ГРИГОРІЙ КОСИНКА. ТВОРЧА БІОГРАФІЯ ПРОЗАЇКА. ЗМАЛЮВАННЯ СТРОКАТОЇ КАРТИНИ ЖИТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ДОЛІ Й ДУШІ ЛЮДИНИ. НОВЕЛА «В ЖИТАХ» - ПОШУКИ ПОРУШЕНОЇ ГАРМОНІЇ

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Г. Косинки, зокрема трагічною його долею; сприяти розумінню позаідеологічності творів митця, психо­логізму художньої деталі; розвивати вміння пере­казувати сюжет твору, визначати основні мотиви; формувати власне ставлення до таких особистостей, як Г. Косинка; виховувати розуміння великої сили синівських почуттів. Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, тексти новел, епіграф.

Григорій Косинка — єдиний і неповторний новеліст...

Є. Плужник

ПЕРЕБІГУРОКУ

I.  Мотивація навчальної діяльності учнів.

Оголошення теми й мети уроку

II.Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

(спогад Олекси Новицького про Г. Косинку)

«Я заходив у його скромну, як і він сам, господу, чисту й при­вітну, як і його душа. Там, пам'ятаю, на столі, лежали новели його улюбленця й вчителя Василя Стефаника — поруч з «Мертвими душами» М. Гоголя, над перекладами яких працював Г. Косинка. Стоять ті самі каштани, а його немає між нас. Німіє дворище, куди він виходив подумати над долею своїх героїв, але не чути кроків Косинки... Сіяють ті самі зорі над Києвом, але він їх не бачить...».

Твори молодого новеліста були причиною його арешту, а зго­дом і розстрілу.

Письменника не стало 18 грудня 1934 року. Доробок одного з фундаторів імпресіонізму в новій українській літературі складає низка оповідань. Обдарований учень В. Стефаника й В. Винни- ченка «гарно списав» події громадянської війни та пожовтневого села на Україні.

2. Рольова гра «Маска»

Заздалегідь підготовлений одинадцятикласник у ролі Г. Ко­синки знайомить однокласників із автобіографією (див. додаток до уроку). Учні складають конспект.

Конспект

Г. Косинка — один із найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище пись­менника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій пере­їхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гім­назійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойо­вих діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в'язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підпи­сом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з'ялялися на сторінках багатьох часопи­сів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читан­ням своїх творів, що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об'єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович,С. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920-1930-ті pp.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбин­ського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характе­рів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологіч­ного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюан­сів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходить крізь індивідуалізоване сприй­няття героїв, що охоплює однобічні оцінки, наголошуючи на пере­вазі загальнолюдських цінностей над класово-ідеологічними.

2. Виступ учня з повідомленням

«Г. Косинка — майстер новелістичного жанру»

Українська класична література має багату спадщину май­стрів новелістичного жанру. Це і В. Стефаник, і Марко Черем­шина, М. Коцюбинський і С. Васильченко.

Г. Косинка — прямий їхній продовжувач, але своєрідний і неповторний, як і кожен із них.

Тонкий психолог селянської душі, життєлюб, оптиміст, вірний правді й красі, він має величезну силу емоційного впливу на читача. Кожне суспільне явище письменник розглядав з позиції людини, очима трудівника чи через призму заможника або дезер­тира. Він разом із героями шукав правду, істину.

Письменник постійно й послідовно розкривав процес зрос­тання людської гідності в середовищі українських незаможни­ків. Його герої сильні й вольові, багаті й красиві душею, завжди дійові й життєво правдиві, переконливі.

Усе, про що написав Г. Косинка, не видумане, відібране, вино­шене, виважене. Він добре знав психологію заможних селян, бо самому довелось з дитячих років поневірятися на чужих зем­лях. Його герої — живі, пристрасні, колоритні фігури. Були вони страшними, часто жорстокими, немилосердними й циніч­ними, але не здатними протистояти руху часу. Такими виступа­ють Андріян Кушнір у новелі «Політика», Кирило Смолянчук та штабс-капітан у «Гармонії».

3. Виразне читання та короткий аналіз новели «На буряки»

Тематично вона близька до розповіді про дитинство самого письменника, адже твір певною мірою автобіографічний.

4. Бесіда з учнями

• Про що розповідається у творі? Чим прочитане нагадує дитин­ство самого письменника?

•  Якими художніми засобами Г. Косинка розкриває психологію

юнацької душі?

•  Про що мріяв юнак? Яким уявляв своє майбутнє?

6. Слово вчителя

У багатьох творах Г. Косинки відчутний подих майстрів слова минулого, але передусім наявна глибока індивідуальність твор­чого обдарування митця. Не встигнеш збагнути, як нестримно й владно поглинає тебе життєво-правдива атмосфера твору, земна сила відточеної фрази, образне багатство мови, уміння створювати яскравий художній тип, зібравши в ньому найістотніші, найха­рактерніші риси певного життєвого явища.

