Художня мова як засіб розкриття ідейного змісту роману "Собор" Олеся Гончара
Основне завдання, що є обов'язковим для вчителя- словесника, — сприяти вивченню школярами літератури як мистецтва слова. Урокам літератури належить особлива роль у розв'язанні головної освітньої мети: виховати свідомого громадянина України, сформувати особистість із високим інтелектуальним і культурним рівнем, широким світоглядом, творчими здібностями, загальнолюдськими цінностями, стійкими моральними ідеалами. Саме уроки української літератури покликані виробити в учнів здатність творчо сприймати прочитане, виховувати у школярів бажання самостійно поповнювати здобуті знання.
Художня мова у літературному тексті виступає його зовнішньою формою, конкретно-чуттєвою словесною оболонкою, у якій втілюється зміст і за допомогою якої відтворюються образи й події, про які йдеться у творі, передається авторське ставлення. Художня своєрідність мовленнєвої організації літературного твору знаходить свій вияв у специфічному підборі або ж творенні слів і форм їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоційно-смислову, ко¬мунікативну спрямованість його мови.
Питання вивчення художньої мови творів письменників ґрунтовно вивчали видатні мовознавці Л.Була-ховський, В.Виноградов, В.Григор'єв, П.Житецький, О.Білецький, Г.Винокур, В.Ващенко, Л.Ставицька та ін. Проблема вивчення мови художніх творів привертала увагу й літературознавців, а саме: Б.Томашевського, Ю.Тинянова, В.Лесина, Л.Тимофєєва, О.Галича, Є.Васильєва, Р.Гром'яка та ін. Значну увагу вивченню мови художнього твору приділяли і відомі методисти Т.Бугай-ко, М.Рибникова, М.Кудряшов, О.Мазуркевич, В.Неділько, Є.Пасічник, В.Пахаренко, Н.Волошина та ін.
Для створення високохудожнього тексту, який може захопити учня, викликати естетичне задоволення, письменник використовує різні мовні засоби. У літературному творі художня мова відображає всю складність життя, пояснює його, дає оцінку змальованим явищам, людським почуттям і відтворює зображення у найрізноманітніших формах їх вияву. Як доводить мовознавець П.Дудик, художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо — це вияв справді художнього мислення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтворення [7, с. 84]. Під час роботи над художнім твором митець своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко-інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними.
Особливою художньою майстерністю відзначається творчість Олеся Терентійовича Гончара. Відомий учений М.Жулинський про творчу майстерність письменника зазначив так: "Вражає жанрова своєрідність його романів і повістей, поетична чистота і мудра зрілість світобачення, гуманістична концепція людини і світу" [8, с. 7]. Доцільно зауважити, що феномен художнього слова Олеся Гончара освоюється дещо сповільнено. Важко не погодитися з думкою самого митця: "Маємо відтворити в наших сучасних українців і українську генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!" [9, с. 46].
У творчості Олеся Гончара домінує образ автора чи художнє Я — увесь комплекс морального і духовного вираження індивідуальної суті митця, який динамічно взаємодіє з щоденною реальністю суспільного буття і стимулює відтворення його волі, фантазії, почуттів, співпереживання, інтуїції, логічного аналізу явищ і подій.
Глибоке філософське осмислення дійсності, проникнення в таїну людської душі, глобальна важливість і масштабність проблем, порушуваних письменником, уміння бачити прекрасне в житті, людях, природі й передати своє світосприйняття й світовідчуття читачам, тонкий художній смак і рідкісне мистецьке обдарування — ось прикметні риси Олеся Гончара як неперевершеного майстра слова, мудрого мислителя, громадянина, патріота рідної Батьківщини.
Художня мова творів Гончара відзначається застосуванням слів, які мають свій ритм, тембр і звучання. "Художні ресурси кожного окремого слова можуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалої незнищенності, постійної зарядженості..." [4, с. 60].
