Н. М. Лугова
«Хотіла б я піснею стати»
Літературно-музична композиція
Хотіла б я піснею стати У цюю хвилину ясну Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну.
Леся Українка
Вступ до пісні «Хотіла б я піснею стати» (муз. Надененка).
1-ий читець.
Слов'янщина! — який величний гук,
Який широкий і містично темний.
І скільки літ і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути од важним оком.
А що ж величної Слов'янщини сини,
Німої матері проречистії діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивіться: з них кожний, як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов'янин
Покірно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькі б'є
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той є
По праву спадщини царем названий.
І кожний — весь в крові,
В сльозах його лице,
Троїстая нагайка тіло крає,
А він ховаючись плете сільце
І братові під ноги простирає.
Колись, бувало, сильний чужанин
Слов'ян рабів виводив на майдани,—
Тепер, куди не глянь,
Усюди слов'янин на себе самохіть кладе кг
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов'янина недарма
Синонімом раба між людьми сталої
2-ий читець. «Сльози-перли».
Сторононько рідна! Коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? Де-не-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю, І знову замовкне... Як глухо, як тихо... Ой лихо!
Ой, де ж бо ти, воле, ти зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе! |
О, люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагоєні рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой, боже!
Коли ж се минеться!
Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
1-ий читець.
Україно! Плачу слізьми над тобою... Недоле моя! Що поможе ся туга? Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай, гай, невелика послуга!
2-ий читець.
І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, жалю гине.
3-ій читець.
Ці очі бачили лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
Мелодія бандури. Вступ.
«На столітній ювілей української літератури»
1-ий кобзар.
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його в давнині
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього світу; не тільки на гробі
Складались поетам вінки.
Запишнії мрії, величнії оди
Король слав поетам — співцям нагороди,
Він славу їх мав у руці;
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали
Не знали погорди співці!
І що найпишнішії дами з придворних
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить;
Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співці-лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани — і ті золоті!
2-ий кобзар.
Так... В кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;
З них деякі вічнії співи зложили
А як їх наймення?
І де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці!
Цурались вони кучерявої мрії s
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях.
Ті вічні пісні, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети нащадки
І батьківським шляхом пішли,
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, —
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті.
Мелодія бандури.
«Мій шлях»
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, —
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, —
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з'єднаю свій,
Бо не такі вже гіркі сльози — спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, —
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.
Коли я погляд свій на небо зводжу, —
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі...
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий,
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях/тернистий, —
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
Музика П. Гайдамаки «Горить моє серце».
3-ій читець. Грай, моя пісне!...
Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута от світа,
Пісня по волі давно не літала;
Приборкана тугою, жалем прибита.
Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця пошарпані горем
Час, моя пісне, по волі буяти
Послухать, як вітер заграв понад морем.
Плинь, мой пісне, як хвиля хибкая
Вона не питає, куди вона плине,
Плинь, моя пісне, як чайка прудкая, —
Вона не боїться, що в морі загине.
Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що рідгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..
4-ий читець. «Без надії сподіваюсь».
Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей — Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!
Музика К. Стеценка «Стояла я і слухала весну».
Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну, То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії.
Уривок з «Лісової пісні».
Солоспіви «Смутної провесни» (Музика М. Лисенка).
«Не співайте мені» (Музика Д. Січинського).
5-ий читець. «Сльози-перли».
Або погибель, або перемога —
Сі дві дороги перед нами стане...
Котра з цих двох нам судиться дорога?..
Дарма! Повстанем, бо душа повстане.
Так, плачмо, браття!
Мало ще наруги,
Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги,
Хай не дає спокою, хай палає!
Музична пауза «До тебе Україно». 6-ий читець. «Сім струн» (До).
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана.
Скрізь буде літати,
По світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полі,
Здійметься високо, високо —
В небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати.
До тебе, моя ти Україно, мила, кохана,
Моя безталанная мати!
7-ий читець. «Зоря поезії».
Через тумани лихі, через велике горе
Ти світиш мені, моя зоре.
Ти се була, що встала вогнем опівночі,
Шлях прокладала ясний
Через темне, бурхливе море
І чарувала новою надією втомлені очі,
Ти се була, моя зоре!
Хто ти, мрія чи сон? Я не знаю,
Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю,
А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама,
Бо задавить ворожая тьма.
Ти мене до життя пробудила,
Ти мені очі одкрила,
Раптом виросли в мене і сплеснули крила
І понесли мене вгору шляхом променистим,
Вгору, все вгору,
В тую країну простору,
Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим.
В тую країну, де щастя і горе однаково милі,
В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,
В тую країну, де чола підводять похилі,
Де не сльозами, а співом ридають нещасні.
Я не журюся, що світ цей хороший покину,
Я не журюся — нехай там життя моє гасне.
Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне.
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, од важні та горді,
Поєднаються в яснім акорді,
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.