ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК.   ЖИТТЯ Й ТВОРЧІСТЬ МИТЦЯ. ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА ДО РОМАНУ «ДІМ НА ГОРІ»

Мета:    ознайомити старшокласників із життєвим та твор­чим шляхом Валерія Шевчука; розкрити жанрове й тематичне розмаїття його творчості; познайомити з особливостями індивідуального стилю; повторити відомості про епоху бароко і його культуру; розви­вати естетичні погляди учнів, розширювати їхній світогляд; формувати власне ставлення до таких особистостей, як Валерій Шевчук; прищеплювати почуття поваги, пошани, любові до творчості пись­менника.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет Валерія Шевчука, фотовиставка, виставка творів письменника, хронологічна таблиця, епіграф до уроку.

Світ так само не впіймав його

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. Організаційний момент

II.    Мотиваційний етап

1. Слово вчителя

Сьогодні у нас у гостях Валерій Шевчук, письменник-філософ, новатор, працелюб, праведник, який черпає мудрість із чистого джерела творчості Григорія Сковороди, Івана Франка, Василя Чумака й продовжує їх традиції. Перед нами — видання творів Валерія Шевчука, що промовляють до нас «Голосом трави». Піз­ніше цей голос повідав про «Дім на горі». Творчість В. Шевчука приходить до читача то «Барвами осіннього саду», то «Маленьким вечірнім інтермеццо», то «Птахами з невидимого острова». Філо­софію української душі розкриває «Трьома листками за вікном». «То ж чи можемо ми до кінця збагнути цей світ? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, яким так густо виповнювалося повітря, коли на нас руїна може вдарити щохвилини потужна?.. Що є вічного й постійного в цьому світі... і що лишиться від нас навіки й не упаде?» — таку низку запитань «розкидав» письменник «на полі смиренному». Творчість Вале­рія Шевчука — це чистий Дім добра й світла, збудований високо на горі за законами гармонії. Туди потрапити нелегко. Валерій Шевчук говорив: «Світ, засіяний світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол». Отже, розв'язавши складні вузли, спробуємо пізнати невичерпний світ творчості цього письменника.

2. Зачитування епіграфа, запис його в зошити

III.  Оголошення теми, мети уроку. Цілевизначення

IV. Опрацювання навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя.

(Учитель дає завдання протягом уроку вести хронологію дат, подій, готувати тези виступів, занотовувати вислови, що най­більше вразили.)

Валерій Шевчук — один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х pp. XX ст., а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки застійні, роки панування в літературі «соціалістичного реалізму». Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за тих абсурдних суспільних умов зберегти внутрішню свободу, а отже, і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (JI. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдешніх. У той час, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, Валерій Шев­чук лишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без найменшої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Гри­горія Сковороду.

Його життя, таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало роз­кішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий духовний космос, що його не одразу всі можуть збагнути, але якии притя­гує, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому може прислужитися людям, Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть най- престижніших премій.

2. Інтерв'ю з письменником

—    Де і коли Ви народилися? У яких умовах виховувалися?

—    Я народився20серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі.

Було в мене досить багате подіями й враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 р. Малим я мав здатність увесь час кудись забрідати й постійно губився. Уперше це сталося якраз 1943 p., коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошу­вало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно догля­дали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»).

Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопу­вання з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, що вдалося про­читати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), чоловіча початкова школа № 12, де я провчився три роки, а тоді перейшов у «мішану» школу № 32, також укра­їнську школу.

—   Що ви знаєте про свій родовід?

—   Про рід свій знаю не так і багато, але дещо-таки знаю. Пра­дід мій по батькові —Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара й Романа. У селі зали­шився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у приборканні повста­лих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав сина Олександра, мого батька, та шістьох дочок: Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х pp. Одру­жився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками й пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олек­сандра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випад­ково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. У цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів:

—   Чого це ти, Олександро, співаєш? — спитав.

—   А то що?

—   Сьогодні ж твій батько помер.

Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олек­сандра впала в меланхолію й цілі дні по тому ридала. Щоб розра­дити її й спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знаиомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона 1947 p., проживши 72 р., я її пам'ятаю, була це людина своє­рідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набереж­ній, 12».

Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Жито­мир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському.

Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків.

Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно- приходську школу ще перед революцією (він 1903 року наро­дження). По революції закінчив семирічку й вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударни­ках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у кому­ністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бід­них людей. По визволенні Житомира від німців був мобілізова­ний в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку. Батько пробув в армії до липня 1945 p., коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фото­картка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обі­йшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами й чималий скеп­сис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюб­леними його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подоба­лася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подоба­лася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете й Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну націо­нальну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писа­лася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 р. (народилася в 1911 p.), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала й вперто хотіла, щоб ми вчилися.

—    Яку освіту здобули?

—    Я пішов у перший клас 1946 р., до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічномувіці букваря и потрясав сусідів, що вмію в п ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в шта­нах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою й займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що задавали в школі моєму братові, щось на зразок:

Знову сонце, знову день,

Ворог знищений на пень.

А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію й ви­гадки.

1956 р. я закінчив житомирську школу № 32, закінчив не блис­куче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п'ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерп­ляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Учителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам'ятаю, якось учи­телька російської мови й літератури Анна Петрівна Яновська, єврейка за національністю, увігнала мене в червону фарбу, рап­том заявивши перед іншими вчителями, коли я зайшов до вчи­тельської: «Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное».

А потім списався з геолого-розвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського й поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєдну­вати його з заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кіль­кох оповіданнях («Атілла та Сірий», «Вечір квапиться»). Мож­ливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати в Лісо­технічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіда­нні «Я обов'язково про вас напишу») і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та при­ятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліо­теці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов'язки. Мій брат цього року закінчив технічне учи­лище № 1 (було на початку Чуднівської) за спеціальністю буді­вельний майстер (чи, як тоді ще звали, «десятник») і загітував мене вступати туди ж замість тягати цеглу й розчин («болото», як його називали житомирські муляри). Я здуру вибрав спеціаль­ність слюсаря-механіка, хоч мав до занять із металом непереборну відразу. Це я відчув увіч, навчаючись в училищі. Руки в мене були побиті, метал я ненавидів, ходити на заняття не хотів.

Доля наді мною зглянулася. Несподівано курс механіків закрили (до речі, піти з училища тоді було неможливо), і мені та й іншим запропонували перейти на якийсь інший курс. Я вирі­шив стати бетонником, бо там училися найменше: 10 місяців,— уже відчував, що потрапив не туди. А вабила мене все більше й більше українська філологія, власне, літературознавство. Саме виходив 20-томник Івана Франка, і я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16 і 17, де були статті про літературу. У Житомирській обласній бібліотеці мені потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була,— Д. Багалій. «Григо­рій Сковорода — український «мандрований філософ» (трапля­лися й інші старі книжки, але приватне: вірші Олеся, драма JI. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», «Соняшна машина» В. Винниченка — остання мені дуже подобалася). Іван Франко й книжка Багалія — це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло на мою долю (а було мені тоді 17 років), бо встановили основи мого світогляду. Я почав розу­міти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. 1957 р. я зустрівся з Борисом Теном.

Я закінчив технічне училище влітку 1957 р. й був посланий на роботу на бетонний завод.

Я ж готувався до вступу в університет. Стимулом було ще й те, що дівчина, з якою я тоді дружив, вступила на філософ­ський відділ Київського університету (тепер я вже в Київ при­їжджав частіше, бо мав тут амурний інтерес). Пішов я на той- таки історико-філософський факультет, хоч мене більше вабило літературознавство, причина (крім амурних резонів) була проста: у мене було вельми зле з англійською, а на історичнии англій­ську не здавали. Отож, я героїчно двинув на Київ, на екзаменах одержав три четвірки й одну п'ятірку (з української літератури) і витримав конкурс із 12 чоловік на місце. Вступити хотів я ска­жене, бо мене чекало восени військо на три роки, а я, як і мій дід по матері, мав (і маю) різко виявлений антимілітарний комплекс: усе військове, як і заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцію. Бог мені посприяв: я вступив.

Дуже швидко я побачив, що навчальний процес в університеті цілком схоластизований, отож, вирішив ставитися до нього фор­мально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я й вчинив.