Твори Олеся Гончара мають велике виховне значення, здійснюють глибокий моральний вплив на читача. У романі "Собор" митець порушує найболючіші проблеми 60—80-х рр. ХХ ст., які є актуальними і для сьогодення. Устами своїх героїв письменник неодноразово говорить про Другу світову війну як про останній кошмар на землі, останнє "кінецсвіття". Автор доводить, що нова епоха народила нові "кінецсвіття" — атомні катастрофи, екологічні кризи, бездуховність. Лише духовність врятує людство — на цьому будується картина світу, створена Олесем Гончарем.
Роман Гончара "Собор" діє на читача так, як діє на слухача музичний твір. Відчути нюанси цієї музики в лінгвопоетиці твору означає пізнати естетику національної мови, а також естетику індивідуального слова. Художнє слово здатне творити ілюзію живого, повнокровного життя. І завдання читача — навчитися якнай¬повніше сприймати все те, що передає письменник за допомогою художнього слова. Дослідник Л. Донецьких зазначає, що саме художнє слово через свою форму дозволяє чіткіше визначити ідею твору. У художньому творі, збігаючись своєю зовнішньою формою з лексичною одиницею, яку можна знайти в словнику, слово звернене не лише до загальнонародної мови і відображення в ній досвіду пізнавальної діяльності народу, але й до того світу дійсності, який створюється або відтворюється у художньому тексті. Воно вступає у взаємо¬відношення з ідеєю твору, системою образів, харак¬терів, авторського бачення світу і повертається до читача збагаченим, підпорядкованим суворій системі естетики автора, яка хоч і будується за зразком загальнонародної, загальномовної, але є характерною лише для творчості даного художника [6, с. 8].
Доцільно звернути увагу на те, що художні тропи, використані Олесем Гончарем у романі "Собор", є ро¬мантично забарвленими, символічними, відзначаються урочистістю, ліричною схвильованістю.
Центральним символічним образом роману є собор з однойменною назвою. Як зазначено у словнику символів за загальною редакцією О.Потапенка, М.Дмитрен-ка, собор — це символ народної художньої культури, духовного багатства людей, духовної спадкоємності поколінь, мірило долі людей [10, с. 102]. Символічний образ собору у творі — це соціальне значення, грань, яка розділяє різні категорії людей, що є персонажами однойменного роману. Лексема "собор" з конкретним предметним значенням "головна церква" одержує значення духовності всього народу, конкретної людини: "Бережіть собори душ!" [5, с. 170]. У романі символічний образ собору стає центром ідейно-образної системи: "Козацькому підліткові в плавнях під час сну з'явився образ цього собору... Народився в його поетичній уяві одразу, як єдине ціле, довершене..." [5, с. 100]; "А зараз стоїть серед заводського селища. Все він бачить і чує усе. Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею..." [5, с. 269]; "...стоїть серед заводського селища, весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів" [5, с. 270] та ін. З наведе¬них уривків видно, що собор у творі постає як символ зв'язку поколінь, пам'яті народної, української нації, духовної невмирущості.
Як кожного великого письменника, О.Гончара ціквить співвіднесеність понять зовнішнього й внутрішнього світу людини, але не в плані побутової конкретності, а в плані духовного контакту людини і зовнішнього світу. З цією основною особливістю світобачення художника пов'язані і символи. Собор як символ духу народного переростає у письменника в "собори душ людських" [5, с. 170]. Відомий мовознавець сучасності Н.Сологуб за¬значає, що ця подвійна метафоризація робить семантичний зсув у слові "собор", у структурі його символу (дух народу) відбувається розвиток нових компонентів значення, які виникають завдяки семантичним зв'язкам, що встановлюються між цим словом і словесним оточенням художнього тексту "соборидуш". Ці мікрозсуви в семантиці слова стають зрозумілими при врахуванні всієї ідейно-художньої тканини твору, зокрема його образно-символічної системи [13, с. 33].
