П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. «ДИВО».ІСТОРИЧНА ОСНОВА Й ХУДОЖНІЙ ВИМИСЕЛ У ТВОРІ. АНАЛІЗ ОБРАЗІВ-ПЕРСОНАЖІВ. НАСКРІЗНІ ПРОБЛЕМИ РОМАНУ

Мета:    опрацювати зміст роману, охарактеризувати особли­вості його композиції, відділити історичну достовір­ність і художній домисел; розвивати вміння аналізу образів-персонажів, розшифровувати їхній ідейний зміст, формувати навички обґрунтовувати власну думку прикладами з художнього тексту; виховувати інтерес до національної історичної романістики.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: текст роману, фото Софії Київської в Києві, портрет Ярослава Мудрого.

Історія в деякому розумінні є священна книга народів: головна, необхідна; свічадо їхнього буття і діяльності; скрижаль одкровень і правил; заповіт предків нащадкам; доповнення, пояснення нинішнього і взірець майбутнього.

М. Карамзін

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

Літературний диктант

1.     Хто з письменників працював у жанрі історичної художньої прози?

2.    Якого українського письменника було репресовано за радян­ських часів? (З. Тулуб).

3.    У радянський період були заборонені історичні романи... («Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Моло­дість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зіна- їди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика)

4.     Кому належить думка: «історична романістика розвивала­ся однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...»? (Ю. Му шкетику)

5.    Інша назва першого історичного роману Р. Іваничука «Яни­чари»... («Мальви»)

6.    Автор наисенсацшніших українських історичних романів радянських часів «Меч Арея« й «Похорон богів» — це... (І. Білик)

7.    Перший історичний роман Ю. Мушкетика... («Гайдамаки»)

8.    За сценаріями якого письменника знято художній фільм «Ярослав Мудрий» (1982)? (П. Загребельного)

9.     У якому романі П. Загребельного розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого, дружини німецького імператора Ген­ріха IV?(«Євпраксія»)

10. Настя Лісовська — головна героїня роману... («Роксолана»)

11.У якому романі П. Загребельний змальовує Б. Хмельниць­кого як людину і як визначного державотворця? («Я, Богдан»)

12. Історіософські роздуми про долю України — такі риси най­новішого роману П. Загребельного... («Тисячолітній Мико­лай»)

II. Повідомлення теми й мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

У невеликих за обсягом працях про свої історичні романи П. Загребельний назвав понад п'ятдесят імен і книг: «Анаба­сис» Ксенофонта, вітчизняні літописи, «Історія монголів» Кар- піні, «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського, «Руська Правда» Ярослава Мудрого, «Константинополь» Джелала Ессада... Це лише дещиця з великої унікальної бібліотеки, зібраної авто­ром для «втішання історією». Так, саме для «втішання», що й засвідчує спеціальний трактат, написаний П. Загребельним до «Роксолани».

Як же розуміти це незвичне заняття — «втішатись історією»? Думаю, що відповідь знайдемо не лише в аналогії до назви книги мудреця Боеція «Втішання філософією», а передусім — у літо­писі Нестора, де розповідається про Ярослава Мудрого, котрий вважав, що книги — мов ріки, які напоюють собою увесь світ, і якщо старанно пошукати в них мудрості, то знайдеш велику втіху й користь для своєї душі. Адже в мудрості не тільки печаль, як то в давнину гадалося, а й радість пізнання й творення світу на краще. Спостереження це таке істинне, що занесене було в «Повість временних літ» поряд з найважливішими подіями історії й до сьогодні не втратило значення та сили одкровення. З нього беруть витоки сучасні думки й уявлення про підґрунтя й корені, без яких людина не рухається вперед. «Твоє походження, твоя історія,— читаємо в П. Загребельного,— історія твого народу ніби підпирає тебе, намножує твої сили, ти набуваєш багатови- мірності, тобі здається, ніби життя твоє не обмежується скром­ними вимірами, які дозволяють закони природи, адже ти заво­лодів ще й законами історії, і ось уже тобі тисяча й десять тисяч років, а попереду — незміримість і необмеженість!».

Джерела цього душевного збагачення — не тільки в історичних студіях, а й у художніх творах, які, на відміну від спеціальних наукових трактатів, адресуються широкому загалу читачів.

III. Опрацювання навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

«Диво» П. Загребельного видане в 1968 р. Цей роман є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1969) і «Смерть у Києві» (1972). Ці твори не є трило­гією в традиційному розумінні слова, бо немає тут спільних героїв і фабула аж ніяк не поєднана в часі, у місці дії, у головних обста­винах і характерах. Це — триптих. Таке композиційно-жанрове визначення дав сам автор у роздумі «Клопоти з «Первомостом», де, власне, сказано й про те, що кожна з названих книг має свою провідну ідею, хоч усі вони в ряді пунктів схрещуються.

