ГРИГІР ТЮТЮННИК. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

Мета:   зацікавити одинадцятикласників особою письмен­ника та його творчістю, дати загальну характерис­тику стилю письменника, перейняти душі дітей кра­сою його слова, розвивати навички визначення теми твору, його жанру, аналізу образів, художніх засо­бів, особливостей композиції, виховувати в учнів доброту, уміння співчувати та співпереживати, вдячність письменнику за його чудові твори.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Обладнання: портрет Григора Тютюнника, твори письменника, епіграф.

Тепло її достовірність — ось мої літературні критерії.

Григір Тютюнник

Речення художнє — як чаша терпіння.

Воно повинно бути повним, але не переповненим.

Григір Тютюнник

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. Організація класу

II.    Мотиваційний етап

1.    Забезпечення емоційної готовності.

2.    Продовжте незакінчені речення:

• «Найважливіше в житті людини це...».

• «Сьогодні на уроці я навчуся...».

III.  Актуалізація класу

1.    Перевірка домашнього завдання

2.     Аналіз творів, вивчених раніше. Робота в групах

Учні стисло передають зміст твору, свою думку про нього, визначають тему, жанр, провідну думку, особливості компози­ції, образи, художні засоби.

Перша група. Оповідання «Зав'язь»

Раннє оповідання «Зав'язь» є зворушливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли в гіллі «зав'язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки» — зав'язь. Цю зав'язь потрібно берегти, захищати від весняних холодів. Зав'яззю є перше кохання юних Миколки й Соні, соро­м'язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності й щирості. Символічно, що юнак, ніби боячись втратити найдорогоцінніший скарб любові, обкурює свій і Сонин садок, рятуючи при цьому й зав'язь їхнього почуття. Саме в час цвітіння саду й появи зав'язі — майбутнього плоду народжується перше юнацьке по­чуття. І нехай на дні глибокого провалля ще лежить сніг, нехай насміхається дід, у юнака зривається голос, коли він дивиться в дівочі очі, паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін, від одного лише слова коханої. Та й дід насміхається з онука не від злоби, це щось подібне до тренування. Дід готує хлопця до життя, а водночас і згадує свою молодість. Те, що в нього слово колоритне, підтверджує характеристика, яку дід дає онуковій коханій. «ї ...то дівка з тієї куряви, що чорти на доро­гах крутять. Просто в неї міцний характер, кажу спокійно аби випорснути з дому». Оповідання «Зав'язь» вражає відчуттям автора й умінням передати найтонші порухи людської душі. Вда­лим є і те,що розповідь ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв, передати їхні настрої, переживання й радості. Символічна й назва твору: зав'язь пер­шого юнацького почуття, яке народжується в благословенний час цвітіння саду й появи зав'язі майбутнього плоду. Хочеться вірити, що в Миколи й Соні попереду довге й щасливе життя, що в їхніх серцях надовго оселилося велике людське кохання, яке зігріватиме душі, допомагатиме й підтримуватиме їх на нелегкій життєвій дорозі.

Друга група. Повість «Климко»

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти й підлітки, багато з яких залишилися без піклування стар­ших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небез­пекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не опи­сати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Ця повість страшна своєю правдою про війну й красивою прав­дою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам'яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, від­повідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покла­датись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога— характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допо­могти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашист­ської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Загинув, але залишився люди­ною, встиг стати справжнім дорослим чоловіком, що піклується про інших, відповідальним, самостійним, витривалим, міцним, як скеля. Він багато встиг за своє коротке життя, встиг зрозу­міти й довести, що за будь-яких обставин потрібно залишатись людиною й цим переміг війну.

Третя група. Повість «Вогник далеко в степу»

Героєві Павлентієві пощастило вижити під смертоносним гра­дом війни. Але як жити далі? Хату розірвало бомбою, батько загинув на фронті. Нема в що одягнутись. І як каже його мачуха Ялисавета: «А що їсти? Хліба намолотили тільки у державу і то не хватило до плану». (Доречно запитати: «А держава — це не її голодні люди?»). І Павлентій вступає до ремісничого учи­лища, бо там давали не тільки професію, а й сяку таку одежину (навіть шкарпетки, які багато хто із підлітків одягнув вперше у житті) та пайку хліба з сіллю.

Павлентія насправді звати Павлом. Та він сам себе так назвав «для солідності». Він невисокого зросту, слабосилий, але добрий і делікатний. У почуттях і думках набагато доросліший, ніж мало б бути на його вік.

Училище розташоване у райцентрі, а хлопці живуть у селі. Ходити треба щодня і не один кілометр степом—у темряві, у непогоду, ще і вовків розвелося вдосталь. Та і серед людей вони теж не перевелися.

Ця повість — ніби відрізок із життя самого письменника. Мабуть тому вона і вийшла такою щемкою і хвилюючою. Чита­ючи її, не один раз стисне горло, а на очах виступлять сльози, хоча в повісті все тихо й мирно, герої її сторінок молоді й здо­рові, а деякі епізоди написані з тонким гумором. Ця повість так і «проситься» на екран).