"Собори душ" людських контрастують з "пустомолотами", "браконьєрами душ", "дрібнодухами", "юнисоїдами" типу Лободи. Саме собор, як ключовий символ роману, символ духовності, найвищих людських чеснот, автор змальовує в залежності від сприймання його різними персонажами. Наприклад, поетичний Микола Баглай, як і сам письменник, бачить образ собору, який "ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..."[5, с. 5]. Навіть коли собор перетворили в склад, для Єльки він постає в народному, високому уявленні: "Ясним, не загадженим тільки й зостався отой острівець собору угорі, чистотою та високістю навіював і на неї острах, чистоту спокути, відчуття провини і яки¬хось непевних надій" [5, с. 38], дівчина спідлоба пози¬рає, як чоловіки "тягнуть комбікорм із собору... й обидва маленькі, миршаві, вовтузяться з тими лантухами перед собором, — мов жуки, мов шашель, перед величчю його" [5, с. 39]. Для "браконьєра духу" Володьки Лободи собори, меблі козацькі, курені, Яворницький — "це ж все реквізити історії, мотлох минулих віків. В час ракет хіба таким нам завматись?" [5, с. 55].
Символічний образ собору створив навколо себе образний комплекс: "велет тисячолітній" [5, с. 6], "епіцентр життя" Зачіплянки [5, с. 7], "юний виквіт кра¬си" [5, с. 16], "сива скеля віків" [5, с. 33], "сяйнув, забла- китнів небесно" [5, с. 36], "вночі собор молодіє" [5, с. 56], "увесь якийсь нановлений" [5, с. 65], "біліє фанта¬стично, мов вітром натягнутий парус" [5, с. 54], "парусно-повний" [5, с. 76]. Звучанням образу собору у романі підсилюють похідні утворення: "соборні ночі" [5, с. 36], "соборна висота" [5, с. 67], "соборна сутінь" [5, с. 84], "соборний майдан" [5, с. 95] тощо. Слово собор виступає асоціативною основою інших мікрообразів, зокрема властивим для О.Гончара є порівняння дерев з куполом собору: "Єлька в задумі оглядає дуби, ці лісові собори з зеленими кронами" [5, с. 203].
Художній синтез структурних елементів символу слова "собор" відтворює його в барвах блакитних, білих, в сяйвах світла. Навіть ночі зачіплянські соборно-білі. На цьому фоні особливо контрастно сприймається образний перифраз: "оті вежі домен, оті чорні індустрійні собори. Все повито димами, все в якихось глибинних двиготах, загадкових. Ніби в підземних гулах" [5, с. 102]. Ця антитеза набуває великої ідейно-художньої конденсації в контексті твору. Образ "чорні індустрійні собори" [5, с. 102] домен несе в собі соціальну значущість, у ньому і ознака, і драматизм нашої доби, він набуває екологічно¬го звучання.
У романі "Собор" наявні й інші образи-символи, наприклад, символічними у творі є назви кольорів. Концептуальними для О.Гончара виступають блакитний, білий, рожевий, чорний, бурий кольори. Наприклад: "Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці" [5, с. 9] (опис Віруньки); "голубі його маківки" [5, с. 26] (опис собору), "блакитніпланети твого дитинства" [5, с. 26]; "чорні, в димах, бастіони заводів" [5, с. 23] (опис міста); "чорні скелети заводських корпусів" [5, с. 40] (опис заводу) тощо. Важливо зазначити й те, що в систему естетичних можливостей кольорів у творах О.Гончара входить також бурий колір. Він набуває негативних емоційно-оцінювальних характеристик. Це символ забрудненого навколишнього середо¬вища, наприклад: "буре небо над містом" [5, с. 6], "бурі дими" [5, с. 6], "заводи зробили небо кудлатим, буро- оранжевим" [5, с. 12]. Бурий колір переходить у палітрі в оранжевий, червоний, жовтий. У мікрополе його вклю¬чається відносний прикметник залізний, що набуває якісності на основі компонента кольору у своїй семан¬тиці: "Дим отой, червоний, залізний, то ж ваш? І кок¬сохімічний смердючий... І азотно-туковий, що й листя на деревах від нього жовтіє" [5, с. 50]. З метою підсилення негативної оцінки до зорового образу додається запаховий — "смердючий" [5, с. 50]. Далі зустрічаються "буро-оранжева хмара коксохімічних димів" [5, с. 14], "буро-червона хмара" [5, с. 32]. Заступником бурого кольору та його відтінків через метонімічне переосмислення постає назва заводу: "заспано стане дивитися на ту неприродну коксохімічну хмару" [5, с. 20]. Весь спектр кольорів, зокрема бурого та його переходів, розкривається у такому уривку: "білий — то ще нічого, та й чорний, що клуб'ям валить, теж не найгірший; найстрашніший жовто-бурий отой, аж червоний. Буває, розтягнеться по обрію на кілометри і довго стоїть стягою над селищами, робить іржавим... Ото від такого й зелені дерева жовкнуть..." [5, с. 51].
