всіх її проявах. Тож поговорімо сьогодні про те, хто для нас є Олесь Гончар, та яке значення його творів у нашому житті.

II. Опрацювання навчального матеріалу

1. Слово вчителя

(загальна характеристика прози II половини XX ст.)

Щоб збагнути художній світ творів О. Гончара, необхідно усві­домити, які події суспільного життя впливали на світовідчуття письменника, які тенденції розвитку в літературі були наявні в цей період.

1956 р. суспільство засудило сталінізм і його звірства, було звільнено з таборів мільйони засуджених, зокрема й тих україн­ських письменників, які там вижили. У літературу повертаються імена майстрів «розстріляного Відродження» — Миколи Куліша, Михайла Зерова, Григорія Косинки, Валер'яна Підмогильного, Євгена Плужника та інших. Починається реабілітація особистого, народного, національного в літературі 60-хpp. XX ст. Піднялася «залізна завіса», яка розділяла СРСР і Захід. Суспільство нама­гається надолужити втрачене: засвоюються нові мистецькі ідеї, осмислюється зроблене митцями Заходу в попередні десятиліття. Пожвавлюється перекладацька справа. «Відлига» породила ілю­зії й сподівання на нове духовне відродження. В аморфній душі безликої людини проростало й міцніло відчуття українськості — просвітлене, радісне, глибинне. Відродження зрусифікованих душ ішло ніби спонтанно, але прискорено, усвідомлено.

У прозі другої половини 50-хpp. XX ст. йде процес «реабіліта­ції» людини й водночас героя, бо в попередні десятиліття радян­ські письменники писали не про окрему особистість, її щоденне буття, а про маси, масштабні історичні події, які змінювали об­личчя світу.

Утверджуючи ідеали добра, правди, краси, справедливості, лірико-романтична проза виразно акцентувала увагу на позитив­ному героєві, носієві ідеалу — простій людині, як правило, без­компромісній, духовно багатій, високій у прагненнях, що немовби вгамовує одвічну тугу за людиною, яка не гнеться під тягарем життя, а навпаки — випростовується на повен зріст. У річниці її постали романи Олеся Гончара «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; Михайла Стельмаха «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди».

Наприкінці 50-х — у першій половині 60-х pp. XX ст. інтен­сивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосере­джувався на почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, «кар­тинка» настроїв, освітлений внутрішнім світлом пейзаж — усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. Є. Гуцало широко використовував у своїй творчості цей жанр. У ліричніи прозі застосовується персонажна оповідна стратегія: автор відхо­дить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. Тому на всьому лежить відсвіт героя — його сві­тобачення, світорозуміння.

У 60-х — 70-х pp. XX ст. активізується конкретно-аналітична проза, яка культивувала психологічний аналіз. Герой розвивався за власною логікою характеру, був непрогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту), бо мав свій погляд на суспільний роз­виток. Усе мало бути так, як у житті — це основне гасло прози цього спрямування. Яскравими представниками такого роману є Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Юрій Щербак та інші.

У 70-х pp. XX ст. активно розвивається химерна проза. Най­більшого розголосу набули романи Василя Земляка «Лебедина зграя», Володимира Яворівського «Оглянься з осені», Євгена Гуцала «Позичений чоловік...»; повісті Володимира Дрозда «Ирій» та «Самотній вовк», написані в цій стильовій манері.

Основними ознаками такої прози є «химерне» мислення, якому притаманні часопросторові зміщення, метаморфози з героями, від­верті алогізми: тут герой може природно перетворитися на їжачка, груші — вирости на вербі, а домовичок — сидіти серед людей у хаті й грітися на жердині. Не чужі їй емоційність, експресив­ність письма, напівфантастичність образів.

Українська література в другій половині 50-х — 80-х pp. інтен­сивно культивує історичну прозу. Визнання читача дістали романи Семена Скляренка «Володимир», «Святослав», РоманаІваничука «Мальви», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Черлене вино»; РоманаФедоріва «Жбан вина», Юрія Мушкетика «Яса», Івана Білика «Меч Арея», «Похорон богів» та інші.

2. Виступи старшокласників

(Учням заздалегідь були запропоновані теми виступів.)

Виступ 1

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 p., за свід­ченням старшої сестри, у робітничому селищі Ломівці в Дніпро­петровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердеч­ність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: пра­цьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарова­ність. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винят­ково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в най- звичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму —уті­лення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзви­чайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її при­страсні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

У сім'ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радян­ські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х pp., позначених героїкою перших п'ятирічок, інду­стріалізацією країни, колективізацією села, яке жило тоді бурх­ливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навчається в Бреусів- ській семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у су­спільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов'язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої біль­шовицької партії»,— згадує О. Гончар.

Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови й літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Тоді ж з'являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фрон­том», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в жур­налі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р.О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літера­турний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсомоль­ською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журна­лістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юна­кові, утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі 1937 р.О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках жур­налів. Його твори привернули увагу читача важливістю пробле­матики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпа­ки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філо­логічний факультет Харківського університету. Про свою альма- матер письменник згадує з теплотою та любов'ю: «Універси­тет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насо­лоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студент­ське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літе­ратури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мой- сей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надру­ковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

Виступ 2

У бібліотечній читальній залі и застала молодого письмен­ника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Хар­ковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким... Бої за Київ... Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у крива­вих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги баталь­йонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та про­йдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гон­чар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може й не відшліфовані, але пристрасні, гарячі й правдиві віршо­вані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побра­тимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю й прав­дивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій шпальті. Вірші привернули увагу, і Олесеві було запро­поновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі й любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми бойовими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як розповідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солда­тові... Я залишився з ними...».

Виступ З

З невситимою спрагою творити, з пам'яттю, у якій жили живі й мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки й хати, поверта­ється Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить до Харкова. Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Пої­хав у Дніпропетровськ».

До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна... «При­їжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрі- єшся після окопів...».

Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявля­ючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання його залиша­ють в університеті асистентом кафедри історії української літера­тури. А до цього ще — уперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.

Перший повоєнний твір — новела «Модри камінь», надрукова­ний 1946 р. в журналі «Україна». У цей час побачила світ і перша частина трилогії «Прапороносці». Того самого року О. Гончар вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР і переїздить до Києва, де відтоді й мешкає.

О. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному наро­дові, писати про все, чим він живе. «Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності,— так уважає митець і сам керується в житті й творчості цим положенням. Його твори відзначаються багатотемністю, гли­биною розкриття народного життя. З'являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).

О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра» — про одно­йменну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 р. письменник видає роман «Людина і зброя», у якому розповідає про важкі й гіркі перші місяці боїв з фашист­ськими нападниками, про те, як виривався з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік.

І в подальших творах Олесь Гончар звертається до найістот­ніших проблем народного життя. Його романи вражають масш­табністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Один за другим, як наслідок невтомної праці пись­менника, з'являються його нові твори. Роман «Тронка» (1963), у якому порушуються актуальні проблеми війни й миру, наступ­ності поколінь, сутності людського існування, становлення моло­дої людини, був відзначений Ленінською премією за 1964 рік. Потім — романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зброя» (1980), повість «Бригантина» (1973).

О. Гончар відомий і як блискучий новеліст. Його перу нале­жить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філо­софським осмисленням подій. Його новели глибоко психоло­гічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

Виступає О. Гончар і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Слід зга­дати про його книги — враження від знайомства з зарубіжними країнами: Чехословаччиною, Японією, США, Данією, збірки літе­ратурознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Пись­менницькі роздуми» (1980). Він також часто виступає в пресі із статтями на актуальні, гостропроблемні теми — про боротьбу за мир, про розвиток літератури й мистецтва, про окремі питання життя народу.

Олесь Терентійович веде величезну громадську роботу. Він — депутат Верховної Ради СРСР та Української РСР. Тривалий час (1959-1972) очолював Спілку письменників України, був голо- вою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. За визначні досягнення в літературній та науковій діяльності О. Гончар був обраний академіком Ака­демії наук Української РСР, відзначений багатьма державними нагородами.

III. Узагальнення вивченого матеріалу

1. Заповнити узагальнювальну таблицю за творчістю О. Гончара

 

 

2. Робота в парах

Скласти вікторину або кросворд за біографією та творчістю письменника.

IV. Висновки

Гончарева проза має своєю першопричиною глибоке націо­нальне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви й тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого й працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника. Але сам О. Гончар стверджує, що його основне зав­дання — відкривати в людських душах «джерела світлі і здорові», він повсякчас нагадує: «Мистецтво та література покликані сто­яти на варті духовності людини, берегти й у вік НТР поетичний початок життя, первісний вогонь краси».

Починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху Укра­їни, перше за багато літ свято Соборності України в січні 1990 p., Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві- патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

V.  Оголошення результатів

навчальної діяльності школярів

VI. Домашнє завдання

Опрацювати сторінки підручника, читати новелу «За мить щастя».