Г. Я. Козак
«Я в серці маю те, що не вмирає»
На заднику сцени висить портрет Лесі Українки,
обрамлений квітами. Під ним цифри (1871-1913) —
роки життя поетеси. Праворуч від портрета — плакат
з цитатою: «Я в серці маю те, що не вмирає». Ліворуч — берізка, праворуч на авансцені — пеньок. Звучить музика М. Лисенка «Елегія». Сцена затемнена. На сцену виходить дівчина в довгому темному платті, волосся туго зв'язане на потилиці. Це — Леся Українка.
її постать висвітлено. Леся (на фоні музики). Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обізвися, рідна. Я почую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, у пахощах чебрецю й материнки. У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, і мені стає легше.
Чуєш-бо мене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася ім'ям твоїм священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі само бігало в ліс, аби побачити мавку, — пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Ніколи!
Леся повільно виходить. Музика стихає. На сцені повне
світло. Чути щебет птахів. На сцену вибігає маленька
Леся. Озирається, шукаючи, де сховатися. Ховається за
берізку. За сценою чути голос Михайлика.
Михайлик (за сценою). Лесю! Де ти? Лесю! (Пауза. Вибігає на сцену). Лесю!
Леся. Ку-Ку. (Голосніше.) Ку-Ку!
Михайлик. А, ось де ти. Виходь швидше, зозулько.
Леся. Як тут гарно!..
Михайлик. А якби заблукала? Ходімо, Король жде.
Виходить Король. Король. А де це мої голуб'ята забарилися? Леся (кидається до Короля). Гарно мені? Король (поправляє Лесі вінок). Отак. Наче мавка. Дома й не пізнають. Скажу: піймав у лісі.
За сценою чути Купальську пісню «Маренонька».
Леся. Де це співають, дідусю?
Король. Це вже, мабуть, дівчата Мареноньку одягнули.
Вибігає дівчинка.
Дівчинка (підбігає до Лесі). Лесю, іди до нас. Ой! Яка ти гарна!
Леся. І Король каже, що гарна. А ще каже, що я схожа на мавку лісову.
Дівчинка (до Короля). А хіба ви бачили справжню мавку? Король. Ні, я не бачив, але старі люди кажуть, що вони дуже гарні.
На сцену із піснею «Маренонька» виходять дівчата. Михайлик. Ходімо, Лесю!
Леся. Я зараз. Тільки трішечки з дівчатами йобуду. Король і Михайлик виходять. Леся біжить до дівчат. Веде хоровод. На сцену виходить гурт парубків з «Купайлом». Це звичайне опудало: дві жердини у вигляді хреста, з'єднані перевеслом, обв'язані соломою, лахміттям,
будяками, кропивою. Замість голови — драний бриль, уквітчаний папороттю. Парубки обривають дівчат своєю піснею «Ой, на Купала гадали дівки».
Парубки встановлюють свого «Купала» коло «Марени» і починають з неї кепкувати. 1-ий парубок.
Та хіба то та Марена, Що до віддання? Та вона така паршива, Як в багні свиня. 2-ий парубок.
Тонконоге, кривобоке, І ледве стоїть. Не дамо ми їй Купайла, Хоч як не просіть! 3-ій парубок.
Та хіба ото вінки? Хіба ото стрічки? Подивіться, наш Купайло, Як та слічна чічка!
Дівчата спочатку розгублені, а потім сміливішають, відштовхують парубків, захищають свою Марену. 1-а дівчина. Купайло, Купайло, де ти зимувало? 4-ий парубок.
Зимувало в лісі, Ночувало в стрісі, Веснувало в пір'ячку, Літувало в зіллячку! 2-а дівчина.
Чорне, брудне, кострубате, Обсмоктане, горбате! Тьху! 5-ий парубок.
А ваша Марена На кіл насаджена,

Підтикана, обскубана,
Як та мокра курка замазана.
3-я дівчина.