Палітру буро-оранжевого кольору увиразнює в романі "Собор" семантично містка метафорична знахідка письменника: "розпушилися лисячі хвости азотно-тукового" [5, с. 108]. У переходах буро-червоних відтінків синонімічно вживається прикметник багряний (багровий): "сплески багрових спалахів" [5, с. 110]. Назви кольорів у художньому творі — частина естетики художнього цілого, вони мають велику смислову значимість, викликають широке коло асоціацій. Використання назв кольорів пов'язуються з ідейно-художньою структурою твору, з індивідуальним стилем письменника, а також з культурно-історичними традиціями.
Мова роману своєрідна за своїми лексичними, словотворчими, стилістичними засобами. Лексика роману емоційно-забарвлена, експресивна, стилістично-маркована і характеризується використанням слів, що є авторськими новотворами, або авторськими неологізмами, наприклад: "місяць зеленорогий" [5, с. 5], "акацієва ніч" [5, с. 5], "антиніч" [5, с. 5], "інозоряні" [5, с. 6], "зливами солов'їними" [5, с. 114], "скандальна тиша" [5, с. 162] та ін. Неологізми застосовано письменником з метою детального опису краси природи, опису навколишнього світу у власному сприйнятті.
Так, при змалюванні ключового образу собору автор вдається до використання численної кількості різноманітних тропів: епітетів ("облуплений собор... Старовинний, козацький" та ін.), метафор ("Сонце сідає в димах за собором", "А ніч пливе, небо багряниться" та ін.), порівнянь ("Як із міражу, виступає собор", "Йде по зачіплянському килиму, мов космонавт" та ін.), перифразу ("народний месник", "перші електричні ластівки" та ін.), асоціонімів ("Трудар", 'Титан"та ін.) тощо.
Досліджуючи особливості художньої мови роману "Собор" Олеся Гончара, ми звернули увагу на значну кількість використаних автором епітетів, за допомогою яких письменник наголосив на характерних ознаках персонажів, підкреслив красу природи, наприклад: "...облуплений собор біліє. Старовинний, козацький" [5, с. 5]; "Повітря з присмаком чебрецю, по-степовому легке." [5, с. 53]; "...Вірунька кругловида, повноплеча..." [5, с. 8], "в бузковій далечі, край міста, де ніби не було нічого, замерехтіли вогні, чисті, незвичайно алмазного блиску" [5, с. 52].
Варто зазначити, що у романі "Собор" Олесь Гончар широко використовує метафору. Найчастіше митець застосовує метафору під час опису собору. Наприклад, "Вночісобор молодіє" [5, с. 65], "Собор слухав, мовчав" [5, с. 80] та ін. За допомогою метафор письменник ви¬водить наскрізний символ роману, який неначе живий, присутній при усіх подіях, сприймається кожним із персонажів по-різному, але все ж таки немов усіх попереджає, щоб берегли "соборидуш!.."[5, с. 170]. Також метафору митець використовує під час змалювання пейзажів. Наприклад: "Сонце сідає в димах за собором, за його банями, що опукло випливають над селищами під крилом вечірньої зорі. Світило криваво червоніє краєчком з-під брови вечірньої хмари, а потім холоне, гасне, тоне у синіх імлах" [5, с. 132]; "І повела їх ніч липнева на край світу зачіплянського, що дотом кінчався. Світять озера їм, і небо заводське цвіте над ними багряно" [5, с. 166].