Дія в «Диві» відбувається з 992 по 1037 pp., а також у 1941­1942 і 1965-1966 pp. Це розповідь про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську — і про долю його та місце в нашій духовній історії. Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об'єднання всіх руських земель в єдину державу. У часі тут зосереджено увагу на 1147-1157 pp.

У «Первомості», де досліджується доля найбільшої народ­ної споруди й життя мостищан, охоплено буття феодального су­спільства від битви на Калці (1223) до нападу орд Батия на Київ (1240). На цій міцній фактурі виросла грандіозна панорама Дав­ньої Русі протягом трьох століть. Розвиваючи традиції своїх по­передників, а часом і творчо полемізуючи з ними в трактуванні характерів історичних осіб, переосмислюючи літописи, хроніки, праці вітчизняних і зарубіжних авторів, П. Загребельний здій­снив справжнє художнє відкриття епохи на ґрунті історичних і психологічних гіпотез. У циклі романів про Київську Русь йому, як нікому раніше, удалося розкрити суперечності давньої доби й разом з тим глибинно осягнути найрізноманітніші характери, відтворити психологію найголовніших соціальних типів — від смерда до князя, з їхнім індивідуальним світосприйманням і пове­дінкою. У триптиху про події з трьохсотлітньої історії Київської

Русі (Х-ХІІІ ст.) особливе місце належить «Диву», якому суди­лося дивувати не одне покоління читачів. Ніякий переказ, навіть авторський, не може передати всього багатства ідей і характе­рів, котрі є в ньому. Бо воно — у нерозривній цілісності образів: від назви до ладу мовлення. У ньому, як це не дивно, знайдемо початки наступних історичних романів митця.

2. Робота над композицією твору

•У яких площинах розгортається сюжет роману? (Події першої сюжетної площини відбуваються в часовому проміжку від літа 992 р. до осені 1037 p. XI ст., другої — від осені 1941 р. до весни1942p. XX ст., третьої — з весни 1965 р. до літа 1966 p. XX ст.)

•Які епізоди з життя Сивоока змальовані в першій сюжетній площині? (Події сорокарічних поневірянь героя: Сивоок розпо­чинає свою подорож із пущі (життя у діда Родима й у Сит­ника), потім прямує до Києва, Радогості, потрапляє в Болгар­ське царство, у Константинополь, на острів Пелагос, після чого знову опининяється в Київській Русі, а саме в Києві. Тут сюжетна лінія Сивоока переплітається з лінією Ярослава)

•3 якими героями пов'язана друга сюжетна площина? (Події другої часової площини розгортаються в Києві. У цій пло­щині лише одна сюжетна лінія: Гордія Отави — професора Шнурре)

•Як подається у творі третя сюжетна лінія? (Дія третьої сюжетної площини розпочинається в надмор'ї, розгортається в Києві через зображення подорожей Бориса Отави до Захід- ніої Німеччини, Москви, а завершується в Києві)

•Який образ пов'язує всі сюжетні площини? (На тлі Софіїв- ського собору розгортаються подй всіх сюжетних ліній)

•Визначте роль заспіву та епіграфів до частин роману. (Заспів до «Дива» та епіграфи до кожної з його частин глибоко зану­рені в зміст, вони «промовляють» щось важливе, кидаючи додаткове світло на задум і тему)

•Який конфлікт покладено в основу сюжетних ліній? (Основу сюжетів становить конфлікт влади й мистецтва, свободи людини та її обов'язку)

•Як у творі переплітається історична правда и художній вими­сел? (Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» орга­нічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочас­ного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного)

• Визначте ідейний зміст образу Софії Київської у творі. (Собор зв'язує покоління, говорить з нами про минуле, про куль­туру нашого народу, утілює невмирущість духу українського нації)

Матеріал для вчителя

Композиція «Дива» нагадує архітектуру собору, образно від­творену в романі: незвичайність планів, переходів, добудов, але у свавільній асиметричності криється доцільність і гармонія. Усе — наче пісня рідної землі.

Заспів до «Дива» та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені в зміст, вони «промовляють» щось важливе, кидаючи додаткове світло на задум і тему. До розділів про XI ст. взято вислови з літопису Нестора — і це доречно. У самій назві, напри­клад, «Рік 1014. Літо. Болгарське царство», є лише літописна констатація. А в епіграфі — вираження гніву, скорботи й непри­миренності людського сумління до візантійського тирана, про­званого Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч поло­нених: «Толи небудетмежю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель».

Софія Київська — один з головних героїв роману. Цей мистець­кий витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кін­чається й не переводиться». І читачі роману стають свідками творення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київ­ської — Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візан­тії й працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілии у своєму таланті и розу­мінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, у якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він — чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.