Ой, тримайте, подруженьки, Бо впаду у воду. Подивіться, люди добрі, На оту уроду!
4-а дівчина.
Та хіба ото жених? Хіба ото пан? Замість квіточок на ньому — один бур'ян!
5-а дівчина.
А наші віночки з рум'янку та м'яти.
У наших віночках — барвінок хрещатий.
1-а дівчина.
У наших віночках — цвіт чебреця, У них не знайдете початку й кінця.
2-а дівчина.
Ваше Купайло — засохле, високе, Таке, як усі ви, воно кривобоке.
3-я дівчина.
Ви, певно, тримали його у стодолі, То, бідне, не бачило сонця-волі.
4-а дівчина.
Хлопці, ви б краще нам розказали, Де вашого «красеня» пси покусали?
1-ий парубок.
Годі, дівчата, не накличте лиха,
Ще Купайло розсердиться, то буде потіха!
Парубки спільним вигуком «г-у-у-у! г-у-у-у!» лякають дівчат. Дівочий переляк, сміх, вигуки.
1-а дівчина.
Та добре вже, добре, але визнайте, Що наша Марена у вінках і цвіті, То найкраща наречена у цілому світі! Правда?
Хлопці вимушено погоджуються. 2-а дівчина.
А раз так, то пора з Марени віночки зняти І з Купайлом недолугим її поєднати.
3-я дівчина.
А поки вони будуть собі у парі стояти, Ми будемо на воду віночки пускати. Віночки пускати, на долю гадати.
2-ий парубок. Хлопці, гайда на другий берег річки, щоб нам дісталися ці віночки!
Дівчата знімають з Марени віночки і виходять, за ними вибігають парубки.
Леся. Михайлику! Дядечку!
Михайлик і дядько Король заходять.
Михайлик. Ходімо Лесю.
Леся. Ні, ні... Побудьмо трошки. Дідуню, а що воно таке — Купала?
Король. Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. (Сідають на пеньок). Горе старому, уже й сісти важко. Так ото жили колись люди і велику біду терпіли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то нужду напустить або товар геть чисто потравить. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрішого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її. Сталося це вночі, а на ранок, дітки, заграло сонце, все зелене звеселилося... (Лауза).
Леся. Дідуню, що ж потім?
Король. Ач, яка цікава. Ну, слухай далі. Чоловіка того звали Іван. Як повернувся він, то найперше омив своє тіло. А з ним і весь люд праведний викупався... З того часу й називається цей день Івана Купала. У купальську ніч, щоб ви те знали, всяке зілля багате цілющою силою і чарами. А найбільше — квітка папороті. Розцвітає вона опівночі, і хто зірве її, той усі скарби одержить, що в землі лежать сховані, дерева й звірі йому підкоряться, бо він розумітиме їхню мову, як оце ми одне одного...
Леся. А чи не можна, дідусю, дістати оту квітку?
Король. Можна, дитинко, можна, та ніхто, бач, не дістав досі. Сторожа над нею вельми вже грізна...
Михайлик. Ну, ходімо, бо вже вечоріє.
Король. А справді, ходімо, забарились ми.
Виходять.
Звучить «Елегія» М. Лисенка. На сцену виходить Леся
Українка. На плечі накинута хустка.
Леся. Уже з тиждень чи й більше унадився дощ і плющить безперестанку — то січе, мов батогами, то кропить дрібно-дрібнесенько. Сонце, здається, назавжди розпрощалося з людьми, посилаючи їм на згадку холодне безрадісне світло. Та все-таки мені подобається це дощове марево. Чому — сама напевно не знаю, хоч відчуваю — десь глибоко в серці таїться відгадка. Там, на самісінькім дні моєї зболеної душі, оцей тихий дощовий смуток єднається із споминами про далеке дитинство. Вірніше, він чомусь викликає ті спогади, а вже потім сплітається з ними, творить суцільну мелодію, з котрої і постає в уяві благословенна пора.
