Сценарій літературного свята, присвяченого до 200 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка
Додав: maria
Коментарів: 2
Додано: 10-02-2014, 16:16
Сценарій літературного свята,
присвяченого до 200 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка

Зал святково прибраний. У центрі на журнальному столику стоїть "Кобзар” на вишитому рушнику. На дошці написані слова «І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом». Проектується пам'ятник Тарасу Шевченку, звучить музика, на фоні музики слова «Реве та стогне Дніпр широкий»
Ведуча.
Він був сином мужика і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської
культури… Доля переслідувала його все життя, та вона не
зуміла перетворити золото його душі на іржу…
Найкращий і найцінніший дар доля дала йому аж по
смерті – "невмирущу славу і вічно нову насолоду, які
приносять його твори мільйонам людських сердець”, — так
писав І.Я.Франко у "Посвяті” Т.Г.Шевченкові, Генію-земляку.
Голос читця.
З високих круч
Де синь небес прозорий
Вливається в Дніпровскі водограї,-
На бурю схожий
Гнівний і суворий
Стоїть Тарас і дивиться на нас.
За землю й волю
В ратному двобої
Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,
Благословляв, Кобзарю нашу зброю –
Єси безсмертний, гордий Прометей!
Ведучий:
По всій нашій милій Україні проходять Шевченкові дні з нагоди
200-річчя з дня його народження. І ми сьогодні зробимо уявну подорож Шевченківськими дорогами.
Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.
З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День, який подарував світові Шевченка – великого сина великого народу.
Ведучий: У жителя села Моринці, у бідній хаті Григорія Івановича Шевченка і його дружини Катерини 9 березня 1814 року народився син Тарас. Батьки Тараса – кріпаки пана Енгельгарда. У сім’ї було шестеро дітей: Микита, Катерина, він, Тарас, Йосип, Ярина та сліпенька Марія.
Малий Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда.
Малий Тарас. А чому так багато на небі зірочок?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Малий Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Малий Тарас . Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди з краю в край.
Панує рабство ненависне.
Ведуча: Не було нічого в хлопця, не було талану, тобто долі, але був талант, прагнення вчитись. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка.
Доля
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
З нас будуть люде”, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Ведучий: Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Важко жилося малому Тарасові, а ще важче стало тоді, коли, замучена тяжкою працею, померла мама, їй було лише 37,5 років. Жити б іще й жити. Тарасу на той момент виповнилося 9 років.
Ведуча: Скоро в сім’ю Шевченків прийшла мачуха, але не добро принесла вона із собою, а тільки сльози. Згодом помер і батько. Він довго хворів, лежав всю зиму. Як приїхав останній раз із Києва (возив туди панову пшеницю), так і не зміг уже на ноги звестись, більше лежав, ледве стримуючи стогін.
Ведучий: У День свого народження, 9 березня 1825 року, Тарас почув: «Не жилець твій батько на цьому світі – помре скоро». Тарас заплакав і вибіг. Як жити сироті?
Ведуча: А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо нехитрого свого скарбу. Тоді й почули від нього люди: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба. Він не буде звичайною людиною. З нього вийде або щось дуже гарне, або велике ледащо».
Було Тарасові тільки 11 років, коли він залишився круглим сиротою.
Учень(читає уривок із вірша " Якби ви знали, паничі…”).
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи –
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете ?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Ведучий: Осиротівши, Тарас пішов у найми; деякий час пас свиней у свого дядька, а пізніше – громадську череду.
Учень.(читає вірш "Мені тринадцятий минало).
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ……………
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу … І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала ………
Ведуча: Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан забирає його до себе в Петербург. Щоб мати дворового маляра, Енгельгардт у Петербурзі віддав його на 4 роки в науку до живописця Ширяєва. Там Тарас уперше почав писати вірші.
Ведучий: Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса Григоровича. Шевченко знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Жадібний Енгельгардт одержав 2500 карбованців. Шевченко виправдав їхні надії.
Ведуча: Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. До книжки ввійшло вісім творів: "Думи мої, думи мої...”, "Перебендя”, "Катерина”, "Тополя”, "Думка” ("Нащо мені чорні брови...”), "До Основ’яненка”, "Іван підкова”, "Тарасова ніч”.
У наступному році окремою книжкою Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки». Далеко від рідного краю живе поет мріями про Україну.
Ведучий: У травні 1843 року здійснилася давня мрія Тараса. Після 15-ти років проживання на чужині він відвідав Україну. Результатом восьмимісячного перебування на Батьківщині була підготовка ескізів для альбому «Живописна Україна». В ньому Шевченко задумав в малюнках передати красу природи, народний побут та події історичного минулого милої серцю України.
Ведуча: За революційні переконання, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві Шевченка засилають на 10 років рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи. 10 років муштри, 10 років туги за рідним краєм. Йому заборонили писати й малювати. Часто виходив він у казахський степ, пропечений сонцем, і зустрічав вечірню зірку, згадуючи свій рідний край, свою Україну, свою хату, заховану у вишневий садок.
Читець «Садок вишневий коло хати»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Та соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх,
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.
Ведучий: Тільки в 1857 році звільнили Шевченка з тюрми і дозволили в’їзд до Петербурга. Десятирічне вигнання породило ще більшу непокору. А через два роки Шевченкові дозволили поїхати в Україну і то під наглядом поліції. Але те, що побачив Шевченко, прикро вразило його. Милою залишилася лише рідна природа.
Читець «По діброві вітер виє»
По діброві вітер виє, гуляє по полю,
Край дороги гне тополю до самого долу.
Стан високий, лист широкий, нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море широке, синіє.
Чумак іде, подивиться та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі,
Подивиться – серце ниє: кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота на чужині, гине!
Ведуча: Шевченка в Україні знову заарештували і повернули до Петербурга.
Поет мріяв про Україну, хотів оселитися в ній, писати, працювати. Мріям Тараса не судилося здійснитися. Його знову заарештовують… За Тарасом
слідкують, все забороняють, за спробу писати й малювати жорстоко карають.
Ведучий: Із сирітської торбинки Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля. – Божий дар. А кому більше дається від Бога, з того більше і спитається! Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів, коли він один за всіх!
Шевченко.
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Ведуча: Духом і талантами він був обдарований настільки, щоб протистояти за всіх і за все!
Шевченко.
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Ведучий. Та все ж не покидала висока доля Тараса за життя. Вже два роки після викупу з кріпацтва він, проживаючи вільним і забезпеченим художником , стає визнаним поетом і вже наступних сім років сягає вершин, яких сучасники не могли навіть цілком збагнути.
Ведуча. Не покидала його висока Доля і на засланні і після повернення: тримала його на вершині болю і страждань. Земна Доля не дала Шевченкові й останньої мрії – родинного тепла і затишку, сімейного щастя і взаємної любові, хоча кохав він і його теж кохали. Та стати на рушник щастя не судилося.
Ведучий.
У його віршах живе навічно рання, майже дитяча прихильність до дівчинки-кріпачки Оксани Коваленко, на три роки старшої від нього.
Приятель Шевченка Гнат Бондаренко розповідав, що в дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними орачами йому не дуже подобалося гратися. А от із сестричками бавитись полюбляв.
Ведуча: Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малий Тарасик з ними обома.
А потім були смерть матері, відьма-мачуха, яка гнала Оксану з двору. Смерть, батька і життя у дяка, пошуки вчителя-мадяра і повернення до домівки, де вже хазяїнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші.
Учениця читає монолог «Далекий дівочий голос» із поеми І. Драча «СмертьШевченка».
Оксана.
Д а л е к и й д і в о ч и й г о л о с
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу пускала з рукава.
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Лікери голуба мана
Цвітом не зронилися в грозову
Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала б мак.
Та мені зв’язали руки люди.
"Хай страждає, — кажуть, — треба так.

Хай у ньому сльози доспівають
У ненависть, в покару, в вогні”.
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.

Я — Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях.
Я твоя надія і омана.
Іскра нероздмухана твоя.
Ведучий: Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Щасливий з цього Шевченко звертається до Пресвятої Богородиці.
...Ридаю,
Молю,ридаючи: пошли
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб словом пламенем взялось,
Те слово Боже і кадило,
Кадило істини.
Ведуча. Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.
Ведучий: Восени 1860 року він тяжко захворів, однак не полишав писати. Думи й помисли Тараса Шевченка були про Україну, про її народ, його долю нещасливу, занапащену. Стан здоров'я поета дедалі погіршувався. А 10 березня 1861 року перестало битися серце великого художника, геніального Кобзаря.
Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Та чи могли люди забути і не виконати його Заповіту ?!
Учень. ( читає вірш "Заповіт”).
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Ведучий:
Шевченків Заповіт було виконано. В травні того ж року друзі перевезли тіло Кобзаря до України і поховали на Чернечій горі, поблизу Канева.
Поховали …Тихесенько Україна плаче.
Ведучий. З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова.
Ведуча. Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, - для поета мертве.
Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації.
Веду Шевченкове свято – то кришталево чисте свічадо. 200 років минуло від того дня, коли українка – кріпачка дала світові генія, але він не віддаляється, а наближається. Тож слухаймо Кобзареве слово!
Ведуча Багато чого змінилося з часу Шевченкового, І тепер, у незалежній і вільній Україні, ми можемо припадати до Шевченкових цілющих джерел, до його вічного живого слова, над яким не зависає чорна тінь потрошителів з таємними інструкціями.
Ведучий . Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Ведуча
Уже достигли полуниці
Росу вечірню трави п’ють,
І в ароматі медуниці
Хрущі шевченківські гудуть.

Нема співця, о ні, він з нами,
Його пісні, його любов,
Його це місяць над садами
У сяйві тихому зійшов.
І все здається, я клянуся,
Крізь сяйво місячне бліде
До мене рідний добровусий
Тарас Григорович іде…
Ведучий. І на оновленій землі, над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра, лине вічно жива в народі слава великого Кобзаря.

Коментар №1
Не знаю як хто, а я проти того, що цілий рік будуть відзначати 200-річчя Т.Шевченка. він уже на уроках набрид і учням, і вчителям.
Статус: Пользователь offline
Коментар №2
цей рік проголошено роком Тараса Шевченка. через це всі школи мають проводити цілий рік різні заходи. я хотіла б дізнатися, чи всі так сумлінно виконують це? можливо достатньо провести один виховний захід?
Статус: Пользователь offline
 Залишити коментар
Схожі матеріали:
Меню
Архів матеріалів
Популярні матеріали