Основи віршування
Додав: admin
Коментарів: 0
Додано: 17-12-2012, 18:09
Основи віршування
Найхарактернішою особливістю вірша є ритмічність звучання його мови. "Всякий вірш оснований на системі повторності певного конструктивного елементу, який надає мовленнєвому процесові виразності ритмічної композиції" (Квятковський).
Віршовий ритм — це закономірне повторення певних сумірних мовних одиниць, що посилює виразність та емоційність звучання твору. Ритмічна організація забезпечується поділом тексту на короткі мовні відтинки (рядки), після закінчення яких, незважаючи на закінченість чи незакінченість синтаксичного речення, робиться пауза. Довгі рядки можуть поділятися на 2-3 частини паузами (цезурами). Ритмічні Функцію виконують рими, які підкреслюють закінчення рядка.
Оскільки рядок називається головною одиницею ритму, а склад - найпростішою, то оперують такими поняттями; рядок - первинна ознака, первинний ритм вірша, а клад — вторинна ознака, вторинний ритм.
Системи віршування — це історично сформовані, залежні від фонетичних особливостей національної мови способи утворення віршового ритму.
Силабічна система віршування
Силабічна система віршування основана на принципі ізосилабізму (гр. — рівний склад), тобто рівноскладовості — наявності однакової кількості складів (теоретично від 1 до 16) у рядках вірша. Для підсилення ритмічності рядки поділяються цезурою (паузою) на частини, здебільшого на дві, а то і на три. Ця система розвинулась у тих літературах, які оформлені мовами, де слова мають сталий наголос (французькій з наголосом на останній склад, польській — на передостанній, чеській і словацькій — на перший склад. Але воно було наявне і в українській літературі, навіть було домінуючим у XVI — XVIII ст. Українські силабічні вірші мали по 13 складів з цезурою після 7 складу, рядки об'єднувалися парною римою, переважно жіночою.
Отже, повторення однакової кількості складів у віршовому рядку, тобто рівноскладовість, — головна ознака силабічного вірша.
Розташування наголошених складів у силабічних віршах не відіграє суттєвої ролі. Проте і в них є постійні наголоси, які стоять у визначеному місці, — в кінці вірша і перед цезурою. Це так звані акцентні константи. Однак вони не основна, а вторинна ознака. Рима, як правило, жіноча.
Отже, основні ознаки силабічного вірша:
рівноскладовість;
наявність цезури;
парне римування;
здебільшого жіноча рима (наголос на передостанньому складі);
акцентні константи;
строфа дворядкова або зовсім відсутня.
Отже, характер рядка в силабічній системі віршування визначається кількістю складів. Наприклад:
Неначебто списи, / /колосся
по полю,
Люди колосся / / стинають
без болю
(Лазар Баранович).
Різновидом силабічної система віршування є коломийковий вірш. дворядкова ізометрична строфа, кожен рядок якої складається з 14 складів, має сталу цезуру після 4-го та велику після 8-го. Силабічна схема коломийки: (4+4+6)х2. Ця строфа має чітку ритмомелодійну симетрію. В ній часто наявне кінцеве суміжне римування, а також внутрішнє:
Ой ходжу я при Дунаї та й
так си думаю:
Нема кращих співаночок,
як у нашім краю.
Тонічна система віршування
Тонічний вірш (від гр. — наголос) — це літературний вірш, головною особливістю якого є наявність однакової кількості наголошених складів у рядках. Ці наголошені склади можуть розташовуватися довільно. Хоч у таких віршах зник лад (порядок у розташуванні наголошених і ненаголошених складів), проте ритмічність у тонічних віршах досягається рівномірністю однакової кількості тонів (наголосів) у рядках:
Со /няш /ни /ки / го /рять /
Са/ма, /як/ с тру /на/.
Me /те /ли /ків/ ду/е/ти/...
А/ на/ лап/ках/ мед/
(П.Тичина).
У наведеному вірші в кожному рядку по два наголоси (тільки в повнозначних словах), але розміщені вони довільно: у 1-ому рядку — на 1 і б складах; у 2-ому — на 2 і 5; у третьому — на 2 і 6; у четвертому — на 3 і 5.
Отже, суто тонічне віршування починається за порогом "тактовика" і вимірюється вже не кількістю стоп, а кількістю слів (а відповідно і наголосів). Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують допоміжну роль.