IV. Визначення мети та планування роботи. Оголошення теми уроку

V.  Опрацювання навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

«Тепло й достовірність — ось мої літературні критерії», «Не святі горшки ліплять майстри, а майстрами стають люди. Я — людина. Я буду майстром!»,— читаємо в щоденнику пись- менника-новеліста Григора Тютюнника. Така самооцінка й ви­могливість до себе заслуговують на повагу. І він дійсно став май­стром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, теп­лого, талановитого. Безперечно, Тютюнник творив своєрідно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу він спершу виношував, як мати дитя під серцем. Не раз він говорив своїм друзям: «Мені здається, що спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихована. Але постійна робота душі. І колись настає мить, що вигострилась думка до краю, біль серця такий, що воно обки­пає кров'ю, а напруга така, ніби кожен нерв, як напнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни, і він застогне словом. Цей процес схожий, як ото лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце й нерви повинні сконцентруватися в слові». Зна­ходив таке слово, яке іншим не заміниш. Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, бо знав, що «у художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідністю». Його слова то ніжністю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебністю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєві ситуації, умів повно, об'ємно розкрити внутрішній світ героя, бо вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними».

Вивчати життя письменника ми будемо за допомогою нашого символічного щоденника, де кожна сторінка — певний етап життя письменника.

Тож відкриймо першу сторінку...

2. Сторінки символічного щоденника

(Учитель перегортає сторінку символічного щоденника, нази­ває учня, який буде цю сторінку представляти.)

Сторінка 1. «Живописець правди»

Тютюнник Григір народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян. Григір — літе­ратурне ім'я письменника, обране ним, щоб відрізнятися від єди­нокровного брата Григорія Тютюнника (1920-1961) — відомого українського прозаїка. Батько, репресований, із таборів не повер­нувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька, що мешкала на станції Щотове Луганської області. Батько пись­менника, Михайло Васильович, заарештований органами НКВС у 1937 p., як «ворог народу», із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.

1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був роз­формований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу й до 1962 p., як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.

Під час війни жив у свого дядька Филимона Васильовича на Донбасі.

1942 p., коли дядько пішов на фронт, одинадцятирічний хлоп­чик, рятуючись від голоду, пішки помандрував окупованою тери­торією до рідного села на Полтавщині, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю. Після п'ятого класу Григір навчався в Зінь- ківському ремісничому училищі № 7, там отримував 700 г хліба, що допомогло вижити. Закінчивши його, працював на Харків­ському заводі імені Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що від­сидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, буду­вав Миронгрес, слюсарював. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль й у виборі тем та сюжетів, й у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.

1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радис­том на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

У 1957-1962 pp. майбутній письменник навчався в Харків­ському університеті на філологічному факультеті.

Сторінка 2.

«У літературу прийшов уже збагачений досвідом чоловік»

Після закінчення Харківського університету (1962) Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі, поблизу Алчевська. У 1963-1964 pp. працює в редакції газети «Літе­ратурна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сце­нарній майстерні Київської кіностудії імені О. Довженка, створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966 р. вийшла перша його книжка «Зав'язь», яка стала од­нією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози й зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал «Дружба народів» відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.

1968 р. «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено пре­мію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

1970 pp. з'являються в пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюн­ника.УТаллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 p. (№ 1) пові­домляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за бага­торічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Бать­ківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).

Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіно­повістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.

На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавни­цтві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги «Климко» (1976 р.) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1980 р.

Він був одружений і мав двох синів.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». Будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 7 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989 р. його творчість була посмертно відзначена Держав­ною премією імені Т.Г. Шевченка («Вогник далеко в степу», «Климко», «Лісова сторожка» «На згарищі», «Зав'язь», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном»).

Екранізації. За мотивами його оповідання «Син приїхав» створено фільм «Скляне щастя» (1981), за однойменною пові­стю автора й творами «Дід Северин» і «Вогник в степу» — кіно­картину «Климко» (1983), 1993 р. екранізовано його твір «Три плачі над Степаном».

Сторінка 3. «Довгий шлях пошуку потрібного слова»

Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, бо знав, що «у художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідністю». Його слова то ніжністю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебністю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєві ситуації, умів повно, об'ємно роз­крити внутрішній світ героя, бо вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними».

Улюблений жанр Григора Тютюнника — новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Цей жанр вимагав від нього самодисципліни й великої концентрації думки. «Ство­рити художній твір — значить у чомусь вичерпати самого себе», говорив він. Тютюнник у новелах зажди працював над почут­тями, що жили навколо нього й в ньому. Головний принцип його творчості сконцентрований у таких словах: «мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!» І це було правдою. Він умів дивитися і на зло «з висот розуму», сприймав його душею. Особливістю творчого стилю Г. Тютюнника є викорис­тання художньої деталі в розкритті характеру. «Класичний аналіз психіки в наш час не пройде. Потрібна деталь». Яскравим при­кладом може служити новела «Зав'язь». Ось закохані в проваллі. Як уміє автор правдиво передати психологічний стан героїв! Всього-на-всього очі, а скільки в цій деталі почуття, життєвої правди. «У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сони-ні очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, а сміються... На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі»... Цікаві твори Г. Тютюнника ще однією особливістю, у них майже немає відступів. Читач відразу поринає в яскраві життєві картини, чує гострі діалоги, в яких чітко вима­льовуються характери героїв, простих трудівників села. Тютюн­ник ніколи не повчає. Він вірить і любить свого читача, а тому надає йому право самому оцінити героїв. Умів новеліст у своїх творах показати високі почуття («Зав'язь», «Три зозулі з покло­ном») чи такі ганебні явища, як бездуховність, міщанство, спо­живацтво («Син приїхав»). Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному ладі, а й у національному українському характері. І говорив про це сміливо, відверто. Він писав, незважа­ючи на офіційну критику, яка звинувачувала його в «очорненні світлої, радісної дійсності». Кричали його оповідання гіркою прав­дою життя, і ніщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник зали­шався правдивим, безкомпромісним, сміливим. І тільки смерть зупинила його...

Творча спадщина Григора Тютюнника налічує близько сорока новел, п'ять повістей, ряд нарисів, статей, спогадів.

Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і над­рукував її в журналі «Крестьянка» 1961 p. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману «Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.

Твір народився з його листа до дружини. Він з таким щемли­вим болем розповів їй про драму своєї родини, що й сам не помі­тив, як з-під його пера вийшла викінчена художня річ.

Перша книжка його оповідань «Зав'язь» вийшла у світ 1966 р.

Письменник завжди схилявся перед красою світу, прагнув до любові й гармонії у всьому: у взаєминах між людьми, у ставленні до роботи, до природи, а коли не знаходив цього, глибоко страж­дав і готовий був боротися проти людської байдужості, духов­ного убозтва. Це й ставало темою багатьох його творів. А свою провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному із своїх інтерв'ю: «Найдорожчою темою, а отже й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах». Людей з такою душею письменник змалював чи не в кожному творі. Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв. Проте в його творах поставали харак­тери небуденні, а події — настільки драматичні, що залишали глибокий слід у серцях читачів. Ось лише деякі з них: коваль Юхим Кравчина («У Кравчини обідають»), готовий кожному допо­могти ділом, добрим словом, чи порадою; учитель Федір Несторо­вич («На згарищі»), у якого війна забрала все, а він залишився людяним і чутливим до чужого болю; колишній директор школи Калюжний («Облога»), який і на фронті опікується сиротою, що прибився до військової частини; Степан Дерев'янко («Три плачі над Степаном»), який кожної хвилини готовий прийти на допо­могу всім, хто її потребував. З великою і ніжною любов'ю пись­менник змалював дітей, що виявляли силу духу, яка не кожному й дорослому до снаги. Це Ігорко Човновий, Харитон, Климко і Павлентій з оповідання «Смерть кавалера» та повістей «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу». За дві останні повісті Гри- гору Тютюннику в 1980 р. було присуджено літературну премію імені Лесі Українки.

Григір Тютюнник плідно працював як перекладач. У його пере­кладах українською мовою вийшли книги В. Шукшина «Калина червона», В. Соколова-Микитова «Рік у лісі», М. Островського «Гудок», Р.-Е. Распе «Пригоди барона Мюнхгаузена» та інші.

В атмосфері чиновницького диктату над літературою що пану­вав у ті роки, письменник не зміг повністю реалізувати свій гли­боко народний талант. У березні 1980 р. Григір Тютюнник пішов з життя. У 1989 р. його творчість була посмертно відзначена Дер­жавною премією імені Т.Г. Шевченка.

У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 р. відкрито літера­турний музей Григора Тютюнника, а на шкільному подвір'ї йому споруджено пам'ятник. Оповідання й повісті письменника пере­кладено багатьма іноземними мовами.

Нещодавно (2006 р.) у видавництві «Грамота» вийшли друком «Вибрані твори» Григора Тютюнника.

Сторінка 4. « Єдине джерело творчої енергії» У лютому 1980 р. Г. Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»).

А 7 березня він заподіяв собі смерть. Похований на Байко­вому кладовищі в Києві.

Зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотеп­ний, артистичний, твори випробовував «на публіці» — довіряв загалові... А в глибині душі був пекельний біль, який терзав без­перестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захо­пленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.

Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша зму­шувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це єдине джерело твор­чої енергії».

IV. Рефлексивно-оцінювальний етап

1. Інтерактивна вправа «Мікрофон»

• «Сьогодні на уроці я зрозумів...»

• «Я навчився... Отже, я вмію...»

• «Я дізнався... Отже, я знаю...»

• «Я переконався... Отже, я впикаевнений...»

• «Я замислився...Тому я хотів би...»

V.   Домашнє завдання

Прочитати новелу «Три зозулі з поклоном».

Диференційоване домашнє завдання

1.    Написати відгук на одну із теми:

• Яке враження склалося у вас про Григора Тютюнника як гро­мадського діяча та письменника-новеліста

• Чи можна вважати життя письменника подвигом?

• У чому, на думку письменника, полягає призначення людина на землі?

2.    Прочитати народні пісні, у яких використано образ зозулі, слово «три».

Додаток до уроку