Олесь Гончар у романі застосовує і порівняння. У тексті роману письменник використовує такий художній троп, як порівняння, під час характеристики образів твору, зокрема, під час описів собору, селища Зачіплянка, заводу: "Йде по зачіплянському килиму, мов космонавт..." [5, с. 7] (опис Миколи); "від найменшого доторку чоловік уже завівся, уже спалахнув, як порох" [5, с. 8] (опис Івана); "Як із міражу, виступає собор і бастіони заводів — дивовижний ансамбль віддалених між собою віків" [5, с. 132]; "Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо..." [5, с. 5] тощо.
У романі "Собор" О.Гончара наявні й асоціоніми, що утворилися внаслідок переходу загальної назви у власну. Наприклад, асоціоніми однокомпонентні: ("Кукурудза" [5, с. 30], "Горох" [5, с. 30], "Трудар" [5, с. 74], "Титан" [5, с. 51], "Антититан" [5, с. 51] та ін.); двокомпонентні ('Титан Праці" [5, с. 15]) використовуються письменником для передачі складних реалій наших днів, протиріч і суперечностей навколишньої дійсності, відтворення неоднозначного внутрішнього світу людини. Саме ці тропи дозволяють митцю характеризувати образи, переміщатися у часі та просторі, в оцінці життєвих реалій підніматися до філософських висот.
Вагоме значення у розкритті ідейного змісту роману "Собор" О.Гончара відіграють персонажі — натури ліричні, поетично-піднесені, що є втіленням найкращих рис людського характеру, найсвітліших виявів людської поведінки. Більшість із них — це справді люди з чистою совістю, живі, повнокровні, запалені животворною ідеєю. Ця ідея одухотворяє образ, робить його дійовим, цілеспрямованим. На нашу думку, імена персонажів твору автор добирає невипадково: вони мають символічне значення. Носіями позитивних рис характеру є Микола, Єлька, Іван, Вірунька.
Студент і спортсмен Микола Баглай всією душею любить собор, він завжди стає на його захист, бореться із забрудненням повітря, не терпить брехні, несправедливості. Українське ім'я Микола є видозміненою формою давнішого Нікола й прийшло до нас разом із християнством із грецької мови й утворилося від іменника пікё — "перемога" та laos "переможець народів" [3, с. 159]. Микола-студент — "чистий думками і непорочнии діями юнак" [5, с. 101], як характеризує його вчитель. Внутрішній світ цього хлопця — поетичний, схвильований, небайдужий. Собор — обов'язкова і важлива части¬на цього світу, він серцем відчуває його "німотну музику" [5, с. 116]. Довершені, гармонійні лінії цієї споруди розкривають перед юнаком цілий світ: це і духовні витоки, і простір, і час, і пам'ять: "Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорізьких, різно¬голосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів..., шепоти закоханих, зоряні обійми і зачаття?.. Повен, повен всього!" [5, с. 269]. Микола з тих, хто намагається протистояти прагматизму й цинізму, які поглинають святині національного буття. Прикладом для нього є професор Яворницький, дослідник і історик запорозької минувшини. Не роздумуючи і ледь не поплатившись за це життям, Микола виганяє з собору п'яну компанію, що "опоганювала його душу, його прекрасну поему..." [5, с. 267]. Яскраво характеризує образ Миколи і його мова. Вона характеризується нормативністю, крім того виразна, образна, наповнена емоціями ліризму, переживання, що є свідченням нетерпимості до байдужості, бездуховності, недарма Микола називає Володьку "батькопродавцем". Письменник зображує Миколу як здібного, розумного студента, який самостійно розробляє очищувач повітря, має власні життєві переконання, доводить думки аргументовано. Юнак високо цінує мистецтво, вважає його одним із виявів духовності: "Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, — це, можливо, останнє пристанище свободи..." [5, с. 12].
У яскравому світлі зображує О. Гончар і бідну сільську дівчину Єльку, яка "батька не знала зовсім: як фронт переходив, нібито прижито було її від солдата безіменного. Росла, не знаючи, що воно таке батьківська ласка" [5, с. 26]. Дослідимо етимологію імені Єльки — Олени. Українське жіноче ім'я Олена походить з грецької мови від іменників Не1епё, Helena або Helene, що означає "сонячне світло", "смолоскип" [3, с. 175]. Антропонім Єлька вказує на прихильне ставлення митця до своєї героїні, яку письменник змальовує красивою як зовнішньо, так і внутрішньо. Дівчина шукає справжнього почуття, вона вірить у вірність кохання, і навіть лектору, який читав у їхньому селі лекцію про любов, вона так і хоче сказати: "Ну навіщо ти так кричиш? — аж благала його в душі. — Хіба можна так... про кохання?" [5, с. 28]. Олена тікає з села в пошуках щастя. Незважаючи на дівочу помилку, на її духовне падіння саме біля собору, Єлька строга до себе і глибоко моральна. У її мові відчутні сильні ноти людини, яка знає чого хоче і уміє добитись свого: "Свободи хочу!" [5, с. 43], "Буду там, де ніхто мене не падлючитиме! Не обливатимуть брудом такі, як ваша ротата супружниця!" [5, с. 43]. Також Єлька може бути ліричною, закоханою, за допомогою слів розповідати про свої почуття: "Любий ти мій... Знав би ти, що зараз робиш зі мною. Біля тебе я вдруге народжуюсь, біля тебе знову людиною стаю!" [5, с. 233].
Цікавими і своєрідними у романі є образи Івана і Віруньки, всі дії і вчинки цієї сімейної пари є високоморальними. Простежимо, чи відповідають їх імена їх діям і вчинкам. Українське ім'я Віра є найдавнішим. Своїм коре¬нем воно споріднене з багатьма іншими словами: вір-ний, до-вір-а, вір-о-гідний тощо. Корінь цей всюди несе в собі зміст, що вказує на віру в правдивість, справедливість [3, с. 113]. Своє ставлення до героїні автор виявляє через звертання до неї: у нього вона завжди Вірунька. Пестлива форма імені вказує на її тепло і ніжність. Вірунька чесна у своїх помислах, вірна своєму чоловікові, завжди, як і Іван, бореться за справедливість, не боїться своєму кумові Володьці Лободі сказати, що їй соромно, що він є її кумом. Вірунька постає у творі як справжній ідеал жінки, вірної і відданої. Мова Віруньки й Івана є емоційно-забарвленою, характеризується застосуванням просторічної лексики, професіоналізмів, жаргонізмів.
Олесь Гончар розкриває сутність і такого персонажа, як Володька Лобода. Українське ім'я Володимир, як вважають учені, має два корені: "волод" — від володіння та "миръ" — мир чи світ [3, с. 115]. Митець дає персонажеві досить влучне прізвище: Лобода. У "Великому тлумачному словнику української мови" за редакцією В.Бу-сел зазначено: "Лобода — найпоширеніший бур'ян, що засмічує посівні та городні культури" [2, с. 234]. Дійсно, засмічує, і не тільки культури, а й суспільство. Це людина, яка живе поза світом, де є щирість, кохання, краса, де є духовні цінності.