До характеристики тонічної системи віршування відносимо:
інтонаційну розкутість;
відсутність регламентованого закріплення наголосів на певних місцях;
підпорядкованість мовній, фразовій, словесній ритмомелодиці при одночасному вокальному протягуванні або стисненні слів рахунок їх наголошеності чи ненаголошеності (при прочитанні наголошені слова розтягуються а ненаголошені пробігаються прискорено).
Тонічна система віршування ґрунтується на приблизно однаковій кількості наголосів (3-4) у всіх рядках одного вірша, причому ненаголошених складів може бути різна кількість (0-5). Найважливішу роль відіграє прикінцевий наголос, який у тонічних рядках особливо сильний. Внаслідок довільного розміщення наголосів рядок на стопи не ділиться; найменша частка тонічного вірша - слово з ритмічним наголосом. Кожне повнозначне слово має наголос і становить найменшу ритмічну частинку віршованого твору. Проте деякі наголоси можуть послаблюватися і бути майже не відчутним, а їх енергія переходить на ритмічний наголос.
Друга обов'язкова ознака — наявність рими, вона відділяє рядок від рядка, не дає їм злитися в суцільний текст.
Третя ознака - паузи. В усіх Рядках одного вірша пауз однаковою кількість, і розміщені вони симетрично.
Одиницею тонічного вірша є рядок, який часто має свій особливий запис: кожне слово або синтагма з ритмічним наголосом записуються з окремого уступу, внаслідок чого віршовий рядок має форму драбинки (східців).
Розмір визначається кількістю наголосів у рядку: двонаголосник, тринаголосник, чотиринаголосник.
У зв'язку з тим, що прикінцевий наголос має найбільшу силу і тому найважливіший у ритмотворчому відношенні, інших наголосів може бути на один більше чи менше у порівнянні з основним розміром. Внаслідок цього розрізняють чисті тонічні вірші (у всіх рядках однакова кількість наголосів) та вільні тонічні вірші (різна кількість наголосів — від 1 до 5).
Римування найчастіше суміжне чи перехресне. Строфічність є обов'язковою. Найбільш характерні строфи — дистих і катрен.
Отже, характер рядка в тонічній системі віршування визначається кількістю наголосів.
Силабо-тонічна система віршування
Це система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.
Силабо-тонічна система віршування ґрунтується на принципі ізометризму (рівна міра), тобто рівномірності стоп у віршових рядках. Власне, ця система органічно поєднує рівноскладовість рядків (силабізм) з порядком розміщення наголошених складів (тонізм) у межах самих рядків.
Силабо-тонічна система ґрунтується на впорядкованому чергуванні наголошених і ненаголошених складів у стопах.
Якщо попередні системи віршування характеризувалися кількісними параметрами (тривалість звуку, кількість складів), то ця характеризується ще і якісно, тобто силою звуку, що виявляється у наголошеності чи ненаголошеності складу.
Отже, характер рядка в силабо-тонічній системі віршування визначається впорядкованістю наголошених і ненаголошених складів.
Розміри силабо-тонічних систем віршування
Розміри в силабо-тонічній системі віршування визначаються за допомогою запозиченої з античної (метричної) системи поняття стопи.
Стопа (лат. — нога, стопа) — це сполучення наголошеного складу з одним чи двома ненаголошеними в певній позиції, що кілька разів повторюється в рядку. Саме стопа і є внутрішньою мірою рядка, його розміром.
У силабо-тоніці склалися основні двоскладові (хорей, ямб) і трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест) стопи. Вони відоповідають аналогічним стопам, що склалися ще в античному віршуванні, відмінність між ними полягає в тому, що античному довгому складові тепер відповідає наголошений, а короткому — ненаголошений.
Хорей (від гр. — хор) — двоскладова стопа, в якій першим стоїть наголошений склад. Цей розмір вживається рідше, бо початковий наголошений склад не сприяє мелодійності звучання.
За кількістю стоп у рядку розрізняють 3 -, 4 -, 5 -, б -, 7 - етапний хорей:
Ліс/ і /ві/mep. / Ніч/зи/мо/ва/.
Страш/но/ - страш/но/ в
тьмі'/ та / кі'й /
(В.Сосюра).
