І. КАРПЕНКО-КАРИЙ ТА ЙОГО КОМЕДІЯ «ХАЗЯЇН»
Система образів
У комедії «Хазяїн» вісімнадцять дійових осіб, не рахуючи юрби робітників та позасценічних персонажів. Але драматург, відповідно до свого задуму, зосередив головну увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої служать для підкреслення потворності характеру головного героя.
Пузир Терентій Гаврилович — великий український капітал іст-землевласник, який вийшов із середняків. Його жінка згадує: «Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком». Через тридцять п'ять років землі Пузиря, за висловом німця-купця, уже нагадували ціле княжество, яке й за три дні не об'їдеш. На цих земельних просторах розташовано кілька великих економій, де працюють сотні постійних і строкових робітників. У степах випасається сорок тисяч овець, вирощується сотні тисяч пудів пшениці й цукровий буряк для цілого заводу.
Як же Пузир досяг такої економічної могутності? Сам він твердить, що тяжкою, невсипущою працею: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...» І це справді так, адже хазяїн колись «з степу не вилазив», «всю молодість провів у степу», і пізніше інколи по місяцю жив у курені, був під дощем коло отар, навіть сильно хворим їхав на ярмарок скуповувати худобу.
Але правда й те, що одному чоловікові своєю власною працею стільки не заробити. Тому Пузир всі свої зусилля так спрямовував, щоб з усього «користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни». Він і його жінка «ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!» Сам хазяїн признається, що він «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору...».
Отже, більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлуатацією чужої праці, різними махінаціями. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудящих посилюється — їм намагається заплатити за роботу якнайменше, годує гірше собак, таким хлібом, що «ні вкусити, ні відламати». Кінець кінцем це приводить до бунту в одній з економій. Пузир користується народною бідою — голодом і скуповує в селян худобу за безцінь. У своїх «комерчеських» справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом: «прикриває» злісного банкрута Михайлова, взявши у нього на випас дванадцять тисяч овець.
Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: «Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує».
У комедії головний герой виступає перед читачем уже зготовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Всі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А щоб іх досягти, доводиться бути і безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб з донькою, а сам думає: «Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — цяцянка»), і несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку дуже мало, «тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені...»), і жорстоким (виганяє чабана Клима і помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), і деспотичним (хоче віддати дочку заміж за нелюбого їй Чоботенка, сина землевласника-мільйонера, і каже, що «так буде, як я хочу!»).
Пузир скупий до смішного (згадаймо історію з кожухом і халатом; те, що він їздить у місто зі своїми харчами і жаліє найпростішого обіду для свого спільника в шахрайстві Маюфеса). Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Про важливе питання — «продовольствіє голодного люду до урожаю» цинічно говорить: «Це До мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать». Разом із тим честолюбний — Дуже радіє орденові Станіслава на шию, хоче, щоб його пізнавали здалеку і шанували в будь-якому одязі.
Безкультур'ю Пузиря теж немає меж: Котляревський йому «без надобності», на «степах у Гоголя» він «не бував», не чув 1 не знає, хто такий Крез. Золотницький прямо говорить своєму багатому і неосвіченому сусідові: «Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!» Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузиря — дивна людина: «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони... їм кишені продирають».
Одним із парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним і справедливим. Цю думку хоче підтримати в людях і помічник Феноген, і сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий монолог: «Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна».
Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає через його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!»; «Це тобі не борщ, тут пробувать нічого — треба взять! Ти разумієш? Взять!»; «Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!», «Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!»; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, «як свиня в моркву», називає вчителя «голодранцем», «учителишкою». Робітники у нього — «пси», «ідоли», співучасник у шахрайстві Михайлов — «голяк масті».
Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і виходить із його основної риси характеру — жадоби до наживи без будь-якої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу. Автор через дрібні деталі, підтекст та ішні художні прийоми постійно викликає у читача сміх: від добродушного до саркастичного.
Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера зі злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму й вийти заміж за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоч причина смертельної травми Пузиря гіперболічна і нетипова, сам образ героя виявився настільки типовим, що багато тодішніх землевласників пізнавали в ньому себе, навіть давали гроші, щоб комедію зняли з постановки.
Так автор утверджував безглуздість людської вади — «стяжательства для стяжательства» і шкідливість її для суспільства.
Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря. Які хазяїни, такі їхні й помічники. Недаремно на неодноразове питання Феногена, де він такий взявся, Ліхтаренко відповідає: «Хазяїни викохали!», «Підходящий ґрунт — от і родять такі люди, як ми з вами».
Багато років хазяїн був прикладом для помічників, то ж обманювати для них — звичайна справа. Феноген говорить: «І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном! Та я й не тягну — дають. Тут і гріха немає!..» Він потихеньку відкладає гроші з хазяйського добра і вже сам має стати поміщиком з п'ятьмастами десятинами землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: «Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите».
Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погербує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею. Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно: «Я знаю, що він більше всіх краде, та зате мені велику користь дає!» У цього економа є своя дотепна теорія, яку він викладає Пузиреві: «Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, Щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром. Що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?»
Ці різні за вдачею люди, Феноген і Ліхтаренко, уклали між собою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: «Брать, де Дають, і де можна, а на менших звертать!» Цим «меншим» виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: «Оце той дурень, що й в церкві б'ють!», «Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли...».
Дії цих двох хижаків такі відверто безсоромні й цинічні, що дивують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: «Ви — поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало».
І Феноген, і Ліхтаренко — зменшена копія свого господаря — такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пузиря, виголошує цілий монолог: «Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого?»
Таким чином, образи Феногена і Ліхтаренка значною мірою доповнюють образ головного героя, сприяють більш повному розкриттю авторського ідейного задуму.
Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісливий, але також причетний до великого «хазяйського колеса», яке нещадно визискує і давить трудящих людей.
Шахмейстер Куртц складає враження більш-менш поряд ної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.
Золотницький. Велике значення для розкриття характеру головного героя має образ Золотницького. Він змальований не так повно та чітко, і в цьому його особлива композиційна функція у творі — служити контрастом до центрального персонажа.
Петро Петрович Золотницький — родовитий інтелігентний пан із тих «дворянських гнізд», про занепад яких у добу ка піталізму писав І. Тургенев. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: «Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ...». І це так контрастує з висловами Пузиря, якому «Котляревський без надобності», заведення шкіл — «ярмо на шию».
Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гуманний і співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу із складного становища, в яке потрапив сусіда через свою участь у прикритті злісного банкрута Михайлова, хоч і сам ображений Пузирем.
При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотницький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав із насидженого місця і добирається тепер до нього.
«Може, продаєте Капустяне?» — цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку».
Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософських сентенцій. Пузиря він називає «нещасною, безводною хмарою», «дикою, страшенною силою». Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку, людину, каже: «Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує». Про свою невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: «Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь!»
Але, підкреслимо ще раз, образ пана Золотницького, хоч і служить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, Що протистоїть навальній силі «чумазих», нових хазяїнів.
Соня, Калинович. У літературознавчих дослідженнях зустрічаються суперечливі трактовки цих образів. Одні вважають, Що це «авторові бажання на двох ногах»; інші вбачають у них просто позитивних персонажів, які протистоять негідникам-хижакам; а треті навіть залічують їх до негативних постатей.
Ці суперечливі думки не випадкові. Адже і Соня, і Калинович змальовані драматургом не так чітко і послідовно, як Пузир, Феноген і Ліхтаренко. Однак видно, що автор відвів їм важливу композиційну роль: служити контрастом до «темних сил», уособленням яких є хазяїн і його помічники.
Соня — дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтелігентна, закінчила гімназію із золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким «хазяйським колесом», і воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм допомогти, бо виросла, очевидно, в «тепличних» умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, розуміє, що треба розібратися в господарських справах, втручатися, коли потрібно, слідкувати хоча б за харчуванням працівників економії, щоб люди не проклинали своїх хазяїнів. А поки що вона не знає навіть, з чого печеться хліб і вариться борщ.
Соня наївна, дуже любить батька і починає благати його: «Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз , щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!» І тим разючіше тут же виступає жорстока експлуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтаренкові трохи поліпшити харчування робітників, але зовсім не тому, що його зворушили слова дочки, а щоб робітники не повтікали в гарячу пору.
У питаннях кохання і шлюбу Соня сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і не багатий, але близький їй по духу — учителя Калиновича. І згодна вийти за нього заміж, навіть коли батько не дасть на це дозволу.
Як складеться доля дівчини в майбутньому, ми можемо лише здогадуватися. Можливо, вона піде однією з Калиновичем стежкою «на корисну працю в школі», буде «між молоддю насаждать ідеали кращого життя», а може, повторить шлях своєї матері, яка після її сміливої розмови з батьком про хліб сказала: «І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило!». Можливо, стане великою землевласницею з новими поглядами («Таке велике хазяйство, і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго...»). Хоч при цьому велика вірогідність того, що її можуть знищити, розтоптати більш сильні та нахабні конкуренти-сусіди.
Наречений Соні, учитель гімназії Іван Миколайович Ка-линович не розділяє її оптимізму щодо поліпшення станови ща робітників: «Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда!» Він покладає надії на освіту: «Бу-дущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»
Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації — історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати, як робить Золотницький, бо це не тактовно і навіть жорстоко в такій ситуації. Учитель не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення.
Логіка розвитку цього характеру приводить читачів до думки, що й Калинович не в силі боротися і перебороти дику, страшну силу хижаків — капіталістів.
Образ народу. Карпенко-Карий правдиво показує у творі назрівання соціального конфлікту між капіталістами, з одного боку, та селянами і робітниками — з іншого.
Оскільки головне спрямування комедії зосереджене на викритті і засудженні «стяжателя», то цілком закономірним є те, що робітники не фігурують серед основних дійових осіб. Хоч вони активно виступають лише в перших трьох явах Другої дії, проте як об'єкт хижацької експлуатації весь час перебувають у полі уваги автора. Пузир трясеться над кожною копійкою, яка йде на оплату тяжкої, виснажливої праці робітників. «Де ж це видано,— докоряє хазяїн економові Зеленському,— щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копійок в день?» Довідавшись, що той ще й харчує робітників, обурюється: «І харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться?..» І ставить у приклад Ліхтаренка, який напровесні платить робітникам по п'ятнадцять, двадцять копійок, а в гарячу літню пору лише по двадцять п'ять копійок в день.
Робітники не витримують такого ставлення до себе і висловлюють протест. «Ми не собаки — і собак краще годують!»— чути голос з юрби, яка прийшла до хазяїна скажитись.
І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищого начальства. Він припускає, що, може, «хазяїн і не знає», як його помічник Ліхтаренко знущається з робітників. Петро заспокоює всіх і не вимагає, не обурюється, а слізно просить «пані-хазяйку» і «панну» зглянутися на них. Дем'ян же зневірився в милості хазяїв і начальства. На зауваження Петра про те, що минулого року завдяки начальству Чобіт змушений був краще харчувати своїх робітників, він відповідає: «Поки обробились, а після. Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є».
З подальших сцен ми довідуємося, що Пузир і його економ Ліхтаренко ще більше посилюють утиски робітників, не дотримують своїх обіцянок тим людям, у яких обманом взяли наділи в оренду. Закінчується це стихійним бунтом, під час якого економові розбили голову, а коли він став стріляти, відступили, похваляючись «підпалити двір і тік».*
І хоч для придушення бунту хазяїн звертається за допомогою до влади — наказує надіслати телеграми губернатору та ісправнику, можна почути сподівання автора, що організована сила робітничого руху колись примусить господарів зменшити свій вовчий апетит щодо наживи.
Недаремно ж економ Зеленський на своє виправдання, що менший, ніж хазяїн сподівався, дає прибуток з мануйлівської економії, говорить Пузирю: «Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що в Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає».
Композиція і сюжет комедії І. Карпенко-Карий був драматургом-новатором. Він сміливо відступав від усталених драматургічних шаблонів. Тому центр ваги драматичного сюжету «Хазяїна» вбачав не в зовнішніх ефектних подіях, а в глибокому розкритті людських характерів. Драматург виходив не з догм «теоретиків» театру, а з поглибленого вивчення складної і сповненої внутрішніх суперечностей живої дійсності. Це значною мірою й зумовило своєрідність розгортання дії в його комедії.
І. Карпенко-Карий глибоко усвідомлював, що «стяжания для стяжания» — велике суспільне зло, бо зосередження незліченних багатств в руках однієї людини суперечить природним потребам людини і шкодить оточуючим, адже часто створюється за їхній рахунок.
Конкретний носій цього зла — український капіталіст-аграрій Терентій Пузир через те й перебуває в постійному непримиренному конфлікті не просто з окремими людьми, а з суспільством, з самою суттю життя по справедливості.
Оскільки головний герой — мільйонер-землевласник Пузир, то навколо нього й концентрується увесь розвиток дії. Тривалість цієї дії невелика — трохи більше трьох місяців: від гарячої літньої пори до початку осені. Час цей вибрано невипадково — то найбільш напружений період у сільськогосподарському виробництві, коли найактивніше діє хазяїн, а значить, і характер його розкривається найвиразніше.
Експозиція в основному зосереджена в перших чотирьох явах комедії, але ряд експозиційних моментів є і в розвитку, дії (розповідь Маюфеса про безмежні степи Пузиря, згадка Марії Іванівни про те, ким був її чоловік раніше, згадка Феногена про минуле хазяїна).
Із перших реплік комедії драматург вводить читачів в атмосферу того суспільного середовища, яке породило «стяжателя» . Тут панує всевладний дух наживи. «Загрібаєте грошики!»— говорить Феноген Маюфесу. Той, хоч і прибідняється, але купив « домик чудовий». Сам помічник Пузиря має намір придбати «земельки» так «десятин п'ятсот».
Водночас накреслюється домінуюча риса характеру головного героя — ненаситна жадоба до збагачення, прагнення з усього «користь витягать». Пузир «тепер має мільйони», але від його халата і кожуха «аж смердить». Все це відповідно настроює, готує до сприйняття тих подій, що мають незабаром відбутися.
Зав'язка складається з кількох сюжетних мотивів: участь Пузиря за бариш у прикритті злісного банкрутства Петра Михайлова; з метою одержання більших прибутків від експлуатації «дешевих робітників» Пузир наказує Ліхтаренкові «загнуздати мужиків», «зробити бідність» у Мануйлівці; задля власного збагачення Пузир хоче віддати заміж дочку за неосвіченого синка мільйонера Чобота, незважаючи на те, що вона любить учителя гімназії Калиновича; четвертий мотив носить суто комедійний характер — ощадливий хазяїн, «хоч ти що хоч говори», не хоче позбутися старого латаного-перелатаного халата, і тому його рідні вирішують вдатись до хитрощів, щоб підсунути йому за дешеву ціну новий дорогий халат.
Всі ці мотиви не протистоять, а доповнюють один одного, бо їхнє джерело спільне — фанатична пристрасть центрального персонажа до «стяжания для стяжания».
Розвиток дії визначається такими головними моментами: протест робітників, підтриманий Сонею, проти поганого харчування і намір хазяїна посилити експлуатацію трудящих; здійснення Пузирем злочинної допомоги шахраєві Михайлову і його тривога, щоб цей злочин не розкрився; намагання Соні, підтримане Золотницьким, одержати дозвіл на шлюб із Калиновичем і посилення деспотичного опору з боку її батька; купівля Пузирем нового халата і негайна ж «вигідна» продажа його Золотницькому.
Кульмінація комедії припадає на кінець третьої дії та четверту. У всіх формах вияву конфлікту настає перелом, що приводить Пузиря до катастрофи в той момент, коли він, здається, уже мав святкувати перемогу.
Злісне банкрутство Михайлова викрите і над Пузирем нависла загроза ув'язнення. Назріває грізне обурення пригноблених трудящих. Соня всупереч волі батька твердо вирішує стати дружиною Калиновича. Золотницький розриває з Пузирем дружні стосунки і посилає сто карбованців, які винен йому за халат, на пам'ятник Котляревському. Нарешті, трагікомічний випадок з гусьми, який приводить героя до остаточної катастрофи.
Розв'язка. Один за одним на Пузиря падають смертельні удари: його повідомляють про бунт робітників у мануйлівській економії; урядник приїхав арештовувати хазяїна; хвороба досягла свого апогею. Головний герой гине не лише духовно, а й фізично.
Отже, підсумовуючи, впевнено відзначимо, що драматург виявив велику майстерність у розробці композиції твору.