ТЕМА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ТА ГОЛОДОМОРУ У РОМАНІ-ХРОНІЦІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

Роман «Марія» — перший в українській літературі твір про голодомор і на­сильницьку колективізацію — закінчується страшно і трагічно. Старий, знеси­лений голодом Корній жорстоко розправляється з сином-запроданцем і йде у невідомість, щоб померти. Дочка і онука гинуть із голоду, а самотня Марія, простившись із Гнатом, перебуває в агонії перед смертю, страшною смертю з голоду. Але не загибель пророкує автор, він хоче викликати опір такому роз­витку подій, адже роман написаний у 1933 році. Письменник прагне виклика­ти бажання змінити долю працелюбного народу, кинутого у безодню голодної смерті на благословенній родючій землі України.

Правда про ті часи висловлена щирим співчуттям до людей, життя яких було поламане брутально і жорстоко. Життя звичайних людей, усталене, розмірене розумними традиціями і працею, було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла з собою влада більшо­виків: «Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну пісня­ми… Цього року спізнилися. Поля злучені в один ряд. Люди зсипані у ве­лику череду». Наступила пора руйнації. Яка ж сила несла її? Хто і що умертвили голодною смертю цвіт хліборобської родини України? Автор дає виразний портрет тієї сили: «на возах лежать і сидять люди. Розхри­стані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки…» Вжиті тут епітети символізують дике варварство, що наступає, бо на чолі його люди з брудними руками. Вони співають, і слова тієї пісні поясню­ють справжню мету «носіїв» влади: «Ех, Україна, да хлєбородная». Вже те, що роблять «рєбята» на Маріїній землі, символізує суть дій усієї вла­ди більшовиків на Україні: «…рвали, розкидали і топтали кіньми (поко­си)». Те саме робили і з долями людськими. Перш за все намагалися зни­щити селянина-трудівника, хлібороба, доброго хазяїна. Тих, хто своєю невтомною працею здобув добробут для своєї сім’ї, назвали куркулями і ворогами трудового народу. Але ж любов до землі, до праці була стриж­нем їхньої моралі — моралі трудівника-хлібороба. Хибне гасло більшо­виків про розподіл порівну чужого добра було надто спокусливими для тих, хто через лінощі або пияцтво не заробив ані поваги від людей, ані добробуту. Про те, що то були за люди, свідчить образ Максима Пере-путьки — людини, яка не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Як і Максим, ці люди здебільшого не знали землі, не любили її і не вміли працювати, але бажали керувати тими, хто добре на цьому знався, і диктувати їм свої умови. І от «зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репа-тись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла». Довелося шукати зерно для пересіву. А звинуватили сільських трудівників, які зроду такого не робили у своїй роботі на полі. Але новій владі ніколи було усе з’ясову­вати, як ніколи з голоду. Одразу стало зрозуміло, що влада не тільки не вміє працювати на людину праці, а ще й робить усе, аби принизити її, примусити схилитися перед силою. Такий був справжній план. Від Украї­ни вимагали «хлєба». Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голо­ду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». Отак давалася українцям колективізація.

Про все це Улас Самчук написав ще у 1933 році, але його книга була заборонена і вийшла в Україні лише у 1991 році. Офіційна радянська історія взагалі заперечувала факт голодомору — цього істо­ричного страждання і мук української нації, відомих усьому світові. Ця книга стала першим монументом пам’яті тим мільйонам украї­нок і українців, котрих налигачем голодомору примушували йти до колгоспів, до соціалізму. Вона стала першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував цей небачений злочин проти цілого народу.