Ямб (від гр. - кидач, напасник) — двоскладова стопа з наголошеним другим складом. Може бути одно-, дво-, тристопний ямб. Найбільш уживаним є чотиристопний і п'ятистопний ямб:
Л/о/блю / вес /ну,/ та/ хто /
ї/'і / не/ лю/бить,/
Ко/лй / жи/ття / цві/те, / Як
пйш/ний/ сад/
(В.Сосюра).
Пірихій (військовий танок) -допоміжна двоскладова стопа, в якій обидва склади ненаголошені. В античній версифікації це стопа з двох коротких складів. У силабо-тоніці пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів. А рядок з пірихієм вважається піри-хованим. В українському ямбі чи хореї ритмічний акцент завжди припадає на останню стопу (константа), і пірихій виникає завдяки чергуванню "чистонаголошених" та "рід-конаголошених" стоп, зумовлених хвилею вторинного ритму, яка посилюється в кінців віршового рядка, будучи заслабкою на його початку:
Не/Райн/, не/ Вол/га/, не/ Дні /про/, не/ Вйс/ла/ -
Йо/го/ схо/ва/є/ віч/но/сті/
рі/ка/-
Про/щай/ - не/о/кла/сич/но/ ру/ку/ стй/сла/
Пі/сля/ Єв/роп/ до/свід/че/на/
ру/ка/
Тут основна ритмічна хвиля, перебігаючи від константи, доповнюється другорядною ритмічною хвилею, починається від цезури посередині рядка //).
Спондей - віршова строфа в античній версифікації, яка має два довгі склади, у силабо-тоніці зводиться до двох наголошених складів, виступаючи у віршоваму рядку допоміжною стопою:
Я/ єсть/на/род/, я/ко/го/
прав/ди/ сй/ла Ні/ким /зво /йо /ва/на/ ще/
не/бу/ла
(М.Рильський).
Коли з'являється спондей, кажуть, що з'являється понадсхемний наголос.
Дактиль (від гр. — палець) — трискладова стопа з наголошеним першим складом. Дактилічні вірші з'явилися в українській поезії у другій половині XVIII ст..
Можливий одно-, дво-, тристопний дактиль. Часто використовується чотиристопний:
Не/бо/ гли/бо/ке/є/, сон /це/ лас/ка /ве/є,
Пур/nyp/i/ зло /то /на /лис /ті/ в га /ю /,
Піз/ніх/ тро/янд/про/цві/та/ння
. яс/кра/ве/є
О/сінь/ ві/щу/є - чи/то/
і/ мо/ю?
(Л.Українка).
Не є винятком п'яти - і шестистопний дактиль.
Амфібрахій – (з обох боків короткий) трискладова стопа з наголосом на другому (середньому) складі.
В українській літературі до нього вперше звернувся Гребінка. Найменш уживаний — одностопний амфібрахій. Рідко спостерігається і двостопний, а подеколи — тристопний і чотиристопний. П'ятистопний надає мовленню ознак урочистості. Шестистопний амфібрахій надзвичайно рідкісний.
О/ пів/ но /чі/ айс/ три/ в сад/ у/ роз/ цві/ ли/…
У/ ми/ лись/ ро/ со/ ю,/ він/ ки/ о/ дяг/ ли/
І/ ста/ ли/ ро/ же/ во/ го/ ран/ ку/ че/ кать/
І/ в/ рай/ дуг/ у/ бар/ вів/ жи/ ття/ о/ дя/ гать/.
(О.Олесь)
Анапест(обернений,зворотний щодо дактиля) — трискладова стопа з наголосом на останньому складі. Одностопний майже не зустрічається, рідко вживаний дво — і тристопний. Досить поширений чотиристопний на противагу іншим розмірам трискладової стопи:
Ми/ сту/ па/ єм/ до/ бо/ ю/ но/ во/ го/
Не/ за/ цар/ ство/ ти/ ра/ нів/ ца/ рів/
Не/ за/ цер/ ков/, па/ нів/, а/ ні/ бо/ га/,
Не/ за/ пан/ ство/ не/ си/ тих/ па/ нів/
(І. Франко).
Чергування наголошених і ненаголошених складів (характер стоп) є важливим ритмо-організуючим елементом. Найпомітніше відрізняються двоскладові розміри від трискладових. Двоскладові розміри динамічні, енергійні, а трискладові — плавні, уповільнені. Проте віршовий розмір визначається не лише характером стоп, а й їх кількістю, тобто довжиною віршового рядка (збільшуючи кількість стоп у рядку, поети надають своїм творам розповідної інтонації).
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали