Жіноча доля у творчості Тараса Шевченка
Поряд з величними постатями героїчних борців, народних месників, поряд з історичними діячами визвольного руху у творчості Т. Шевченка проходить прекрасний своєю моральною силою і чистотою образ трудящої жінки-матері, сестри, дівчини, коханої. «Такого полум'яного культу ма-теринства, — писав М. Рильський, «- такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері». А сам, як ми знаємо, ріс без матері: «там матір добрую мою ще молодую у могилу нужда та праця положила...» А пізніше Тарас Шевченко став вільним, але одружитися так і не встиг, так що своїх дітей і дружини у нього не було. Мріяв він поселитися в Україні, одружитися з Ликерією Полусмаковою, але обставини склалися по-іншому.
І все-таки він дуже любив дітей, завжди їм співчував, і улюблений його образ — це мати з дитям. Щаслива мати, вільна, як у тому «сні», що приснився кріпачці:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим...
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі... Для Т. Шевченка жіноча недоля була згустком болю, що запікся в його серці. Кріпацька неволя — це доля рідної матері, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», доля сестер Катрі, Ярини, Марії — голубок молодих, у яких «коси в наймах побіліють», це трагічна доля його першої трепетної любові — Оксани Коваленко, доля всіх нещасних жінок, що «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Т. Шевченко гнівно виступав проти жіночого безправ'я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.
Один з перших жіночих образів у Шевченка — це Катерина з одно-іменної поеми. її прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так і не звела Тараса. Перші героїні Т. Шевченка — нещасні, сплюндровані жінки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо «При-чинну», «Тополю», «Лілею» — це все жінки без щастя і долі. Правда, серед них пізніше з'явиться і бунтарка, яка підпалить панський маєток і помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Більшість дівчат Шевченкового часу ставали жертвами поміщицької розпусти, часто накладали на себе руки. Назви його творів: «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар'яна-черниця» — не випадкові: саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Кожна жінка-жертва для поета рідна: «моя се мати і сестра, моя се відьма, щоб ви знали...»
Шевченкові поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жіночу честь,
гідність і щастя.
Мені особливо імпонує образ Ганни із поеми «Наймичка». її життя заради сина, повністю принесене в жертву, — це материнський подвиг. Лише перед самою смертю вона розкриває синові правду.
Ще одна із сторінок шевченківських віршів — це удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати.
Великий Кобзар писав і жартівливі поезії (на жаль, їх дуже мало) про веселу життєрадісну українську жінку, наприклад, «Утоптала стежечку».
Шевченкові героїні вміють не тільки терпіти страждання, а й мститися своїм поневолювачам: Оксана, божеволіючи, підпалює палати свого кривдника; Марина вбиває ножем пана, який знівечив її молодість; І відьма горить гнівом, ненавистю до розпусника-пана.
Тарас Григорович бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощає аморальності й жорстокості.