Іван Багряний

ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

 

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

 

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

 

Смердить і душить фосфором і тротилом,

Паленим м'ясом і динамітом...

І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!

Де були очі?! Де ж тут могили?!

Де матері, а де діти!?

 

В смерчах землі, в гекатомбах руїн,

В чорних роздзяплених кратерах

Від дітей, від дрібних, тільки пил один...

І не плаче мати, і не тужить дзвін,

І ніхто вже їх не збиратиме.

 

Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.

Брат брата не знайде, і сестер нема.

І дітям уже матерів не знайти.

І навіть не знати, де ж ставить хрести? —

Піроксиліновий сморід і пил.

Мільйони мерців обійшлись без могил.

Розметані кості згниють без хреста...

 

Гей, ти ж, Земля моя золота!

 

Перед ким, перед чим завинила єси?

І яких не кормила ще круків!?

Та і хто не знущався з твоєї краси?!

І яких бракувало ще Юдиних сил,

Щоб і кості дідівські піднесли з могил

Й перемішали

З костями онуків?!

 

Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,

Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,

І лежать його діти — лежать соколи...

І ніхто не скаже ніколи-ніколи,

Що й вони, що й вони ж були люди.

 

Гей, і були люди — горді орли!

Тільки ж прості й не лукаві були.

 

О ви, що цей келих страшний піднесли,

Чи самі ж ви його пили?!

 

Не тужить дівчина, не плаче сестра,

І рук не ламає матуся стара, —

Одплакали доста — не чути ніде.

Ні вітер не віє, ні крук не паде.

І пташка тужлива тікає також...

 

Гей, ти. Земле моя!

За що ж!?

 

За те, що Ти дика була і плідна,

Ясна, як червона калина,

За те, що Ти сонцю близька і рідна

І мила, як тая дівчина!

За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!

Що Волі вітчизною завжди була.

Грімлива, співливая Земле моя! —

 

Хто ж розсудить!? Який судія!?

 

Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.

А стрілка помалу іде та й іде...

 

Хай іде. Хай стікає жалоби мить.

Хай жахтить ця земля й мовчить.

Нехай неминучість присуд веде.'

Хай стрілка до риски йде, —

 

Аж поки не стане на грані отій,

Що стоїть Страшний Суд на ній,

Аж поки не крикне хтось в мряці страшній

Жаске й невблаганне — «СТІЙ!!!»

 

Схитнулись тумани, як фата-моргана.

Хтось уже кличе. Десь уже манить...

Вже вітер жалобу відбув, і встає,

І хмару несе, як знамено своє.

 

Вже вітер шумитиь і полин гуде...

...Хтось там понурний, мов тінь, іде, —

Ступає задумливий і мовчазний

В кереї своїй бойовій.

 

І кінь десь, засідланий, кований вже,

Пряде одним вухом і тоскно ірже,

І оком кривавим у ніч позира...

То не тінь — то страшна мара.

 

Встає від розритих могил і руїн,

Іде Гуляй-Поле — проходить один.

Іде мовчазний і блідий, мов туман, —

Грізний,

страшний отаман.

 

Іде отаман по руїнах, мов тінь.

Ступа на уламках усіх поколінь.

Над кратером чорним понуро стає.

Рукою затримує серце своє.

Торкає ногою три черепи він —

І чорний,

і жовтий,

і білий один:

...Прапрадід був,

Прадід...

І син...

 

Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! -

Як буряне море, кипіло й гуло.

Були в нього діти, гей, були соколи!

І не було сили такої ніколи,

Щоб скорило, щоб їх знесло.

 

Три черепи повні сирої землі...

 

Секунди біжать у їдучій імлі —

Стрілка іде до своєї мети...

Та ніщо не виповнює пустоти.

 

Марево блідне, хистке, як омана, —

Фата-моргана, фата-моргана.

 

Вітер шумить. І полин гуде.

І кінь ірже...

Та ніхто не йде!

Не чує ніхто і не бачить його,

Мов немає роду того!

 

Мов немає вже гордих,

лиш ниці й покірні, —

Нікчемні пророки, і брехуни,

Дрібненькі політики й говоруни,

І паралітики... — лише вони —

Продані, зраджені і невірні.

 

Меч не тримається в їхній руці,

І переляк на лиці.

 

О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —

Благословенний на меч і бої!?!.

Вибухають воплем, вибухають криком, —

Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,

Й невідомщені малята твої!

 

Удар громами. Смерчем прийди.

І поведи!

І поведи...

 

О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?

Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!

Меч Правосуддя! Кара Господня! —

Де ж Ти —

Меснику всенародний!?!

 

Безжалісний, і невблаганний,

І безрозсудний, і предковічний.

Із всіх жорстоких єдино правий!

Страшний,

Апокаліптичний!

 

Неповинная кров — клятьба Твоя.

Ти — єдиний з усіх Судія.

 

Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...

 

Іде по кістках він.

Іде...

Іде!!!

(Стрілка доходить своєї межі). —

Ходою тяжкою іде, мов чужий,

 

Вдивляється мовчки до серця свого, —

Дивиться вглиб — і не бачить його, —

В муках, в вогні обернулось в такий

Камінь

Обсмалений і тяжкий.

 

Він виходить на дике бескиддя руїн.

Мов чорний орел, позирає один.

Вітер керею йому роздима...

 — Нема!.. Ще орлят нема...

 

Ще лежать між розритих дідівських могил.

Ще ковтають глину, сльози і пил.

Ще їх не окрилив відчай і гнів

Для страшносудних боїв.

 

Келих не повен. Ще крапля паде.

Ще стрілка До риски своєї іде...

 

Він пестить ефес і жде:

 

...Вам мало на світі сиріт і калік?!?

Гряде ж

М І Й !

Р І К !!

 

І свисне Він так, що туман впаде.

Застогне земля і загуде.

Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.

І — лявіна потече, —

Невблаганна. Безодвічна.

Страшна. Апокаліптична.

 

І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...

І встануть каліки... І встануть сліпі...

І кинуться юні... Мужні... Старі...

І сестри зґвалтовані, і матері...

 

І дитя подаватиме кріс і набій

В цей святий, страшносудний бій...

 

Прокотиться смерч.

Й не поможе ні «Боже мій!»,

І не врятує «Пробі» повалених ниць...

Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!

Загатяться кратери кістками ворожими,

Черепами грабіжників і дітовбивць.

 

Над головами ґвалтівників і паскуд

Довготерпеливі довершать Суд.

І розвіють пил. І розвіють прах.

І ляжуть самі на чужих кістках.

І вітер над ними, як щит, приб'є —

Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє.

 

Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.

Лежатимуть всі. І над всіми — Ти

І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —

Офіруваних

В ім'я поколінь.

 

Пливтимуть світи мимо серця Твого.

Цвістиме чебрець. І не буде того,

Хто б Тебе осудив за діла Твої, —

Такого

Нема судії!

 

А якщо десь є — убий і його!

Щоб знав міру горя Твого.

 

Пливтимуть світи мимо серця Твого.

Густиме над маками соняшний гонг.

І густиме в віках Твоє ім'я —

Єдиний, найбільший з усіх Судія!

 

Благословенний. Могутній, як ниви і синь.

Вічний

В  с е р ц я х п о к о л і н ь !

 

Січень, 1944 р. Тернопіль.