Варто зазначити, що мова Володьки насичена різними прислів'ями, приказками, крилатими виразами, наприклад: "На козаку нема знаку, не піймавсь — не злодій!.." [5, с. 109]; "Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини." [5, с. 109]; "Комсомолом починаєм, соцбезом кінчаєм..." [5, с. 109]; "Людина — найцінніший у світі капітал" [5, с. 108] та ін. Афоризми Лобода використовує з метою похизуватись своєю освіченістю, про що свідчить фраза: "треба буде знов приказок підчитати, а головне, самому творити нові, бо хто ж їх творитиме, як не ти?!" [5, с. 108]. Надмірне застосування крилатих висловів має негативне забарвлення, використане з метою висміювання, егоїстичного вихваляння, підступної образи тощо.
Літературний критик Є.Сверстюк писав: "Лобода — принципово нове художнє відкриття характеру в нашій літературі: письменник викрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких, людських критеріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати людські цінності — одним доторком, єдиним словом. Як в устах геніального поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, здрібнюється й гасне..." [12, с. 70]. Розвінчання пристосуванців у цьому світі досягається за допомогою розмаїтих засобів сатири, яка функціональ¬но наближена до трагічного. Володька Лобода є не просто гідний спадкоємець своїх попередників, не просто собі такий новітній руйнівник — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення. В образі Володьки Лободи автор викриває багатьох володьок, які заради "галочки" та кар'єри здатні навіть "продати" рідного батька, тобто викриваються кар'єристи, лицеміри, пристосуванці, що було досить типовим серед партійних діячів. О.Гончар на прикладі образу Володьки Лободи викриває бездуховність суспільства у 60—70-х рр. ХХ століття.
Характеризуючи особливості художньої мови роману "Собор" Олеся Гончара, можна зробити висновок, що твір є високомайстерним, відзначається численним застосуванням слів-символів, що мають важливе значення для розкриття його ідейного змісту. Мова роману відзначається наявністю лексем розмовно-побутової мови, неологізмів, жаргонізмів, професіоналізмів, іншомовних слів, старослов'янізмів, наукових термінів, різноманітних тропів: характерологічних і прикрашальних епітетів, метафор, метонімій, синекдох, перифразу, асоціонімів тощо. У митця надзвичайно розвинуте почуття естетичної міри слова, у результаті чого вживання інтернаціональних елементів, термінів, у разі художньої потреби — іншомовних слів сприймається лише як вкраплення в творчо оброблену ним загальнонародну мову, як художній синтез елементів мови народу.
Література
1. Бандура О.М., Волошина Н.Й. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання. Українська література 5—11 класи. — Київ: Шкільний світ, 2001. — 121 с.
2. Великий тлумачний словник української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2003.
— 1440 с.
3. Глинський І.В. Твоє ім'я — твій друг. — К.: Веселка, 1978.
— 235 с.
4. Гончар О.Т. Прапороносці. Собор: Посібник для 11 класу / Автор-укладач О.Д. Марченко. — Харків: Ранок, 2001. — 80 с.
5. Гончар О.Т. Собор: Роман. — К.: Дніпро, 1989. — 270 с.
6. Донецких Л.И. Реализация эстетических возможностей имен прилагательных в тексте художественных произведений.
— Кишинев, 1980. — 156 с.
7. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 368 с.
8. Жулинський М. "... Те велике слово "художник" // Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980. — С. 5 — 17.
9. Єрмоленко С. Творчість Олеся Гончара і мовно-етична культура сучасника // Українська мова і література в школі. — 2000. — № 5. — С. 46—49.
10. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін. Словник символів / за заг. ред. О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка.
— К.: Редакція часопису "Народознавство", 1997. — 156 с.
11. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання. Українська літера¬тура 5—11 класи / Керівник авторського проекту М.Г.Жу- линський, за ред. Р.В.Мовчан. — К.: Генеза, 2004. — 136 с.
12. Сверстюк Є. Собор у риштованні // Сверстюк Є. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999. — С. 35 — 96.
13. Сологуб Н.М. Мовний світ Олеся Гончара / АН України. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Відп. ред. Русанівський В.М.
К.: Наук. думка, 1991. — 140 с.