Отже, дні мої були наповнені так: приїжджав раненько на лек­ції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замов­лення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лек­цію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду — знову в бібліотеку й просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори в Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався кла­сичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допо­могу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студент­ській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріж­ків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, що доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочи­тав Євгена Плужника та Валер'яна Підмогильного, і вони спра­вили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зерова, М. Гру- шевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й зако­хався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського, В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфи- менко і т. ін.).

—   Які захоплення у Вас були?

—   Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гур­ток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті «Двоє на березі»), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Жито­мирської області в 1954 р. і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Все­союзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медаль її учас­ника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом.

—   Як виник інтерес до літературної творчості?

—   Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого стар­шого брата. Дитиною він був хворовитий, мав ревматизм і дитячий порок серця, через що йому доводилося місяцями лежати в ліжку. Батько носив йому з фабричної бібліотеки книжки, і то були дорослі книжки,— так він перечитав усього Е. Золя та О. Баль­зака, потім докладно мені ті книжки переповідаючи. До Золя, Бальзака, а також Діккенса я так і не повернувся сам, бо знав їх у братовому викладі, а смислову пам'ять мав завжди дуже сильну (і це при вельми слабкій механічній, й досі не можу запам'ятати жодних цифр). Отож, навчаючись у сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епізод, визначали разом, що писати наступного дня,— писав, правда, тільки брат. Він ту повість послав у Дитвидав, звідки прийшла йому чемна відповідь, що треба рости, вчитися, мудрішати й так далі. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уяві вже бачили надруковану видав­ництвом книжку.

Згодом брат почав писати вірші, які мені дуже подобалися. У дев'ятому класі я вельми захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламу­вав напам'ять любовно-песимістичні Гейнові одкровення, тим більше, що в якусь дівчину я був закоханий регулярно, почи­наючи з четвертого класу. Спробував сам писати вірші, які мій брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні обра­зів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. У деся­тому класі я пробував писати й прозу: оповідання, початок істо­ричного роману з історії Житомира, вірші в прозі — все це було, здається, безнадійне (мій дитячии і юнацькии літературний архів батьки зі страху спалили, коли було в 1966 р. арештовано мого брата). І от 1956 р. вийшла червоненька книжечка віршів Василя Чумака, ми її відразу ж купили, і ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав і поперекреслював усі свої «вірші», і в пое­тичному альбомчику (продавалися тоді такі) написав: «Новий період». Що ж мене вразило у віршах Василя Чумака? Молодеча пінливість мови, несподівані образи, свіжість і велика суголос­ність до мого тодішнього «я». Це вже було не те, що вишукані, але, зрештою, якісь маломіщанські віршики Г. Гейне,— то була нестримна стихія слова, притому слова українського — отак у мені й народився поет. Віршів я написав за життя багато, але не на­друкував жодного. Більша частина з них творилася в юності, в до- університетський й університетський період. 1961 р. вірші писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х pp., коли я зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рік 1976-1977), і на початку 80-х pp. років, коли мене чомусь знову заполонили поетичні реф­лексії. Більше віршів я не писав. Чому їх не друкував? А не хотів. Бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається. Поезія ця громадських мотивів не чіпала — це була інтимна лірика. Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає.

Я швидко налагодив стосунки із літературними студіями: «СІЧ» (тобто студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен порекомендував мене Василеві Земляку, що був головним редак­тором «Молоді», і той увів мене в студію «Молодь». Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровес­никами були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпа- лий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С. Зінчук, О. Булига, В. Жит­ник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім'ячко, Н. Кащук та ін. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 р. почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 р. дебютував досить слабким оповіданням про Т. Шев­ченка «Настунька» у збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі, і то завдяки Борисові Тенові, який мені таке опові­дання замовив,— якраз приїхав я в Житомир на зимові канікули; воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з моїми тво­рами надзвичайно рідко трапляється, я прихильник «відлежки» творів. Там-таки, у тому збірнику, вперше надрукувався й мій брат; пізніше «Настуньку» я переписав наново (1978) в «Чарів­ника». Весною 1961 р. літературна студія «СІЧ» видала стінну газету «Заспів», в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців, моє оповідання «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри» мого однокурс­ника І. Варави:

—   Розкажіть, будь ласка, про службу в армії?