Леся виходить. На сцену вибігає гурт дівчат,
вони плетуть віночки і співають слова народної пісні
«Куку-ку». Виходять Леся і Михайлик.
1-а дівчина. Ой, Леся йде!
2-а дівчина. Лесю, йди до нас віночки плести. 3-я дівчина. В тебе вони такі гарні виходять. Леся. Мене моя улюблена тітонька Еля навчила їх плести. А тепер вона так далеко!
2-а дівчина. Лесю, а чому твою тітоньку до Сибіру заслали?
Леся. Бо вона понад усе на світі любила нашу прекрасну мову, нашу рідну Україну.
Михайлик. А послухайте-но, якого вірша Леся написала тітці Елі. Леся.
Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, — Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки... Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.
1-а дівчина. А скажи, Лесю, як вони пишуться — вірші? Леся. Я й сама на знаю, Марійко. Матуся кажуть, що це Божа іскра.
3-я дівчина. Яка ти щаслива, що Бог наділив тебе тією іскрою!
Дівчата одягають віночки.
Михайлик. Ой, дівчатка, які ви гарні! 4-а дівчина. А ти, Лесю, така гарна, як та мавка лісова. Леся. А хіба ти бачила справжню мавку? 1-а дівчина. Ні, я не бачила, але бабуся кажуть, що вони дуже гарні.
4-а дівчина. Лесю, а чи правда, що ти одного разу бігала вночі до лісу, щоб побачити мавку?
Леся. Правда. Мені так хотілося й побачити!
4-а дівчина. А ти не боялася?
Леся. А чого її боятися? Мені дядько Левко розповідав, що Мавки гарні й добрі. Вони ліс охороняють.
2-а дівчина. А мені матуся розповідала, що одна мавка зустріла в лісі хлопця і закохалася. А той хлопець теж її полюбив, але одружився з іншою. А нещасну мавку забрав Той, що у скалі сидить.
Леся. Як жаль її. Бідна мавка!
Михайлик. Лесю, прочитай нам краще про гайдамаків, що Тарас Шевченко написав.
1-а дівчина. Чи почитаєш, Лесю?
Леся. Чому б і ні? Почитаю.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють.
Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тільки роси ранесенько
Сльозами дрібними,
їх умиють.
Зійде сонце,
Осушить, пригріє.
А онуки? їм байдуже,
Панам жито сіють,
Багато їх, а хто скаже,
Де Ґонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати:
Земля стогне, гнеться:
Сумно, страшно, а згадати —
Серце усміхнеться.
Світло пригасає. Висвітлено постать Лесі Українки, що зажурено прихилилась до берези.
Леся. Де вони, святі, немеркнучі дні?! Де вінки медвяних польових квітів? А отой ранок в Нечімному!.. Озеро, білі й жовті лілеї... ніжні переливи сопілки і тихий, трохи журливий, наче гомін лісового струмочка, голос дядька Лева... Боже! Чого б людина не віддала, аби хоч одним оком, хоч краєм ока заглянути в свою молодість, відчути її сповна хоч на одну-однісіньку мить. Щасливий, хто все своє життя не розминається зі стежками свого дитинства, хто може не покидати рідну землю.
З правого боку сцени виходить Варка.
Вона співає пісню, записану на Поділлі О. Яковчуком
«Ой, летіла горлиця». У руках у неї вишиття.
Сідає на пеньок, вишиває і співає.
Леся (підходить до Варки). Добридень, Варко! Ти б і мене навчила співати (сідає поруч).
Варка. То слухай... А то, коли хочеш, підемо в суботу на сватання. До Марисі Глущучки прийдуть свати.
Леся. Звідки?
Варка. Аж із Білина. Підемо? Це недалечко. Усі дівчата там будуть... Я вже і приспівів їхніх навчилася. Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла і плаття старе. (Помовчали).