П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію Укра­їни, об'єднавши три її шари: давнину, Другу світову війну й сього­дення. А головний об'єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива з див «во всем полунощи земном». У розді­лах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, усі персонажі пов'язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава пере­шкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.

Собор зв'язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собор людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу україн­ського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову й знову поставав собор. Він «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі...».

Читаючи «Диво», ми ніби переносимося в часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, що віками формувалася. Вимисел, фантазія Павла Загре­бельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історич­ним тлом тогочасного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного. Реаль­ною подією є й будівництво храму — Софії Київської.

Але у творі є й авторський домисел, що дозволяє йому полемі­зувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапить до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роману чи повісті, побудувати цілий роман у цьому документі. Та коли не буде при цьому необ­хідного художнього переосмислення, коли письменник не висту­пить у ролі художника-творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Сивоок — вигаданий герой, уся його історія мандрів — свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вига­дана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві поживу, роз­ширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках» (П. Загребельний).

3. Теорія літератури

Історичний роман, побудований на історичному сюжеті, від­творює в художній формі якусь епоху, певний період історії.

В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справ­жні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений у межі зображуваної епохи.

4. Робота в групах

1 група

Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкри­ває проблему творчого начала в людині, свободолюбства, люд­ської гідності?

Очікувані результати

Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твер­дить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візан­тії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розу­міння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в під­майстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спира­ючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого худож­ника, архітектора. Це справжній творець дива: « Як же так? — думав Сивок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з'являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соці­ального, так і професійного.

Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спо­чатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Бого­родиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».

У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивос- віту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Зве- нислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Ага- піту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике и незвичаине, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.

Спостерігаючи за тим, як творець із сум'яття вичаровує гар­монійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним — безмежжя глибинних зв'язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

2 група

Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади й людини?

Очікувані результати

П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспря­мованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в уся­кому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб'язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярос­лава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...

Від обмеженої князівської демократичності Ярослав прихо­дить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмеж­ної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім'я якого велено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвер­дження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства.

І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особ- ливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум'яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та неза­лежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи й церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!

Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярос­лав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.

У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, вида­валося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш заги­бель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберіга­ючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монар­хам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярос­лав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що й довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї дер­жави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна уза­гальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пиш­ноті й подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива:

І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.

І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на бо­лотах.

І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талан­том і горінням душі.

І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

З група

Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мис­тецтва?

Очікувані результати

Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) заго­стрює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Яро­слави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Ярославою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока.

Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов'язку людини, зображено в розділах, присвяче­них подіям XX ст. Лише пам'ятки мистецтва тут потребують захисту.

У сюжетній лінії 40-х pp. XX ст. влада ототожнюється з фашиз­мом, її представники — німецький професор Шнурре і його поміч­ник Оссендорфер. «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов'язком Гордій обирає друге, керую­чись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окре- мии світ, відновити якии нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов'язку: залишався захищати культурні пам'ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.

У розділах, присвячених 60-мpp. XX ст. мистецька проблема­тика пов'язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіно­чий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов'язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярос­лава). Героя не полишає почуття обов'язку, проте Борис отри­мує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв'язку сюжетної лінії.

4 група

Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам'ятки та художннього символу.

Очікувані результати

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки мину­лого, сьогоднішнього й майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київ­ської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської. «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок люд­ського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі ...Диво!».

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували й оздоблю­вали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаю­чись у перших, збагачували й «ослов'янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Софія Київська — це й символічний образ. Так він сприй­мається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна істо­рична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність; стала своєрідним самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, утілила в собі духовність народу.

IV. Узагальнення вивченого матеріалу

Творча робота проблемного характеру

Виберіть одне із запропонованих завдань:

• Поясніть вислів героїні роману Таї: «Людині мало самого тільки собору!».

• У формі розгорнутого роздуму дайте відповідь на питання: «Чому ми, нащадки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо збе­регти в собі та понести в майбутнє образ Софії Київської? » або «Які проблеми, порушені в романі, актуальні в наш час?».

V.  Висновки

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і худож­ньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, у ній залишається тільки істинне, довершене й необхідне для пізнання й самопізнання.

Більшість людських характерів у творах нашого письмен­ника — життєвоправдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Непо­вторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його й знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто — і це найважче — творить його в муках і любові...

Прадавня семантика кореня слова «диво» — світити. У слов'ян­ських мовах «диво» — це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пі­знання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей.

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

VII.          Домашнє завдання

1.     Опрацювати сторінки підручника, пояснити назву роману «Диво» або скласти сенкен до образу Диво.

2.    Дібрати матеріал про сучасну українську літературу.