Історія написання твору

Уперше надруковано у львівському журналі «Нова культура» (1922, № 2).

Виправлену й відредаговану автором новелу опубліковано в журналі «Життя й революція» (1925, № 6-7).Отож датою пер­шодруку вважають 1925 р. Журнал «Життя й революція» вихо­див у Києві в 1925-1934 pp.

1924 p. М. Рильський писав: «Григорій Косинка весь виявля­ється на естраді, коли він публічно щось читає. Чи то буде його власне оббризкане радісною поранковою росою «В житах» (радісне і в трагізмі своєму), чи то Васильченкова меланхолійна «Мати». Голос Косинки бринить однаково молодо».

Читав Г. Косинка, на прохання слухачів, новелу «В житах» часто. Максим Тадейович написав навіть епіграму з цього при­воду:

Це все було страшенно просто — Хита і фізиків екстаз... Читав про це разів ти зо сто, Та не читай сто перший раз.

«Дорогий мій Максиме,— писав Г. Косинка,— я відповім вам рядками з вашого вірша, що ви мені його якось читали: «...і навіть невблаганний критик мене, як сонце, веселить». А назвіть мені твір, який полонив би слухача хоч сто разів?».

Новела викликала багато нарікань з боку критики. На літе­ратурних вечорах слухачі цікавилися: «Чому вашу увагу при­вернув такий сюжет? Навіщо з дезертира робити героя худож­нього твору?».

Г. Косинка відповів: «Я вважаю, що письменник повинен прав­диво відображати дійсність, історію наших часів. Дезертири були, і я їх не обминаю, як не обминав босяків М. Горький. Художня форма допомогла яскравіше розкрити психологію дезертира, цю прикру у свій час дрібницю. Що він у порівнянні з героїчними діями нашого народу». На те око художника, щоб помічати дріб­ниці, і ті, що сприяють, і ті, що перешкоджають нам будувати нове життя.

7. Аналіз новели «В житах»

Новела «В житах» з однойменної збірки засвідчує орієнта­цію письменника на стефанівський тип письма. Перед читачами постає лише один «щасливий» день із життя Корнія Дізіка, від особи якого ведеться розповідь. Він зі своєї волі опинився в банді отамана Гострого, тому став дезертиром і переховувся в житах. Звідси — назва новели. «В житах» — це не лише місце дії, це багатогранний символ, що уособлює в собі й життя селянина, і його ставлення до навколишнього світу, і становлення як людини на землі. Деморалізована ідеологія світлого більшовицького май­бутнього призвела до того, що молодий юнак ловить коротку мить і милується життям, але неспокій сидить у серці, бо при думці про розстріл комуніста Матвія Киянчука «до болю робиться сумно». Саме в житах випадково знаходить Корнія Уляна, вона йшла в сусідське село Чорносливку до матері. Уляна була виму­шена через свою бідність стати дружиною гнилищанського бага­тія Дзюби, але вона досі кохає Корнія Дізіка.

Закохані сп'яніли від щастя в житах, адже там загубилася їхня доля. Що станеться з ними далі — невідомо. Світовідчуття героя твору сконцентровані на одній миті, а тому мають такий контрастний характер.

Ідея твору — з'ясування сенсу людського існування, адже інколи все своє життя людина чекає на одну мить щастя, а ще наштовхує на думку, що життя кожної миті ставить нас перед вибором, як і героя твору.

Для нього в ту мить жита, «червона хустка Уляни» і він сам — єдине мірило буття на землі, усе інше — потім. Корнію не хочеться згадувати про те, що мучить його совість, а саме розстріл кому­ніста Матвія Киянчука, у якому він, напевно, брав участь. Він молодий, трохи іронічний («ми, дезертири,— народ бойовий», але спраглий до життя. «...Мені хочеться співати, як співають старі, коли згадають молодість, а я ще хочу співати!»).

III. Закріплення вивченого матеріалу

Бесіда з учнями

•  Чому Г. Косинка був такий популярний у 20-30-х pp. XX ст.?

•  Чому, на вашу думку, він був репресований одним із перших?

•  Якою мірою власний життєвий досвід митця відобразився в його новелах?

•  Які, на ваш погляд, теми були найулюбленішими для Г. Ко­синки?

•  Які стильові тенденції переважають в індивідуальному стилі письменника?

•  Якими художніми засобами користується автор для донесення до читача основної ідеї твору?

•  Чому Г. Косинка так любив свою новелу «В житах»?

•  Який настрій переважає в цій новелі? Що в неї найголовніше: враження від подій чи самі події?

•  Знайдіть описи природи? Яка їхня роль у новелі?

IV. Домашнє завдання

1.Вивчити біографію Г. Косинки; прочитати й проаналізувати новели «Змовини», «На золотих богів», «Фавст».

2.Написати твір «Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки «В житах» або «Мої роздуми про новеліс­тику Г. Косинки».

Додаток до уроку

Моя автобіографія

Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чума­кувати з торбою по наймах... За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:

Ходив чумак до голубого Дону, Де давній предок умочив шолом, Суху тараню, жовту і солону, Возив, помахуючи батіжком...

Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів уже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця — прадіда мого.

Року 1899-го, 17 листопада в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михаля Стрільців знайшлася перша дитина: Я.

Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали — 1/8 десятини, батько, як пам'ятаю, по весні щороку ходив на заробітки — косар був добрий,— а косарів на Херсонщині — в степу, як казав батько,— аж за поли хватали — такий попит...

Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні... Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв ви­їхати десь на Амур, на землі вільні...

Змалку — така вже доля всіх селянських дітей — я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи — в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа — мій перший уні­верситет.

Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою,— так врізались вони в пам'ять.

Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господар­ство — хату й землю,— і всі ми рушили на той далекий та суво­рий Амур — виїздили були з України навіки...

Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренко — рибалили вдвох та завзято, хоч до неокласиків записуй нас.

Батько й мати — пам'ятаю — мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе — він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти...

Батько йому на все — «шибко, шанго, ходя, шибко...».

Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали.

—Я буду в рідній стороні,— казали вони батькові,— стар­ців водити та дітей годувати... Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята... Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу...Яке тут життя?

Я, а за мною й два менших брати — Трохим та Андрій — розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас — давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.

Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок — розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.

—Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.

А до матері:

—Не плач, я сам день і ніч думав про домівку ...Хіба я ворог дітям своїм? їдьмо назад — я запряжу себе в найми, виплачу хату, город... Хай вона запасеться — земля ця.

І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну...

Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки — двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але піз­нішеядослужився був аж до двох рядків — цілком оволодів фахом полільниці... Восени — я знову в економії — чи коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш,— аби не лінувався робити.

У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили — дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько бувало, приво­зили на цілий злотий книжок тих — Шерлок Холмс, Нат Пін- кертон, Бова Королевич — багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око — дешеву — раз, а найголовніш з малюнками.

І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив,— путньої ж книжки не можна було дістати,— та й не знав гаразд, чи є такі книжки... Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.

Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніж­ній маніжці — пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрілець?» — «На буряки,— кажу,— ходжу, господін учитель...».

Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю — я збе­ріг їх — вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти...

Пам'ятаю, привіз раз батько дивну книжку — «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора — Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто — Квітка?

«Конотопська відьма» — перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук. Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по- старому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Коно­топської відьми» не знав — «хто ми та чиї діти»...

Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч — тепер ще передчасно,— але тов. К.— член молодої тоді української громади — перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.

Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розпо­вісти за своє життя на селі до київського періоду.

Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні — підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний,— казали,— таблиці над свя­тими читатиме...». Літ двоє зряду читав я ці таблиці — напам'ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії — Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити...

Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость... Довго, пам'ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» — копії службові переписувати.

—Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бедность... Хай він у вас, господін писар, науку проходить... Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх...

Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:

—Где ты учился?

—У краснянській земській школі...

Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а доти знічев'я сказав батькові:

—Бесплатно. Почерк нужно вырабатывать, образовать... При­ходи завтра.

Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей...

—Слава богу, таки встроїв.

За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав'янчихи. У волості служив писарчуком до пер­шої мобілізації року 1914-го. Усю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.

Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п'ять карбованців на місяць — ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взуття... Дома — в батьків — сім'я все при­бувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.

Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько — грузити на березі дрова, а я — неві­домо ще на яку роботу.

Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то зна­йти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати — робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.

Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хло­пець на три-чотири карбованці чистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася...

Батько купили два фунти свіжої булки — ми мовчки їли ту булку на вулиці в пилюці.

— Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам — добре знаєш — ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка...

І перший раз я побачив тоді, як скотилися в батька по виду дві сльозини.

До речі, випадок у моєму житті завжди грав велику роль... Справді, як мені було не вірити в чарівну силу того чи іншого випадку в моєму житті, коли я абсолютно несподівано опинився на посаді реєстратора повітової земської управи — сидів поруч з «панянками», що їм тиждень тому, може, чистив був чере­вики?..

Молодість свою — оті літа красні, що ніколи вже не повер­нуться,— я прожив у надзвичайній матеріальній скруті, часто й густо в запеклій боротьбі за шматок хліба.

Перебуваючи на службі в земстві, я за порадою одного сту­дента почав ретельно одвідувати так звані вечірні гімназіальні курси,— склав пізніше іспити за шість класів гімназії.

Року 1920-го я вступив до Київського інституту народної освіти, дійшов до третього курсу, але закінчити інститут мені не пощастило, головним чином через матеріальну скруту...

Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видру­кувала перше моє оповідання «На буряки», писав я свої перші твори легко: за два-три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль,— все це прийшло до мене пізніше.

Мої учителі — Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Василь- ченко.

Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було гово­рити в імені української літератури, не соромно носити почесне ім'я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякі безпардонно прославлені сучасні письменники.

1925                                                           Григорій Косинка