Леся. Нічого, Варуню, плаття я тобі дам.
Варка. Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю — тоді як мама куплять, носитиму.
Леся. Ні, ні... твоїй матері я скажу... А плаття ще гарне, вишиване. Мені його торік бабуся на іменини подарувала.
Варка. Ні, так не можна (зажурилася).
Співає українську народну пісню, записану на Поділлі О. Яковчуком, «Понад високії гори соколи літають».
Леся. Яка-бо ти, Варко, співуча.
Варка. Інак не можна. Мати кажуть, що то не дівчина, котра співати не вміє.
Леся. Ось почекай трохи, я зараз... (Виходить, за хвилю повертається з олівцем та зошитом у руках). Ти співай, а я буду записувати.
Варка. Навіщо їх записувати?
Леся. Бо пісень дуже багато, не запам'ятаєш усіх.
Варка. А я пам'ятаю. Всі, котрі в селі є, пам'ятаю, списуй.
Співає українську народну пісню, записану на Поділлі О. Яковчуком, «Ой, на Павоньці».
Леся. А дядько Левко теж уміє співати.
Варка. Не доводилось чути, дядько Левко співати не мастак, розказувати він майстер. А от небіж його Лукаш, диво — не хлопець! Де й тільки навчився! На сопілці так виграває, що кращих музик не зискати.
Леся. І я хочу сопілку мати.
Варка. Дівчата ж на сопілках не грають. Леся. А я гратиму... Навчуся і буду грати. Голос за сценою. Варко! Іди дитину глядіти! Варка. Біжу, мамо!
Варка вибігає. Тихо грає сопілка.
Леся. Як я давно не була на нашій Волині. Не суди мене, рідна земле, знаю, я мало зробила в ім'я твого майбутнього. Але ніколи задля нього не шкодувала і не шкодую сил, навіть життя. Бери мене — я твоя, тобою народжена, твоїм молоком випоєна, твоїми піснями, твоїм словом невмирущим наснажена.
Хочеш — я пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багаті мої серце і думка, поєднаю в ній найчистіші поривання людини. І назву — знаєш як? — Лісовою... піснею милих наших поліських гаїв. Нехай для мене вона буде лебединою піснею.
Сопілка продовжує грати. З оберемком дров виходить дядько Лев.
Леся (підбігає до нього). Дядьку Леве! Зробіть мені сопілку.
Лев. Зроблю, дитино, зроблю (сідає).
Леся. Дядьку, а то правда, що дерево живе? Удень я хотіла вирізати калини на сопілку, а Лукаш не дав. «Не ріж, — каже, — йому боляче»... Чи правда то?
дитино. Не треба живого різати — є сухе. Бо Лісовик розсердиться.
Леся. І що тоді?
Лев. Диви, яка цікава! Розсердиться — і все. Завалить водопої торішнім листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього?
Леся. А у вас із ним дружба?
Лев. Он бачиш — дуб за хатою? То гордість лісу. Я врятував його. Купці вже міряли, давали гроші, та я заклявся, що поки житиму, то й він стоятиме. Відтоді і безпечно мені в лісі.
Леся. Ну а од відьом, од водяників як бережетесь?
Лев. То вже діло інше. Одні хреста бояться, заклинання, а інші зілля не зносять духу. Під вікнами ж недарма в нас мак посіяний — од відьом захищає...А терлич навдивовиж-ку велику силу має, коли його зібрати в ніч Купальську.
Леся. Так от чого в вас терлич росте коло порога. І кіл оси-новий забитий на подвір'ї. (Помовчала.) А де зимують мавки?
Лев. Та де ж? У дуплі верби старої знаходять місце. Встеляють його листом і порохном м'якеньким та й зимують... Та ти не дуже те до серця все приймай, 'бо ще присниться... Цур йому, дитино. Ліпше не знати того. От розкажу тобі історію. Вельми повчальну...
Один сільський парубок запізнався з мавкою, а мати стара — розлучниця злая — супроти того пішла, оженила хлопця на багатій вдові. Отак і жили вони в гризоті щоденній.
Леся. І що?
Лев. Що? Відомстили лісові духи за мавку.
Леся. Як, дядьку Леве?
Лев. Напустили на селюків злидні та розорили їхнє кубло.
Леся мовчить, замислилася.
Лев. Ну, йди собі спати. На сьогодні вже досить... А я подивлюсь на бидло.
Виходить.
Леся (сама). Ту Мавку я бачила уві сні і наяву, високу на зріст, з гарним округлим лицем і довгими косами, що хвильками спадають на плечі, на груди. Одяг мала прозорий, крізь який просвічувало усе тіло...
То купалась беззвучно в прозорім лісовім потічку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вітах, то легко, немов на крилах, бігла горами й долами, аж розвівався їй одяг, рвала квіти і заквітчувалася ними.
Я бачила поліську пущу, дрібний сніг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якій ще недавно стояла Лукашева хата. А он і він: змарнілий, давно не стрижений, напівзодягнений. Сидить під старою вербою, що сонно поспускала сиве од снігу віття. Сидить і благає свою зрадливу долю, питається в неї поради.
Сп'янило тебе, Лукаше, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе? Бо ніщо в світі не зникає безслідно, надто ж — кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсудність, хай знехтував, — раз тобою народжене, воно житиме вічно.
Від лісу наближається висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростовується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Лукаш. Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать.
Я — загублена Доля.
Завела мене в дебрі
Нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
Наче морок по гаю,
Низько припадаю, стежечки шукаю
До минулого раю.
Ой, уже ж тая стежка
Білим снігом припала...
Ой уже ж я в сих дебрях
Десь навіки пропала!...
Лукаш.
Уломи ж, моя Доле, Хоч отую ожину,
Щоб собі промести, по снігу провести Хоч маленьку стежину!
Доля.
Ой, колись я навесні Тут по гаю ходила, По стежках на признаку Дивоцвіти садила. Ти стоптав дивоцвіти Без ваги попід ноги... Скрізь — терни байраки, Та й нема признаки, Де шукати дороги.
Лукаш.
Прогорни, моя Доле, Хоч руками долинку, Чи не знайдеш під снігом З дивоцвіту стеблинку.
Доля.
Похололи вже руки, Що й пучками не рушу... Ой, тепер я плачу, Бо вже чую й бачу, Що загинути мушу.
Застогнавши, рушає.
Лукаш (простягає руки до неї).
Ой, скажи, дай пораду,
Як прожити без долі!
Доля (показує на землю в нього під ногами).
Як одрізана гілка, Що валяється долі!
Іде, хитаючись, і зникає в снігах. Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що кинув, бере її до рук і йде по білій галявині до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілку, часом усміхається, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
Постать Мавки. Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш. Се ти?... Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
Розкриває груди.
Живи моєю кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив... Мавка.
Ні, милий,
Ти душу дав мені, як гострий ніж
Дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш.
Я душу дав тобі? А тіло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
З невимовною тугою дивиться на неї.
Мавка.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю, ,
Вкупі з водою там зростить вербицю, —
Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі й сумні, Радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до їх
Шелестом тихим вербової гілки, Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю Все, що колись ти для мене співав, Ще як напровесні тут вигравав, Мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю!
Леся виходить на середину сцени. її постать висвітлює прожектор.
Леся. Чуєте голоси нового дня, люди? Бачите світанок? Він уже загорівся. Великий і кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє. Серед них і моє серце. Його запалила іскра палкої любові до вас. Ви навчили мене ніжності й жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, люди! Я не гніваюсь на свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали Мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає.
Звучить музика Людвіга ван Бетховена
«Ода радості». З постаті Лесі світло прожектора
переходить на портрет і цитату «Я в серці маю те,
що не вмирає».